Семенюк Людмила, магістрантка Вінницького торговельно-економічного інституту КНТЕУ

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Слово стратегія належить до часто вживаних у різних сферах людської діяльності. Проте лише у небагатьох випадках воно використовується для позначення певної суми теоретичного і практичного досвіду. Однак не буде перебільшенням сказати, що водночас із формуванням світового суспільства постає феномен зовнішньополітичної (міжнародної) стратегії його головних акторів — держав. Мистецтво зовнішньополітичної стратегії віддавна мало своїх яскравих творців і дослідників. Проте сьогодні на драматичному етапі світових змін ми знову опиняємось перед потребою осмислення його значення та здобутків.

Зовнішньополітична (міжнародна) стратегія держави — це система концептуальних підходів, що визначає життєво важливі національні інтереси держави та засоби їх забезпечення шляхом взаємодії з навколишнім світом.
Варто, однак, зазначити, що існує також широке розуміння зовнішньополітичної стратегії, як поєднання концептуальних засад і практичних дій держави, спрямованих на забезпечення національних інтересів. Здійснення зовнішньополітичної стратегії має передбачати процеси її визначення, практичного втілення (реалізації) та оцінки загальної сутності.  Зовнішньополітична стратегія втілюється не тільки всіма засобами зовнішньої політики, а й шляхом підтримки її внутрішньонаціональними заходами, що за певних обставин відіграють навіть більшу роль, ніж міжнародна діяльність. Нерідко визначення зовнішньополітичної стратегії та її втілення відіграє також внутрішньополітичну роль, особливо ж, коли вона перебуває в центрі суспільних чи внутрішньогрупових дискусій. Очевидним є, таким чином, тісний зв'язок усіх складників здійснення стратегії з внутрішнім станом держави. Більше того, можна припускати, що здійснення стратегії має значно менший ступінь автономності від внутрішньої політики, ніж дипломатія, і тому це більшою мірою є справою не лише професіоналів-бюрократів, а ширших верств громадськості і влади.

До стабільних чинників належить комплекс природно-географічних умов, зокрема клімат, географічне розташування тощо. Однак окремі важливі складники цього комплексу можуть ставати нестабільними навіть протягом кількох десятиліть. До нестабільних чинників належать історичний досвід та особливості національної свідомості. Їх параметри досить мінливі й гнучкі, хоч і передбачають існування певного стабільного осердя. В сучасних умовах інформаційної відкритості та широких міжнародних контактів цілі країни зі своїми елітами, що доведено теорією навчання в міжнародних відносинах, схильні до швидкого засвоєння нового досвіду.

Механізм визначення державної стратегії складний і багатогранний. Його центральним елементом є процес висунення та узгодження стратегічних концепцій. З цього випливає, що він має бути зорієнтований на визначення і конкретне зіставлення контроверзійних поглядів. Зрозуміло, що перевагу в цьому процесі мають, як правило, державні структури та політичні сили, які за ними стоять. Інші претенденти на визначення стратегії беруть участь настільки, наскільки дозволяють конкретні суспільні умови. Їхній вплив на кінцевий продукт переважно обмежений, якщо навіть не відсутній, хоча нерідко позавладна стратегічна творчість є більш плідною й адекватною дійсності. Трапляється (і не тільки у демократіях), що національна стратегія на міжнародній арені є результатом консенсусу. Ця одностайність породжується переважно впливом сталих стратегічних парадигм, а також укоріненої демократично узгодженої стратегічної культури певного суспільства.

 Особливе місце в системі суспільних зусиль, спрямованих на визначення національної зовнішньополітичної стратегії, відіграє особа міжнародного стратега. Історія знає чимало прикладів як перебільшення, так і цілковитого заперечення вирішальної ролі окремої особи у визначенні міжнародної стратегії держави. Однак ніколи не ставиться під сумнів те, що саме на особистісному рівні народжується або принаймні започатковується концептуалізація стратегії.
 Якими є критерії стратегічності світогляду та аналітичної діяльності окремої особи? Можна виділити принаймні три ознаки стратегічного характеру мислення у сфері міжнародної політики.

