Социальная философия. Рабуш Г. В.

асистент кафедри:

соціології і політології,

Донецького національного

технічного університету

(м. Донецьк)

Православна «діаконія»

як різновид соціального служіння

В умовах все більш зростаючого регресу духовних устоїв сучасного українського суспільства релігійно - моральні принципи є, мабуть, єдино привабливим і рятівним орієнтиром не лише для віруючих, але й для людей, дуже далеких від сприйняття канонів та догматів церкви. Православ’я завжди займало важливе місце в суспільному дискурсі України, здійснюючи своє соціальне служіння, основою якого було виховання та морально-етичне наставництво, просвітництво та місіонерство. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що кризові явища які розгортаються в сучасному українському суспільстві однозначно актуалізують процеси пов’язані з соціальною диференціацією, безробіттям, втратою життєвої сили й соціальних орієнтирів. Все це актуалізує розгляд, переосмислення і адаптування до сучасності, досвіду соціального служіння православної церкви. Адже саме цей інститут багато віків існує як основний і однозначний взірець не тільки духовної але й соціальної допомоги нужденним.

Історичні та соціокультурні тенденції у сучасному просторі релігій, теоретичні й методологічні проблеми морально-етичного чинника як регулятора духовного й суспільно-політичного процесів, зокрема знаходимо у працях українських і російських дослідників релігії зокрема: М. Бабія, І. Ломачинської В. Горбунова, В. Вихнових, С. Климова.

Отже об’єктом роботи є історія соціального служіння в православній церкві. Предметом специфіка і особливості розгортання історичної обумовленості та відродження напрямку православної діаконії.

Мета роботи полягає у загально теоретичному релігієзнавчому огляді основних історичних маркерів у розвитку православної діаконії як специфічного напрямку соціального служіння.

Протягом багатьох століть православ'я грало найпершу роль у виявленні, осмислення та пропаганді моральної поведінки та виховання людей. У наш час духовний вакуум, який утворився після звільнення від загальнообов'язкової комуністичної віри, викликав до життя соціально-психологічну потребу евристичного звернення до Церкви людей, далеко не завжди здатних самостійно й адекватно оцінити і репродукувати колишню систему цінностей. Серед неофітів, які звернулися до православ’я, залишається чимало людей, схильних парадоксальним чином, як і раніше до комуністичного ідеалу і комуністичної системи цінностей. Для тих, хто глибоко прив'язаний до своїх історично ціннісних орієнтирів, заповнення духовного вакууму пов'язане з реабілітацією світоглядних стереотипів в самій структурі підсвідомості і поведінки в прагненні отримати очикувані відповіді на питання, що не піддаються арифметичному рішенню у зовнішньому житті.

Під виглядом турботи про духовне відродження нації при повної бездії вітчизнянної влади десятки тисяч західних місіонерів кинулися «наставляти» і «освічувати» змучений багаторічної атеїстичною пропагандою народ. На Україну обрушилася шірокомасштабна релігійна експансія. Ось в такому стані опинилася православна церква.

Завдання служіння народу (в перекладі з грец. термін «дияконія» означає служіння) завжди було одним з найважливіших питань у діяльності церкви.

Дияконія як алгоритм правовірного поведінки багатогранна і передбачає різні функції. Можна говорити про те, що в історії ранньохристиянської церкви сформувалися два типу служння, взаємодоповнюючих і взаємовідтінюючих один одного. Перший тип служіння припускав власне церковне богослужіння, аскетичне бдіння ченців, тобто специфічне ієрархічне служіння, пов'язане з духовним нагляданням за міцністью віри. Другий тип служіння, що склався в історії христіанской церкви, припускав можливість господарсько-економічного забезпечення християнських громад, включаючи грошові пожертви на користь бідних. З часом цей тип, по-перше, затвердив у православній церкві християнське служіння мирським справам у формі соціально-еконої та політичної дияконії, а по-друге, показав, що таке «розподіл праці» в соціальній технології церкви, зводячись до служінню Богові і людині, утворює сукупну християнську свідомість.

У даному контексті в історії церкви з часом сформувалися два шляхи і дві головні тенденції в обгрунтуванні застосування в житті цих понять. Перший, пов'язаний із прагненням до особистого порятунку і вдосконалення через аскезу і слухняність, і друге, що передбачав самозабутньо служіння через працю на благо ближнього. Це і є відома суперечка так званих «стяжателей» (Йосип Волоцький) і «нестяжателей» (Ніл Сорський). «Стяжателі» визнавали єдино вірним таке устройство чернечої громади, при якому першорядне значення приділялося б суворому дотриманню монастирським статутом, здісненню обрядів, широкої добродійності і т.д. У монастирях накопичувалися значні кошти, які йшли на справи милосердя та благодійності. «Нестяжателі» шлях християнського самовдосконалення розглядали з інших позицій. Для них щире служіння Богу полягало не в церковному «діянні», а в справленні молитви, коли сам шлях до справедливості розглядалося через преображеніе, але не на шляхах «зовнішньої роботи», а за допомогою внутрішнього виховання ( «розумного діяння» ). Частково, мабуть, має рацію протоіерей Г. В. Флоровський, що бачив у суперечці «стяжателів» і «нестяжателів» зіткнення двох різних релігійних задумів, двох релігійних ідеалів, двох правд.

