Даниленко О.О.
здобувач
Інституту філософії
ім. Г. С.
Сковороди НАН України
м. Київ
Інтертекстуальність як
методологічний принцип історико - філософського дослідження Ю.Крістєвої
Оновлення методологічної культури сучасного
філософського дискурсу, пошук новітніх тенденцій розвитку історико -
філософського знання пов’язані з осмисленням феномену, який є невід’ємним
атрибутом та результатом будь - якого наукового дослідження й філософської
рефлексії - феноменом тексту. З - поміж
численних доробок минулого століття, у
царині філософії тексту значущу роль відіграють твори відомої дослідниці французького
постструктуралізму Ю. Крістєвої.
Характеризуючи специфіку
інтертекстуального відношення, філософські версії смислового буття тексту,
Ю.Крістєва осмислює текст не лише як носій матеріально зафіксованих думок,
зв’язну послідовність знаків, організовану єдність мовних одиниць, а й акцентує
увагу на розкритті механізмів смислопородження та трансформації значень тексту.
Дослідження місця та ролі інтертексту,
нелінійного письма як ключових засад розуміння багатогранного процесу
становлення інформаційного суспільства, в умовах ХХІ століття, набувають
особливого резонансу і постають свідченням актуальності та значущості даної
проблеми для філософського осмислення.
В цілому, проблема експлікації значення
феномену інтертексту у контексті розвитку мережевих технологій, гіпермедіа,
означення його змісту для розуміння феномену свідомості людини, попри значну
кількість літератури про текст, залишається малодослідженою. Відсутні грунтовні
монографічні праці, де б текстологічні проблеми комплексно висвітлювались. На
нашу думку, це пов’язано з тим, що з одного боку, категорії "текст",
"інтертекст", хоча і належать до фундаментальних філософських категорій,
проте часто вживаються як такі, що мають очевидний зміст. З іншого боку –
розглядаються як елемент лінгвістичної теорії. Саме тому значний обсяг
досліджень припадає на частину конкретних проблем (синтаксису та структури
зв’язного тексту, засобів міжфразового зв’язку, дослідження тексту як
багаторівневої системи та ін.), пов’язаних з функціонуванням тексту та
інтертекстуальності як лінгвістичних категорій. Це зумовлює водночас і велику
складність предмету осмислення, і його актуальність для історико - філософського
аналізу.
Дана проблематика завжди була предметом
пильного осмислення як у вітчизняній,
так і зарубіжній філософській думці, які розгорталась у просторі досліджень мови,
мовленнєвих актів та діалогу. Як зазначає професора Каліфорнійського університету
в Берклі Джона Серла, наш час - свого роду золота доба філософії мови. Саме
тому, варто констатувати, що осмислення феномену тексту, інтертексту
відбувались на тлі комунікативного повороту. Здобутки лінгвістичної
феноменології Джона Ленгшоу Остіна, психосемантики та теорії значення Пола
Грайса, теорії інтенційності та мовленнєвих актів Джона Серля, теорії мовних
ігор Л. Вітгенштейна доповнюються напрацюваннями представників
німецької комунікативної філософії (трансцендентальної прагматики мови К. - О. Апеля, теорії комунікативної дії Ю.
Хабермаса), феноменологічної філософії Е.Гуссерля, М.Гайдеггера, Ж. - П.
Сартра, П.Рікера та діалогічної версії філософської антропології М.Бубера,
Е.Левінаса, які репрезентували собою методологічний поворот від класичної
парадигми свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації.
Суттєвим концептуальним підгрунтям
дослідження слугують теоретичні роботи, які з’явилися у вітчизняній науці у пост
- радянський період здійснені у працях Г.К. Косикова, С. Б. Кримського,
С.В.Куцепал. Необхідно відзначити ґрунтовні розробки Н.С. Автономової, О.М.
Соболь, В.С. Лук’янець, І.П.Ільїна, в яких проаналізовано основні здобутки
філософії постструктуралізму. Докладний аналіз проблеми наявний у працях Ю.М. Лотмана та М. М. Бахтіна.
