Історія. 2. Загальна історія

Павлюк М.В.

Запорізька державна інженерна академія

Останній володар першої епічної династії

Міфоепічна традиція відзначає зміну династій володарів, як у божому світі (гр. титани → олімпійці), так і в людській історії (гр. граїки → геліни). Індійці називають їх Сонячною династією володарів Сходу та Місячною династією володарів Заходу, пов’язуючи зміну тих династій із першим істотним поділом етносу на східну й західну частини. Ширший перелік ознак таких частин знаходимо в міфоепічній традиції тюрків-огузів. Греки замінюють його на поділ „автохтони (пелазги) - зайди (греки)”. Решта індоєвропейських спільнот удається до заступлених версій, коли, іноді, від першої династії лишається згадка тільки про останнього володаря, а друга династія виявляється історичною. Зважимо на тих останніх володарів першої династії та їхні імена.

Кельтська богиня Бадб передрекла край доби богів. Ув оповіді про останню хвилю завойовників Ірландії - синів Міля йдеться про підкорення смертними богів - Племен Богині Дану. Досягши північної Ірландії, такий собі Ітг, що побачив її з берега Іспанії, зустрів тамтешніх володарів - Мак Куїла, Мак Кехта й Мак Грейне. Поховавши попередника, вони зібралися, щоби поділити землю межи собою. Вони вбили Ітга, підозрюючи того в намірі відібрати в них країну; занадто вже він її вихваляв. Родич Ітга Міль спорядив похід до Ірландії, а вже його сини здолали богів у низці битв. Володарем нової династії став Мілів син Еримон. Зважимо на фонетичний вигляд імені останнього володаря попередньої династії - Mac Kuill „(син) Куїла”.

У германців боги, також, поступилися владою смертним - асам-чаклунам. Їхній провідник Одін спершу послав Ґевйон зі свого роду на північ у пошуках земель. Своїми розповідями про асів вона так вразила конунґа Ґюльві, що він пообіцяв дати їй землі в своїх володіннях. Хитрістю Ґевйон прихопила величезний шмат землі в Середній Швеції. Відтоді там знаходиться озеро Меларен, а на ньому - торгівельний порт Бірка, звідки розпочинався Срібний шлях „з варягів ув араби” та Золотий шлях „з варягів у греки”. Згодом мандрував і сам Одін. Спершу в Країні Саксів він залишив трьох синів, від яких пішов королівський рід Вьолсунґів - героїв германського епосу. Потім він дістався країни Рейдґотланд, тобто Ютландії (Данії), землі племені ютів, чия назва походить від етноніму ґоти (пор.: шв. Естерйотланд і Вестерйотланд, Йотеборґ (трад. Ґьотеборґ). Рід данських конунгів - Скйолдунгів становлять нащадки Одінового сина Скйолда та Ґевйон. Нарешті, Одін дістався Швеції. Коли Ґюльві дізнався, що з’явилися аси, він поступився владою, їх бо мали за богів. Саме тут на землі та в небі збудовано Асґарда - міста богів, та з’єднано Біврьостом - Мостом Асів. Владу над Швецією Одін передав ванам (справжнім богам) Нйордові та його синові Інґві-Фрейрові, від якого походить рід шведських конунгів Інґлінґів. Імена обох останніх володарів, кельтського та германського, мають, здається, фонетично однакову основу Mac Kuill - Giulvi.

