Філологічні науки/2. Риторика і
стилістика
Шевлякова
М.В.
Київський національний лінгвістичний
університет
Особливості втілення категорії виду в італійській мові
Поняття аспектуальності завжди
привертало увагу дослідників своєю складною природою. Саме багатогранність
сфери аспектуальності спонукала дослідників (зокрема А.В.Бондарко) розглядати
її як сукупність функціонально-семантичних полів. Центральними поняттями
аспектуальності визнано категорію виду та розряди родів дії. Відомо, що дія не
існує поза своєю аспектульною характеристикою, оскільки в основі
аспектуальності лежить поняття граничності/неграничночті дії, інкорпороване у
семантику дієслова. Окремі групи мов в процесі історичного розвитку розвинули
різні способи вираження аспектуальних значень. Слов'янські мови, у яких
переважає синтетичний спосіб творення, послуговуються словотворчими засобами
для вираження цих значень, що сприяло набуттю регулярності видової опозиції, а
отже і становленню її у граматичну категорію.
У романістиці довгий час панувала думка
про відсутність у мові опозиції, яка б базувалася на відношеннях
завершеності/незавершеності дії. Такий погляд мав місце в першу чергу тому, що
в іт. мові як і в інших мовах романської групи відсутня формально оформлена
видова опозиція. Однак ряд досліджень реалізованих В. Ло Кашо, П.М.Бертінетто,
Л.Серіанні довели властивість темпоральної системи дієслова передавати видові
значення.
1. В іт. мові категорія виду (aspetto del verbo) не
можна розглядати відсторонено від інших понять сфери дієслівного часу,
класифіковані вперше Ю.С. Масловим: темпоральністю, таксисом та часовою
локалізованістю. Особливо тісний зв'язок існує між аспектуальністю (внутрішнім
часом) та темпоральністю (зовнішнім часом), однак, якщо перша виражає процес
перебігу, розгортання дії, остання як семантична категорія виражає відношення дії до моменту
мовлення, оскільки система часів іт. мови одночасно втілює обидва поняття.
2. Існує ґрунтовна відмінність у вираженні видової семантики в укр. та іт.
мовах, яка полягає у різній її орієнтованості: відповідно на лексичне значення
дієслова та на граматичну категорію часу. Таким чином ідея
завершеності/незавершеності в укр. мові є інкорпорованою у семантику дієслів,
протиставлених за видовою ознакою, а в італійській це поняття передається
формою дієслівного часу. Крім цього у вираженні видових значень беруть участь
різноманітні фактори контексту серед яких чільне місце посідає поняття
локалізатора дії.
3. Поняття локалізатора передбачає присутність фігури спостерігача, який
визначає довжину події та локалізатора та їх відношення. Якщо спостерігач
вважає подію коротшою за відрізок часу, у якому ця подія мала місце, він
знаходиться поза цією подією – дієслово набуває ДВ згідно із схемою L > E. Якщо
для спостерігача дія триває, він вимірює не саму дію, оскільки не бачить її
завершення, а інтервали часу, які ця дія проходить, таким чином L < E. Звернемо
увагу на наступне поєднання часових форм із локалізатором:
|
Il 16 marzo (L) l’intendente generale Acerbi, che attendeva (E1) il resoconto di Nievo a Torino, gli inviò (E2) un telegramma a Palermo |
16 березня (L) головний інтендант Ачербі, який чекав (Е1) на Ньєво в
Турині, надіслав (Е2) йому телеграму в
Палермо |
У даному прикладі E1 > L > E2, тобто дія позначена імперфектом виражає дуративність, у
той час як Е2 носить точечний
характер і вимагає перфективної часової форми в італійській мові.
Підсумовуючи, слід зазаначити, що
часові форми іт. мови не виражають аспектуальних значень самостійно, а лише в
безпосередньому зв’язку із
контекстом.
4. Для іт. мови
характерний розподіл дієслів на видову опозицію, але на відміну від укр. мови
саме дієслово є аспектуально нейтральним. Воно набуває видового значення лише у
конкретній мовленнєвій ситуації, яка визначає його аспектуальну характеристику.