Предметом пильного аналізу дана тема постала, М. Фуко, А. - Ж. Греймаса, Р.
Якобсона. Значний вплив на формування теоретичного підходу до аналізу означеної
проблеми справили розробки М. Мамардашвілі, С.А. Васильєва, І.Р.Гальперіна,
Р.І. Павільоніса та ін.
Сьогодні ж у час постіндустріального,
інформаційного суспільства дослідження феномену тексту розширюються доробками
Девіда Лайона, Олвіна Тофлера, Йонезі Масуда, Мануеля Кастельса, в яких
дослідження персоналізованого гіпертексту мережевого суспільства переплітаються
з вивченням внеску інформаційних технологій у створення нового, більш
гармонійно функціонуючого суспільства.
Новими сторінками у літописі присвяченому
дослідженню тексту та інтертекстуальності стали збірки " Intertextuality: Theories and Practices" (
" Інтертекстуальність: теоретичні та практичні аспекти") [1], " Intertextuality: hermeneutics and practices of text "
("Інтертекстуальність: герменевтика та текстова практика") [2], а
також "Influence and Intertextuality in Literary history"[3]
("Вплив та інтертекстуальність в
історії літератури"). У даних роботах особлива увага приділяється історії
інтертекстової теорії, видовій специфіці інтертексуальності, проблемі
семіотичної межі тексту, дослідженню автобіографії як інтертексту, визначенню
ролі інтертекстуальності в історії літератури та філософії.
Особливого
статусу набуває концепція інтертекстуалності у постструктуралістській концепції
Ю.Крістєвої. У 1967 році дослідниця сформулювала ідею міжтекстового зв’язку на
основі переосмислення роботи М.М. Бахтіна "Проблеми змісту, матеріалу та
форми в художній творчості". Хоча Ю.Крістєва надала концепту інтертексту
особливого семіологічного статусу, проте вперше ідею між - текстового
відношення й розмежування тексту на вісі (амбівалентності та діалогу), висловив
М. М Бахтін. У його металінгвістичних побудовах поняття "амбівалентності"
передбачає включеність історії в текст і текст - в історію. Принцип діалогізму передбачає осмислення слова (тексту) як
елемента поліфонічного міжтекстового простору, де будь - яке слово виявлялось
словом про слово, що звернене до іншого слова.
Отже, у концепції М.М.Бахтіна феномен діалогового,
інтертекстового відношення виникає як складова методологічного повороту від
філософії свідомості до філософії комунікації, що обумовлена спробою вийти за
межі індивідуальної свідомості, одиничних смислів, текстів.
Розмірковуючи щодо особливостей феномену
тексту Ю. Крістєва пропонує нову модель інтертекстового відношення. Наслідуючи
здобутки М.М.Бахтіна, Ю.Крістєва стверджує, що, окрім даної задумом митцю
текстової дійсності, він має справу ще й з попередніми і сучасними надбаннями
літератури, з якими він перебуває у стані діалогу.
У даній концепції автор виокремлює три
виміри тексту: суб’єкта письма, адресанта та інші тексти. Означені три
інстанції перебувають у стані діалогу, в яких статус слова визначається
вертикально та горизонтально.
Горизонтальна вісь тексту вказує на те, що
слово в тексті одночасно належить і суб’єкту письма, і його отримувачу, вона
вказує на смисловий зв’язок між автором та адресантом; вертикальна вісь – слово
в тексті орієнтовано на відношення з сукупністю інших текстів, інших
смислів більш ранніх чи сучасних. Проте "горизонтальна вісь" (
суб'єкт - отримувач ) та "вертикальна вісь" (текст - контекст) зрештою
співпадають, і виявляють інтертексуальний зв’язок. Таким чином, за Ю.Крістєвою,
будь - який текст будується як мозаїка цитацій, будь - який текст є продуктом
трансформації іншого тексту, інших смислів.
