Про деякі аспекти комплексного підходу у визначенні
джерел фінансування соціальних гарантій
Надання соціальних гарантій в будь-якій країні
вимагає науково обґрунтованої фінансової основи здійснення цих гарантій.
Питання фінансового забезпечення соціальних гарантій завжди було актуальним.
Особливої актуальності воно набуває в нашій країні в період переходу до
ринкової економіки, коли ще не створено досконалої системи соціальних гарантій.
Нам у спадок від адміністративно-командної економіки перейшла система
бюджетного фінансування соціальних гарантій. Із переходом до ринкових відносин
почався процес поширення платних послуг у соціальній сфері. Але це не вирішує
проблеми, а навпаки створює напруженість у суспільстві, оскільки введення
платних послуг не супроводжується відповідним реформуванням системи оплати
праці. В економіці ринкового типу соціальні гарантії забезпечуються широким
спектром джерел фінансування.
Фінансування соціальних гарантій у більшості
розвинених країн здійснюється як за рахунок коштів бюджетної системи, за
активного використання елементів соціального страхування, так і за рахунок
власних коштів громадян і роботодавців. Так, у Швеції в середині 1980-х років
за рахунок державного бюджету фінансувалось 36% соціальних витрат, місцевих
бюджетів – 29%, страхових платежів – 27%. На початку 1990-х років у розвинених
країнах намітилася тенденція до зростання страхових платежів у структурі джерел
фінансування соціальних заходів [1].
На всіх
етапах розвитку соціальних гарантій на стан їхнього фінансування впливали різні
фактори, з яких можна виділити економічні,
організаційні та соціальні.
В Україні в результаті передачі
функцій фінансування об’єктів соціально-культурної сфери від виробничо-господарських
структур до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
відбулась докорінна зміна обсягу функцій та зобов’язань місцевих органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Недостатність фінансових ресурсів
місцевих органів влади для забезпечення покладених на них завдань призвела до
погіршення якісних та кількісних показників послуг, що надаються населенню.
Виникла об’єктивна необхідність перерозподілу фінансових
ресурсів бюджетної системи на користь місцевих бюджетів.
В умовах ринкової економіки проблема соціальних
гарантій, на нашу думку, перш за все має розв’язуватися не через збільшення їх
фінансування за рахунок державних коштів, а шляхом трансформації політики
доходів громадян. Від політики встановлення розгалуженої системи державних
соціальних гарантій необхідно поступового переходити до політики, спрямованої
на зростання індивідуальних доходів громадян, щоб кожна працююча людина могла
за рахунок власних коштів забезпечити себе необхідними соціальними послугами. Що
стосується надання платних послуг установами соціальної сфери, то, з одного
боку, це створює конкурентне середовище у цій сфері, що сприяє підвищенню
якості надання послуг соціальної сфери, та зумовлює більш справедливий розподіл
соціальних послуг залежно від трудових зусиль кожного громадянина. З іншого
боку, введення платних послуг у нас в державі поки що не супроводжується
збільшенням реальної заробітної плати, що унеможливлює доступ до платних послуг
більшості населення. У зв’язку з цим велике
значення набуває наявність розгалуженої системи посередників на фінансовому
ринку України. Фінансові посередниками є спеціалізовані професійні
оператори ринку – інвестиційно-кредитні
установи, що пропонують і реалізують фінансові послуги як особливий товар, в
тому числі і соціальні послуги, на умовах впровадження виключних і сегментованих видів діяльності.
Нині з’являється ще одне нове джерело
фінансування соціальних гарантій – спонсорство та меценатство. Цю форму
фінансування соціальних гарантій можна розглядати як надання грошової допомоги
організаціями та приватними особами на задоволення потреб суспільства в
соціальних гарантіях. Такого роду діяльність цих організацій регламентується
Законом України „Про благодійність та благодійницьку діяльність”. Нині в
Україні зареєстровано більше 200 благодійних організацій. Ресурси благодійних організацій
спрямовані, в основному, на фінансування об’єктів інфраструктури для
малозабезпечених прошарків населення. Держава, в свою чергу, всіляко заохочує
цю діяльність шляхом надання пільг з оподаткування [2].
Отже,
для України в процесі реформування системи соціального захисту населення
орієнтиром може бути перегляд соціальної політики, який має місце в багатьох
західноєвропейських державах, в бік децентралізації, соціального партнерства
між державою, працедавцями, працівниками та солідарності, в основу якої
покладено пошук рівноваги між особистою відповідальністю громадянина за власне
соціальне становище та колективною відповідальністю суспільства за рівень життя
кожної окремої людини.
Відповідно повинні поєднуватися джерела фінансування соціальних гарантій населення. Поряд з бюджетними коштами повинні залучатися позабюджетні, а також власні кошти громадян для фінансування соціальних гарантій.
Метою соціальних реформ в Україні
повинен стати поступовий перехід від суто адміністративно-розподільних до
переважно економічних методів мобілізації та використання фінансових та
матеріальних ресурсів для реалізації соціальних гарантій населення,
переорієнтація системи соціального захисту населення від надання допомоги
працездатним громадянам до їх залучення до продуктивної діяльності. Тільки
комплексний підхід у визначенні джерел фінансування соціальних гарантій може
забезпечити зростання суспільного добробуту в державі.
Література:
1. Момотюк Л.Є.
Соціальні гарантії населення України// Наукові праці НДФІ.
– 2003. – Вип. 1(20). – С. 85-94.
2. Василенко Л.І. Державні цільові фонди:
Навальний посібник. – К.: КНТЕУ, 2002. – 170 с.