Ми можемо сказати про неозначені форми дієслова «leggere», «vivere», «parlare» лише те, що
перша з них позначає граничну, а дві останні – неграничну дію. Розглядаючи
аналогічні дієслова укр.мови «прочитати»,
«жити», «розмовляти», мова вже не йде про граничність/неграничність, а про
категорію виду, яка увібрала в себе це поняття, таким чином маємо перший
інфінітив ДВ та два останні – НВ.
5. Оскільки в
іт. мові категорія виду виражається на синтаксичному рівні абсолютна більшість дієслів
за своєю природою є двовидовою, тобто може набувати значення як ДВ, так і НВ
незалежно від своїх якісних характеристик, в той час як окремі групи дієслів в укр.
мові є одновидовими (зокрема стативні дієслова мають лише НВ), змінюючи вид
лише при зміні роду дії.
Аспектуальна
система іт. мови ґрунтується на кореляції понять ДВ та НВ. Кожне з яких, в свою
чергу, реалізується в одному із конкретновидових значень. Для НВ це значення: прогресивності,
абітуальності, тривалості.
Конкретновидове
значення прогресивності дії має
місце, якщо дієслово позначає процес, взятий в один із моментів його перебігу.
Підтвердженням цьому є можливість заміни темпоральної форми НВ дієслівним
перифразом із значенням прогресивності «STARE + GERUNDIO». Таким
чином: In quel momento,
Giovanna mangiava ( = stava
mangiando) tranquillamente» Абітуальний
аспект виражає періодичне повторювання процесу або дії: In quel periodo mi alzavo verso il mezzogiorno. Di solito esce di casa alle 8 e mezza. Paolo porta la propria macchina dal
meccanico ogni tre mesi. Значення тривалості
виражається не лише за допомогою імперфекту, використовуючи перифрази, що
вказують на процес перебігу (тривання) дії протягом зазначеного періоду. Серед
них найбільш поширені: «NON FAR ALTRO CHE + INFINITO», «ANDARE + GERUNDIO» та «CONTINUARE А + INFINITO»: Ferond, piangendo e gridando, non faceva
altro che domandare: - Dove sono io? (Boccaccio). Essi si sono sempre più accreditati
man mano che andava crescendo la consapevolezza dei caratteri della
società attuale.
ДВ реалізується
у значеннях: завершеності відносно моменту мовлення (комплетивність), завершеності безвідносної до моменту мовлення (аористичність). Комплетивність втілюється у складному перфекті : Inaspettatamente dietro di noi gli
uccelli si sono alzati in volo. Аористичне значення
характерне для дії, що відбулася і завершилася в якийсь момент минулого без
врахування часової протяжності перебігу дії, концентруючись в одній точці: E poi ad un tratto gli uccelli si
alzarono in volo.
В італійській
мові характерним часом, в якому закладений аористичний аспект є простий
перфект, або Passato Remoto, який виражає дію безвідносно до теперішнього, тому
протиставляється завершеному перфективному аспекту, основна характеристика
якого – наявність результатів дії, що завершилася до моменту, на якому фокусує
увагу мовець, релевантних для зазначеного моменту.
6. Перфективний
аспект італійської мови характеризується діаметральною протилежністю по
відношенню до імперфективного, а саме:
n
чіткою визначеністю перебігу дії у часі;
n
переважною одиничністю дії або, при
позначенні повторення, використанням розгорнутих квантифікаторів дії та інших
часових показників.
Література
1. Бондарко А.В.
“Функциональная
грамматика”. Л.: Наука, 1984. – 136 с.
2. Калинкина
Ю.С. “Влияние контекстуального окружения на
реализацию аспектуальных значений в итальянском языке (в сопоставлении с
русским)” Вестник Московского Университета. Филология 2000 №1 – 14 с.
3. Маслов Ю.С. “К основаним
аспектологии” в книге
“Вопросы
сопоставительной аспектологии” Л.: Издательство Ленинградского университета 1978. - 272 с.
4. Bertinetto
P.M. “Tempo aspetto e azione nel verbo italiano” Firenze:
Accademia della Crusca, 1986. – 552 р.
5. Lo
Cascio V. “On the relation between tense and aspect in romance and other
languages” in “Temporal reference, aspect and actionality”,