За словами Ю.Крістєвої, інтертекст не є
зібранням цитат різних авторів, а виявляється простором сходження різноманітних
цитацій, предметом яких виявляються будь - які можливі дискурси з яких
складається культура й до атмосфери яких залучений кожен автор. У філософії
інтертекстуальності кожне слово постає стійким смислом, а "місцем перетину
текстових площин, діалогом різних видів
письма – письма адресанта, адресата, і нарешті, письма, яке утворене
теперішнім, чи попереднім культурним контекстом" [4, 428]. Таким чином, поняття
інтерсуб’єктивності замінюється поняттям інтертекстуальності.
Процедуру виникнення інтертексту Крістєва
називає "читанням - письмом". Оскільки, інтертекст пишеться в процесі прочитання чужих дискурсів і тому кожне слово (текст) виявляється
таким перетином інших слів (текстів), де можливо прочитати щонайменше ще одне
слово (текст). Таким чином, інтертекстова структура має динамічний характер,
адже "постійно випрацьовується стосовно іншої структури"[4, 429].
Отже, узагальнюючи окреслене, слід наголосити,
що М. Бахтін та Ю.Крістєва, завдяки процедурі письма - читання, вперше залучили
текст в життя історії та суспільства, аналізуючи історичний вимір смислового буття
тексту. Діалог, амбівалентність та інтертекстуальність виявляються єдиним
способом, котрі дозволяють автору залучитися до історії.
Інтертекстові побудови постають "садом,
в якому розходяться стежини" у історичному вимірі. Інтертекст виявляється
"лабіринтом часу" [5, 12 ], оскільки в ньому розгалужується минуле,
теперішнє та майбутнє, створюючи в уяві численні можливі світи історії, та
"лабіринтом символів", в якому зливаються, перетинаються та
розходяться множинні смислові стежини сюжету. Це – робить текст нескінченним.
Звернення
до проблеми інтертексту посідає помітне місце у концепції Ролана Барта. Проблеми
текстового аналізу, процедури читання - письма, проблеми смерті автора та
інтертекстуальності були предметом окремих досліджень постструктуралістського
періоду творчості Р. Барта. Вони знайшли відображення у таких роботах, як
"S / Z"(1970),
"Текстовий аналіз однієї новели Едгара По"(1973),"Імперія
знаків" ( 1970) та ін
У даних працях автор здійснює спробу
виокремити в творі - об’єкті два особливих предмети аналізу, протиставляючи їх
– Твір і Текст. Два різних предмети дослідження потребують аналізу, що ґрунтується
на якісно різних засадах.
Літературних твір постає завершеною
цілісністю, єдність якої визначається єдністю його смислової інтенції. Мета
Твору – сугестивне навіювання споживачу заздалегідь встановленого смислу,
визначеного уявлення про дійсність. Твір – інтенціональна телеологічна
конструкція, що організована з метою впливу на адресата. Це – повідомлення
призначене для комунікації.
Інтенціональності та цілісності твору Барт
протиставляє неінтенціональність та смислову множинність тексту. Текст – це не
естетичний продукт, з усталеним смислом, а означуюча практика; не структура , а
структурація; не об’єкт, а робота та діяльність; не сукупність відокремлених
знаків, що наділені встановленим смислом, а діапазон існування зміщуючих
слідів.
Отже, Барт розуміє текст не як лінійну
послідовність слів, а "багатовимірний простір", "галактику
позначених", де поєднуються і зіштовхуються різні види письма, жоден з
яких позбавлений статусу вихідного. Текст – множина цитацій, що відсилає до
тисячі інших культурних джерел. Таким чином, основу тексту становить не його
внутрішня замкнена структура, а його вихід в інші тексти.
Головна мета текстового аналізу –
занурення в процес означування, пошук не єдино встановленого істинного смислу,
а осягнення шляхів смислоутворення, переживання "множинного смислу ",
"відкритості процесу означування", "просторової багатолінійності позначених"
[6, 424]. Важливим
елементом постає спроба відтворити, класифікувати форми та коди завдяки яким
відбувається виникнення смислу.
