Секція: Педагогічні науки

Методичні основи виховного процесу

Год Б.В., Кицько П.П.

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

ГЕНЕЗИС ІДЕЇ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ДУМЦІ ЕПОХИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Визначення найважливіших перспектив розвитку освіти і виховання у ХХІ столітті потребує орієнтації на певні гуманістичні цінності, передусім на визнання самоцінності людини, усебічний розвиток якої має стати головною метою освітньо-виховного процесу. Усебічний розвиток, у свою чергу, передбачає фізичне виховання як невід’ємну складову і передумову цілісності педагогічного процесу. Проте такий підхід сьогодні швидше декларується, ніж послідовно втілюється у практиці. Ми дбаємо більше про комп’ютеризацію, інноваційні технології, ніж про елементарне здоров’я дитини, її фізичний розвиток. Між тим ідея цілісного виховання “душі і тіла” — один із важливіших пріоритетів європейської гуманістичної педагогіки, генезис якої припадає на епоху Відродження, перехідну від Середньовіччя до Нового часу.

Передумовами генезису стали новий підхід гуманістів до людини та її виховання, спроби природного осмислення людської структури, подолання або пом’якшення догмату про гріховність тіла внаслідок першородного гріха Адама і Єви. Реабілітація тілесного начала була цінним завоюванням насамперед італійського гуманізму XV століття (Л. Валла, Дж. Манетті, К. Раймонді та інші), а позиція північних гуманістів у цьому питанні відзначалася більшою стриманістю (Еразм Роттердамський).

Джерелом ідеї фізичного виховання послугувала антична традиція пайдейї — цілісного, всебічного виховання особистості, її “душі і тіла”, переконаність у тому, що педагогічний ідеал досягається лише у гармонійному поєднанні інтелектуального, морального та фізичного розвитку людини. Гуманісти відродили інтерес до давньогрецької гімнастики і п’ятиборства (пентатхлону), яке включало біг, боротьбу, стрибки, кидання диску й списа. Про фізичні вправи, їх значення для розвитку та зміцнення людського організму писали всі італійські мислителі й педагоги Відродження — Е.С. Пікколоміні, Л.Б. Альберті, П.П. Верджеріо, М. Пальмієрі та інші, а природознавці та лікарі зробили спробу підвести під їхні ідеї власне обґрунтування. Підсумком став фундаментальний трактат Дж. Меркуріале “Мистецтво гімнастики” (1601 рік). У гуманістичних школах Вітторино да Фельтре та Гуарино да Верона серйозна увага приділялася фізичним вправам. Там вони були введені в обов’язкову навчально-виховну програму, оскільки, на думку педагогів, сприяли здоров’ю, зміцненню тіла, моральному загартуванню, а також слугували передумовою для більш результативних розумових занять [4, с. 372].

Антична традиція була поєднана у гуманістичній програмі з лицарською підготовкою воїна, яка за доби Відродження зазнала суттєвої трансформації внаслідок військово-технічних змін (поява вогнепальної зброї). Потреби суспільного розвитку, безкінечні війни і необхідність збройного захисту держав сприяли збереженню та актуалізації цього аспекту фізичного виховання. Невипадково у педагогічному трактаті патріарха гуманістичної педагогіки П.П. Верджеріо приділено багато уваги військово-спортивному вихованню — як на зразок спартанського, так і лицарського [3, с. 117-120]. Л.Б. Альберті уважав, що поряд із освітою молоді належить “навчатися таким благородним вправам і навичкам, не тільки потрібним у житі, але й похвальним, як верхова їзда, фехтування, плавання” [3, с. 161]. М. Пальмієрі, відомий гуманіст і громадський діяч, рекомендував юнакам “для розвитку тіла” заняття зі зброєю, турніри, джостри (збройні поєдинки), верхову їзду та “будь-які вправи на спритність” [6, с. 188].

У своїх пошуках гуманісти не обминули увагою народну традицію — міські й сільські ігри, фізичні змагання, різноманітні форми активного відпочинку. Узяти хоча б ігри в м’яча, про які згадувалося майже в усіх педагогічних трактатах епохи Відродження як про чудовий спосіб розвитку фізичних здібностей, і не тільки. В Італії городяни полюбляли “кальчіо”, попередника сучасного футболу. У Франції гра з м’ячем (“суль”) сягала корінням у общинні обряди та зберігала зв’язок із релігійними парафіями. Середньовічні британці віддавали перевагу хертлінгу — грі, яка нагадувала чи-то гандбол, чи-то футбол. У цих іграх брали участь і дворяни, про що свідчать малюнки й гравюри того часу [2, с. 13].

Ставлення до фізичних ігор з боку церкви та світської влади було неоднозначним, швидше за все негативним, зважаючи на їх грубість і невпорядкованість. “Тілесні вправи порівняно зі вправами духовними видаються мало корисними”, — говорилося у буллі кардинала Амбуазського при заснуванні коледжу в Монтегю [8, с. 96]. Гуманісти намагалися осмислити цей феномен із власних позицій, виходячи з необхідності всебічного розвитку особистості. Яскравий приклад — Еразм Роттердамський, який виступив на захист дитячих рухливих ігор і присвятив їх правилам окремий розділ трактату “Про пристойність дитячих звичаїв” (1530 рік). “Які ігри, — писав він, — є пристойними та необхідними для дітей? Покотьоло, м’яч, кульки, гімнастика, біг, ігри з м’ячем і різноманітні стрибки, мов сарана, обома ногами, з’єднавши ноги, на одній нозі...” [8, с. 93].