З усіх моральних, культурних, економічних, політичних вимог відносини з Богом, ближніми і навколишнім світом є, мабуть, найважчим, оскільки прорив у самосвідомість разом з даром нічим не приборканої свободи змушує серйозно працювати людську психіку, коли особистість у своїй духовизначної значущості набуває спокуси самодостатнього значення. Замкнене коло егоїзму дуже часто обертається духовної бідністю, тому що «самоіконізовання» в реальності є трагедійним самообманом, який заважає заняття гідного місця в духовних і матеріальних змінних величинах нашого всесвіту. І якщо те, що «прорвалося», прийшло в свідомість, не усвідомлює власного, але укротімого «Я», тоді виникають відступлення, пов'язані з приниженням суті своєї долі перед попутними, зовнішніми її фактами.

Біблійна історія з гріхопадінням Адама і Єви у своїй суті означає, що наші прабатьки через вкушання забороненого плоду намагалися досягти пізнання добра і зла. Це в цілому і означає «пізнай самого себе». Даний метод не призвів ні до чого доброго. Християнська релігія пропонує кардинально інший метод, в основу якого покладено прагнення до того, щоб отримати блаженство у такій «убогості духу», що означало б на ділі не посилення егоїстичного початку, а прагнення через усвідомлення свого недостатнього знання, через визнання набагато більш високих ценностей прийти до самовдосконалості. Ось чому в тому, щоб «віддати», і полягає глибинний сенс справді християнського служіння самому собі. Аскетичний подвиг кожного християнина «в миру» і чернечий подвиг у монастирській обителі в рівній мірі направлені до цієї досконалості через мілосердне богоуподоблення. Саме з нього випливає соціальний аспект служіння церкви, що дозволяє зняти з порядку денного всю пекучість спорів «нестяжателей» і «стяжателів».

Виступаючи в різних соціально-економічних, політичних, ідеологічних контекстах, християни покликані бути вірними собі, не допускати подвійної моралі, тобто роздвоєння особистості і суспільства. Ось чому політична дияконія - служіння миру і суспільству в цілях миру, справедливості та вдосконалення - є не що інше як «макродіаконія», що представляє собою на практиці спрямованість на залучення до цілющего удосконалювання ближніх (розширення і розвиток «мікродіаконіі»). Синтез «макро-» і «мікродіаконіі» передбачає, по суті, визволення особистості і суспільства із темряви кругової ганебності.

Таким чином можна стверджувати, що основною метою відродження християнського соціального вчення є формування в людини християнського світогляду, надання християнину відповідей на питання сучасності та конкретних рекомендацій щодо моделі поведінки віруючого в різних життєвих ситуаціях. Християнське соціальне вчення визначаться як сукупність соціально-філософських і соціально-теологічних знань про сутність і устрій людського суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ломачинська, І. М Православний монастир як соціокультурна цінність / І. М Ломачинська. - Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія : збірник наукових праць. Вип. 7 / М-во освіти і науки України, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова ; Ред. кол.: М.І.Шкіль (голов.ред.), П.В. Дмитренко, М.М. Закович. - Київ : НПУ, 2001. - С .57-63

2. Бабій, М. Держава і Церква: діалектика й форми взаємодії / М. Бабій. - Державно-церковні відносини в Україні у контексті сучасного європейського досвіду [Текст] : збірник наукових матеріалів : до 40-річчя кафедри культурології НПУ ім. М. П. Драгоманова / Держ. комітет України у справах релігій, НПУ ім. М.П. Драгоманова ; редкол. В. Д. Бондаренко (відп. ред) [та ін.]. - Київ : VIP, 2004. - С .163-172

3. Голубинский Е.Е. История русской церкви. – М.: 1997. – 926 с.

4. Климов С.В. Христианский смысл милосердия // Милосердие: Учеб. пособие / [Горбунов В.В., Вихнових В.Л., Зуев С.В. и др.]; [Под ред. Мчедлова М.П.]; Рос. независимый ин-т социал. и нац. пробл., Исслед. центр «Религия в соврем. о-ве», Акад. социал. работы. – М.: Росспэн, 1998. – С. 23 – 89.

5. Вучетич Е. Проблема общественного служения в работах М.М. Тараева // Журнал Московской патриархии. – 1992. – № 9. – С. 45 – 46.