Слов’янську міфоепічну традицію розпорошено по літописах, фольклорові тощо, хоча можна відзначити польський та український виклади. У літописові „Повість врем’яних літ” ідеться, зокрема, про двох мужів, не з племені Рюрика, але бояр - Аскольда й Діра. Відбувши 862-го року до Царгороду (дшв. Міклаґард), вони, однак, зупинилися в місті братів Кия, Щека й Хорива. А 882-го року Олег, що був регентом у Новгороді (дшв. Гольмґард) через малолітство Рюрикового сина Ігоря, пішов на південь. Дійшовши Київських гір (дшв. Кенуґард, гр. Метрополіс, укр. Матигород), він дізнався про тамтешніх князів Аскольда й Діра. Підійшовши під Угорське; візантійське джерело називає те поселення на річці Почайна Σαμβατας, тобто Собота „свята гора” (пор.: Мурська Собота в Словенії, Римавська Собота в Словаччині, укр. собітка „безліса гора”). Удавши з себе купця, Олег запросив Аскольда й Діра, та повбивав їх. Відтак, він став князем нової держави Русь („Внутрішня земля” - Інланд „Україна”) зі столом у Києві, до якого приєднано Новгородську землю (гр. Εξο Ροσια „Зовня Русь”) із огляду на те, що своїм наступником Олег призначив Ігоря. Ім’я Аскольда є, певно, відповідником імен вже згаданих останніх володарів. Ім’я нового володаря Олег походить від дшв. Helgi „Віщун”; що, як і чаклун Одін, передає владу людині ніби справжньої династії.

У трьох оповідях спостерігаємо спільні складові: попередня експедиція (нормативно) на північ; захоплення влади; особливий статус нового володаря та передання влади. У кельтів ним мав стати Ебер Дон, а по його смерти Ебер Фін - відповідники богів (слов. Чорнобог і Білобог; інд. Вишну й Шива; іт. *Вену і *Анус, об’єднані в особі Януса з двома обличчями). Амгейрґін як друїд не взяв владу на користь Еримона. Відзначимо оздобу основи імен: Mac Kuill - Giulvi - Askoldъ, препозит „син” - постпозит -ві та „інтерпозит” Ас(-)дъ.

Варіаційним можна вважати чужинське походження останнього володаря. Від заснування Риму його володарем став латин Рому. Упродовж певного часу його співволодарем був сабин Татій. Латина Ромула заступали сабин Нума Помпілій, латин Тул Гостилій та сабин Анк Маркій. Проте, мешканців Риму поділено на три триби (племені): Рамни - латини, Тітії - сабини та Лукери - етруски. Етрусками були 5-ий та 7-ий володарі Риму - Тарквіній Давній і Тарквіній Пихатий, а 6-им Сервій Тулій, вихований у будинку першого з них. Відтак, Рим став республікою. Знехтувавши прізвиськами, зважимо на ім’я Лукій (трад. Луцій), що містять належну основу, хоч і з метатезою, пор.: егейські етноніми луки - сикули, сардани - тирсени (етруски). Отже, маємо ще один приклад останнього володаря з належним ім’ям Lucius ← *Culius.

Егейці відзначилися ще в одному прикладі, але за цим разом ними були палести (гр. пелазги). Саме їхнього вояка Ґоліафа здолав Давид. Він був зятем володаря Іудеї Саула, але через підозру в зраді втік і служив філістимлянам (палестам). По смерти Саула Давид стає володарем Іудеї. Ім’я Ґоліафа містить дзвінкий задньоязиковий звук і зубний постпозит: Giul-vi, Gol-iath, As-kol-dъ.

Служба ворогам відзначає, також, іранського епічного героя Суграба. Найзначнішою постаттю в героїчному роді (Сама, Заль, Рустам, Суграб, Барзу) є Рустам. У двобої з вояком туранців, ворогів Ірану, Суграбом, своїм сином, якого він ніколи не бачив, Рустам лише з другої спроби та лише завдяки хитрощам здобуває перемогу. За амулетом і останніми словами він упізнає сина. Ім’я Суграба містить відповідну основу, хоч і знеголошену, припустиму переміну плавного та варіацію інтерфіксу: слов. As-kol-dъ, іран. Su-hr-ab.

Згідно з легендою провідник повсталого фракійського племені даки Декебал (трад. Децебал) у двобої з воєводою римських легіонерів, так само, вбиває свого сина, що зумисне піддався батькові. Зрештою, ім’я Декебал може містити належну основу зі смугастим розташем частин основи й інтерфіксу: [De-] ce- [ba-] lus. Якщо в італьському прикладі стикаємося з фонетичною метатезою, то у фракійському - з позиційною. Статус героя, епічного чи історичного, веде до інших відповідників.