В концепції Р.Барта твір виконує
денотативну функцію, текст – належить рівню коннотації. Якщо твір можна
охарактеризувати як те, що "сказав" автор, то Текст – те, що висловилось
в творі незалежно від авторської волі. Хоча єдиною безпосередньою данністю, яка
постає перед читачем, є твір, а не
текст. Шлях до Тексту пролягає тільки через твір. Таким чином, твір постає
коннотатором тексту.
Бартівський текст можна охарактеризувати
як різновид інтертексту Ю.Крістєвої. Текст постає нерозрізненою сукупністю
культурних смислів, якими пронизаний твір. Для того, щоб впорядкувати текстову
множинність, зробити її досяжною для аналітичної об’єктивації, дослідник
вводить поняття коду. Бартівський "код" – асоціативне поле коннотацій до яких
відсилають фрази твору, "трамплін інтертекстуальності", діапазон, в
якому розгортаються численні культурні "голоси", що сплітаються в
текст." Код – це перспектива цитацій, зіткана зі структур, це осколки
того, що вже було читане, здійснене, пережите; код – це слід цього вже, який відсилає
до написаного раніше". [6, 45]. Така множинність культурних, історичних
кодів, смислів впорядковується та фокусується, на думку Р.Барта, у визначеній
точці, якою виявляється не автор, а читач. Саме читач постає творцем тексту.
Отже, текст набуває єдності не у своєму походженні, а лише за своїм
призначенням. Народження читача обумовлюється "смертю автора".
Таким чином, Ю.Крістєва чимало уваги приділяє процедурі
інтертекстуального читання - письма, оскільки вона постає єдиним способом, що
допомагає читачу залучитись до історії. Завдяки механізму читання - письма
текст постає медіумом між минулим, теперішнім та майбутнім. В ньому виявляються
здійснені та нереалізовані можливості минулого, які здатен творчо актуалізувати
читач. У такий спосіб історія отримує нове продовження, вона "повертається
" у теперішнє, набуваючи нових вимірів та смислів. Зітканий з множини
різноманітних кодів, текст стає плетивом історії. Постаючи історичною
"пам’яттю", він здатен зберігати надбання минулого, а також бути
джерелом нових смислів, теперішньої та
майбутньої історії.
Отже, інтертекстуальність – поняття
постструктуралістської філософії, що стосується відношення твору до інших
творів – як тих, що передують, так і сучасних йому творів чи дискурсів, а також
взаємодії останніх з соціокультурним середовищем. Завдяки смислопороджуючій
функції, інтертекст може слугувати смисловим полем виникнення та існування
історико - філософського знання, а також, на нашу думку, інтертекстуальність може
бути обґрунтована як методологічний принцип історико - філософського
дослідження, що розгортає та зберігає глибинні сенсожиттєві запити та
варіативно - панорамну множину філософських відповіддей щодо буття смислу в
історії
Література:
1. .Intertextuality:
Theories and Practices / Ed. Michael Worton and Judith Still.
2. Influence
and Intertextuality in Literary history. Ed.
Jay Clayton& Eric Rothstein.
3. Intertextuality. Ed. Heinrich F. Plett.
4. Юлия Кристева. Бахтин, слово, диалог и роман //
Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. - М.: Прогресс.,
2000.
5. Борхес Хорхе Луис. Сад, где
ветвятся дорожки // Борхес Хорхе Луис. Дворец.- СПб : Кристалл., 2001.
6. Р.Барт. Текстовый анализ одной новеллы
Эдгара По // Р.Барт. Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс., 1998.
Даниленко
Олена Олександрівна – здобувач Інституту філософії ім.
Г.С.Сковороди НАН України, асистент кафедри соціально - гуманітарних дисциплін
та профспілкового руху Академії праці та соціальних відносин Федерації
профспілок України, м. Київ.
Адреса: 09100 Київська область, м. Біла Церква, вул.
Щорса 85 а, кв. 85.
Телефон: моб.80960830522,
80936787820., дом. 826360596.
E – mail: harmonia@ukr.net