Перша. Стратегічний зовнішньополітичний світогляд передбачає максимально повне осягнення та осмислення всієї системи «країна — світ». Результатом такої повноти осмислення є спроможність формалізовано відобразити сприйняту дійсність у власних моделях міжнародної політики. Згадані моделі не обов'язково мають бути оригінальними або ж непідвладними змінам. Вони є продуктом використання наявного досвіду і предметом регулярного переосмислення. З огляду на мінливість міжнародної ситуації, така робота є обов'язковою.

Друга. Стратег має мислити, враховуючи весь комплекс національних інтересів. Цілком зрозуміло, що застосування цього принципу в повному обсязі ускладнюється класичною проблемою визначення національних інтересів. В усякому разі наявність суб'єктивно визначених, але глибоко усвідомлених національних інтересів у світоглядному ядрі стратегії вже є достатнім для відповідності такому критерію. Інша річ, що претензія на правильність і ефективність певної стратегії вважається виправданою лише за умови кваліфікованого і неупередженого підходу до національних інтересів країни.  Третя. Стратег у своєму мисленні має оперувати широкими категоріями часу і простору. Лише той, хто спроможний передбачити реалії буття хоча б однієї-двох майбутніх генерацій, може сьогодні стояти на грунті стратегічного передбачення.

 Таким чином, стратегічне мислення та концептуалізацію в царині міжнародної політики можна окреслити як окрему ділянку в мистецтві державного управління. Проте особа, що реалізує міжнародну стратегію, може мати різний суспільний статус і сповідувати різні теоретичні підходи.

Україна має сьогодні стратегічні дороговкази для своїх відносин з міжнародним співтовариством, і це вже є чималим досягненням для держави, в якій традиційно виникають складнощі при прийнятті рішень з конституційних та кардинальних політико-економічних питань. Проте говорити про наявність справді великої міжнародної стратегії ще зарано. Низка обставин — від невизначеності у соціальній свідомості до невизначеності перспектив при входженні у міжнародне співтовариство — унеможливили усвідомлення і формулювання українським суспільством та владними структурами довготермінових національних інтересів і шляхів їх забезпечення. Істотним є і те, що наявні стратегічні орієнтири не відзначаються чіткістю, а нерідко навіть є суперечливими     У зв'язку з цим першорядного значення набуває створення традицій та організаційних засад суспільного обговорення зовнішньополітичної стратегії. Інакше кажучи, існує потреба у розвиткові потенціалу гнучкого і змагального визначення пріоритетів України у взаємодії з міжнародною спільнотою. З огляду на український досвід щонайменше останнього десятиліття, вважаємо, що корисно відокремлювати таку аналітичну діяльність від діяльності окремих політичних партій та рухів, не заперечуючи, звичайно, їхнього права брати участь у дискусіях. Лише за такої умови громадянське суспільство, що народжується, матиме аналітичні ресурси впливу на владу, а влада, у свою чергу, забезпечуватиметься додатковими аналітичними ресурсами для зваженого коригування державної зовнішньополітичної стратегії.

Література:

1. Пиріжков С. Зовнішня політика України: реалії та перспективи // Політика і час. - 2006. – N 1. - С. 9.

2. Лещенко Л., Пащук В. Зовнішня політика України: від адаптації до конкретних дій // Віче. - 2005. – N 3. - С. 59.

3. Маркусь В. Атрибут самостійної держави. Стратегія зовнішньої політики сучасної України: деякі принципи та актуальні проблеми // Політика і час. - 2005. – N 2. - С. 49. 4. Султанівський П. Пріоритети зовнішньополітичної стратегії //Віче.-2006.– N 10.-С. 3.