Головним героєм Гомерової Іліади є Ахіл, взірець сміливості й краси, що обрав життя коротке й звитяжне. Через сварку з провідником греків у Троянській війні він відмовився від участи в ній. Лише загибель Патрокла й жага помсти за приятеля вгамували Ахілів гнів. Гине Ахіл від руки Париса біля мурів Трої перед її падінням. Зважимо на те, що Ахілл належав до роду володарів племені мірмідони - Еак, Пелей, Ахіл, Неоптолем та Молос. Те плем’я належало до групи племен із фонопарними етнонімами: егінети (← *енігети) - мірмідони („мурахи”) - егіалеї - фокейці („тюлені”).

Відповідника грецького Ахіла знаходимо в особі Карни - героя Магабгарати. Він був позашлюбним сином Кунті та Сур’ї (бога Сонця), а отже, старшим братом пандавів, своїх ворогів, бо воював на боці кауравів. То був, певно, нормативний розподіл, а в греків бачив його метатезу: пандави - каурави та троянці ↔ ахейці; Рамаяна → Магабгарата, але Одисея ← Іліада. Карна був володарем племені й країни Анга, що відповідає грецькому етнонімові егінети. Частина егінетів назвалася мірмідонами. Фонетично відповідними є й основи імен обох героїв: Kar-na - Achilleus. Обох героїв поєднують образа; відмова від участи в битві чи війні; повернення по загибелі наставника чи приятеля; обрання битви попри можливість мирно вирішити стосунки чи звитяжної смерти; смерть унаслідок ворогової підступності як єдиного способу вбити такого героя (Ахілова п’ята).

Згідно з карело-фінськими рунами рода Кулерво, сина Калерво (пор.: Мак Куїл - син Куїла) винищено Калервовим братом Унтамо. Сусідська сварка призвела до першої війни, а відтак, передрекла помсту з боку Кулерво. Він стає пастухом, відправленим до лісу (як Ахілів батько Пелей); працює батраком у ворогів; поводиться як шалений герой (згадаймо шалену помсту Ахіла); мститься родові батькових убивць та драматично гине. Ім’я Кулерво має складний постпозит (або редуплікацію плавної частини основи), як і батькове ім’я: Kull-er-vo/ Kuller-vo ← Kall-er-vo/ Kaller-vo.

останній володар	„свій” „чужий”	клт. Mac Kuill герм. Giulvi слов. Askoldъ іт. Lucius T. P./ T.S. гебр. Goliath
епічний герой	„батьків син” „материн син”	іран. Suhrab фрак. Decebalus гр. Achilleus інд. Karna к-ф. Kullervo

Таким чином, постать останнього володаря першої династії мала в індоєвропейців та їхніх ближчих і дальших родичів важливе значення, так само, як і постать першого володаря другої епічної династії, що має стати (новим) епонімом етнічної спільноти. Норматива спостерігаємо в греків, коли навіть етнонімічне прізвисько останнього володаря першої династії фонетично пасує до переліку: hraikai → *Hraikos (→) Hellēn → hellēnes. У міфоепічній традиції різних спільнот стикаємося з варіаціями тієї постаті, коли нею виявляється людина своєї спільноти чи чужинець, або ж епічний герой, що виявляється чи то „батьковим сином”, що свідомо гине від батькової руки, чи то „материним сином”, взірцем військової чести. Зіставлення варіацій імені того володаря дає підставу припустити фонетичний вигляд його основи *Kaul-/ *Kail-.

Література.

Петрухин В.Я. Мифы Древней Скандинавии. - М., 2003; Повість врем’яних літ. Літопис (За Іпатським списком). - К., 1990; Предания и мифы средневековой Ирландии. - М., 1991; Циркин Ю.Б. Мифы Древнего Рима. - М., 2000.

Петрухин В.Я. Мифы финно-угров. - М., 2003; Рак И.В. Мифы Древнего и раннесредневекового Ирана. - СПб., 1992; Кальянов В.И. О воинском кодексе чести в Махабхарате/ Махабхарата. Кн.7. Дронапарва. - СПб., 1992.