Слід відзначити два моменти у підходах гуманістів до фізичного виховання. По-перше, і Еразм, і інші педагоги Відродження наголошували на помірності навантажень на дітей, урахуванні їх вікових та індивідуальних особливостей. “Адже ми не атлета формуємо”, — зауважив Еразм у трактаті “Про виховання дітей” (1529 рік). “Для людини достатньо мати міцне здоров’я, навіть якщо вона не володіє тілесною силою, міцністю Мілона (напівлегендарного давньогрецького атлета, який міг підняти дорослого бика — П.К.)” [7, с, 273]. По-друге, фізичне виховання розглядалося тоді не як самоціль, а в органічному взаємозв’язку з іншими напрямами всебічного, гармонійного виховання особистості — розумовим, моральним, соціально-етичним, естетичним. трудовим. Урешті-решт його значення підпорядковувалося головній ідеї гуманістичної педагогіки — підготувати життєво активну, соціально зорієнтовану людину, придатну для діяльності у різних сферах суспільного життя. Як писав Гуарино да Верона, фізичне виховання потрібне для того, щоб “збуджувати доблесть і прагнення до славних діянь у душі людини” [5, с. 162].

Отже, “виховання тіла” у гуманістів не зводилося лише до античної гімнастики. Воно розумілося як комплекс заходів, у яких поєднувалися елементи різних традицій. Загалом сюди входили різноманітні фізичні вправи, рухливі ігри на свіжому повітрі, плавання, змагання в силі (боротьба), модифіковані лицарські турніри та військові ігри, а також загартування і все, що сприяло здоров’ю та здоровому способу життя. Останнє привертало особливу увагу і досить різко виділялося на тлі середньовічного аскетизму. Педагоги-гуманісти вчили дітей цінувати здоров’я — “дар природи або Бога”, розумно користуватися ним, зміцнюючи тілесні й душевні сили не тільки фізичними вправами, але й раціональним харчуванням, дотриманням режиму праці та відпочинку, відмовою від шкідливих звичок тощо. Молода людина орієнтувалася на помірність в усьому — в їжі, сні, вживанні алкоголю. Враховуючи поширений у багатьох країнах Європи звичай давати дітям виноградне вино, гуманісти попереджали про небезпеку цього для дитячого здоров’я (П.П. Верджеріо, М. Веджо, Е.С. Пікколоміні), спираючись на думку давніх філософів, медиків, сучасний досвід. Про фізичне здоров’я і здоровий спосіб життя писали у другій половині XV — XVI століттях Б. Платина, Л. Корнаро, М. Савонарола, Дж. Манфреді та інші мислителі, природознавці, лікарі.

Оцінюючи загальний внесок гуманістів у розвиток фізичного виховання, слід мати на увазі, що в основному це була поки що ідея, але ідея плідна й конструктивна. У досліджуваний період їй не вистачало наукової аргументації, на масову виховну практику вплив був доволі обмежений, оскільки у програму більшості навчальних закладів фізичне виховання не було впроваджено. Але саме завдяки зусиллям гуманістів був прискорений прогрес у поступовому русі європейського суспільства до суспільства фізичної культури Нового часу, коли фізичне виховання посяде належне місце в педагогічній теорії і практиці.

Література:

1. Альберти Л.Б. О семье // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV —XVII вв.). — М.: Изд-во УРАО, 1999. — С. 140-179.

2. Вайль А. История футбола. — М.: Изд-во АСТ, Изд-во Астрель, 2003. — 144 с.

3. Верджерио П.П. О благородных нравах и свободных науках // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV —XVII вв.). — М.: Изд-во УРАО, 1999. — С. 94-125.

4. Воспоминания учеников и современников о Витторино да Фельтре // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV —XVII вв.). — М.: Изд-во УРАО, 1999. — С. 366-378.

5. Николаева Н.И. Педагогические взгляды Гуарино Веронезе (на материале писем) // Школа и педагогическая мысль Средних веков, Возрождения и начала Нового времени (исследов. и материалы). Сб. науч. трудов. — М.: Изд-во АПН СССР, 1991. — С. 158-164.

6. Пальмиери М. Гражданская жизнь // Опыт тысячелетия. Средние века и эпоха Возрождения: быт, нравы, идеалы: Хрестоматия. — М.: Юристъ, 1996. — С. 414-432.

7. Эразм Роттердамский. О воспитании детей // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV —XVII вв.). — М.: Изд-во УРАО, 1999. — С. 246-296.

8. Эразм Роттердамский. О приличии детских нравов // Педагогика. —1995. — №4. — С. 82-94.

Відомості про авторів

Год Борис Васильович — завідувач кафедри всесвітньої історії та методики викладання історії Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, доктор педагогічних наук, професор.

Кицько Павло Павлович — аспірант кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Домашня адреса: б-р Б. Хмельницького, 5, корп. 2, кв. 27,

м. Полтава,

36037

тел. служб. 8-05322-2-58-11

тел. дом. 8-0532-52-45-71