Економічні науки/7. Облік і аудит

Матійчин М.В.

Інститут менеджменту та економіки «Галицька Академія»,

м.Івано-Франківськ

Інтелектуальна власність як об’єкт обліку та аналізу

У вітчизняній теорії та практиці для відображення будь-яких нематеріальних активів використовується термін «інтелектуальна власність», а для цілей ведення бухгалтерського обліку і складання звітності – поняття «нематеріальні активи» [1]. Термін «інтелектуальна власність» сформувався в процесі обговорення та вирішення проблем юридичної регламентації в рамках права власності щодо створення, використання та охорони результатів інтелектуальної діяльності. Більш економічний термін «нематеріальні активи» найчастіше відображає умовно-нормативний підхід і являється елементом бухгалтерської моделі фірми.

На думку авторів склад нематеріальних активів підприємства є набагато ширшим від того, який визначається бухгалтерськими стандартами. В загальному в структурі нематеріальних активів можна виділити дві основні групи: інтелектуальні активи та права власності на ці активи.

Під інтелектуальними активами розуміють сукупність інформаційних факторів функціонування економічного суб’єкта, які створюються як в межах підприємства, так і в зовнішньому середовищі з метою формування унікальних конкурентних переваг. Права власності являються активами тому, що захищають можливості фірми щодо володіння, використання та розпорядження інтелектуальними об’єктами. Захищене право стає самостійним джерелом ринкової цінності підприємства. Процес створення та використання унікальних інтелектуальних активів передує виникненню будь-яких прав власності на ці активи. Тобто, перш ніж отримати вигоду від використання прав на інтелектуальні об’єкти, фірма повинна створити та ефективно використовувати ці об’єкти.

Питанню класифікації нематеріальних активів для цілей обліку приділяється значна увага українськими вченими. Деякі з них вважають, що права користування надрами, іншими ресурсами природного середовища не можна включати до складу нематеріальних активів, тому що природні ресурси – це матеріальні об’єкти, а право користування ними – це лише дозвіл органів державної влади, який сам по собі не може використовувати у виробництві, торгівлі, в адміністративних цілях чи для надання в оренду іншими особам, а тому не може бути активом [2]. Лук’янюк пропонує вилучити слово «право», оскільки нематеріальними активами є об’єкти інтелектуальної власності, а не права [3].

Інтелектуальна власність є головним стратегічним ресурсом, який забезпечує конкурентноздатність національної економіки. У світі формується економіка знань, яка породжує нову сферу конкуренції, в якій відбувається боротьба за виняткові права на нові ідеї та винаходи. У такій сфері інтелектуальна власність є ключем до багатства [4]. Монопольна влада на результати інтелектуальної діяльності забезпечує контроль над ринком. Джерелами інтелектуалізації відносин власності, на думку вченого, виступають освіта, наука та інформатизація.

Макаров вважає, що лідером сучасного світу може бути і фактично являється та країна, яка одночасно являється лідером в економіці знань [5]. Економіка знань має мінімум три характерні риси, які відрізняють її від економіки традиційного типу, а саме:

- споживання знання може збільшувати цінність останнього, тобто обмінюючись ідеями вчені нічого не втрачають, а тільки отримують корисну інформацію, яку можна ефективно використати;

- неподільність знання як продукту;

- наявність автора (творця) знання. Авторство суттєво ускладнює трактування поняття власності, і як свідчить світова практика в процесі розподілу прав на інтелектуальну власність роль авторства постійно зростає. Якщо розглядати аспект захисту прав інтелектуальної власності, то важливе теоретичне та практичне значення на цьому етапі має оцінка інтелектуальної власності.

Бухгалтерський облік інтелектуальної власності і її вартісна оцінка – це два різних питання. На більшості підприємств час, затрачений працівниками на розробку якогось виробу та отримання на нього патенту розглядається як витрати, а не як інвестиції в активи. Тому з позиції бухгалтерії вартість отриманих результатів НДДКР буде дорівнювати нулю, тоді як праця, затрачена на створення фізичного виробничого об’єкта – буде частиною капітальних інвестицій. Тобто, бухгалтерський підхід базується на тому, що вартість затраченої праці визнається витратами звітного періоду та відповідно списується з бухгалтерських рахунків.

Альтернативою нульової оцінки вартості НДДКР являється капіталізація відповідних витрат, яка не застосовується на практиці. Причиною цього є домінуюча точка зору, що більшість зусиль, затрачених на НДДКР, дають невизначені результати, які не можливо капіталізувати. Отже, сучасний підхід, який використовується в міжнародному бухгалтерському обліку, дозволяє частину таких витрат визнавати активами підприємства. Тобто інтелектуальна власність являється таким же активом, як і основні засоби. Але вартісна оцінка інтелектуальної власності за сучасних умов набагато тісніше пов’язана з оцінкою вартості бізнесу, ніж оцінка основних засобів.

На думку С.Шульги відсутність методики оцінки нематеріальних активів є причиною списання багатьох унікальних об’єктів на витрати під час їх створення підприємством [6]. У міжнародній практиці виділяють три основні складові нематеріальних активів по відношенню до джерел активів:

- нові розробки (винаходи);

- організаторський капітал;

- якість людських ресурсів.

В Україні законодавчо як нематеріальні активи вирізняють перші дві категорії. Це пов’язано з неможливістю контролю людських ресурсів, неможливістю їх ідентифікації та відсутністю методів оцінки людського капіталу.

Згідно п.7 П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» підприємства мають право капіталізувати витрати на створення нематеріальних активів, однак практика вказує на те, що підприємства не використовують цю можливість. Основними причинами такої ситуації є:

- «розмиті» права власності на об’єкти права інтелектуальної власності;

- асиметричність розвитку інноваційних процесів та пов’язана з цим їх ризиковість;

- відсутність ринку нематеріальних активів.

Проблема створення організованих ринків для нематеріальних активів є наслідком неможливості укладання договорів, які б враховували всі результати інвестування в нематеріальні активи, а також розподіл прав і відповідальності відносно новостворених нематеріальних активів. Тобто для того, щоб інвестиції в нематеріальні активи знайшли своє відображення у фінансовій звітності, необхідні не тільки комерційна спрямованість та можливість продажу, а й чіткість визначення і контрольованість.

Тому автор пропонує всі інвестиції нематеріальної спрямованості розподіляти на дві частини:

- інвестиції в процесі дослідження;

- інвестиції в процесі розробки.

Критерієм розподілу двох видів інвестицій є результат дослідження та певний визначний для кожного окремого виду активу тест на технологічну придатність. При цьому перша частина інвестицій буде належати до витрат, оскільки на етапі дослідження підприємство не може продемонструвати наявність нематеріального активу, що в майбутньому принесе економічні вигоди. Водночас впровадження нематеріального активу на основі результатів дослідження дозволить капіталізувати інвестиції, здійснені на даному етапі, та відобразити їх в бухгалтерському обліку.

Автор також пропонує створення на підприємстві спеціальних комісій, які повинні визначати можливість капіталізації витрат на створення об’єктів інтелектуальної власності. Це, по-перше, дозволить наблизити вітчизняні П(С)БО до міжнародних стандартів звітності, по-друге, суттєво зменшить вплив негативних факторів на визнання та оцінку нематеріального активу. Розроблений підхід до відображення витрат на розробку об’єктів інтелектуальної власності дає можливість інвесторам отримати інформацію про інноваційну діяльність підприємства та використати її для прийняття оптимальних управлінських рішень.

Отже, оцінка інтелектуальної власності за ринковою вартістю та за фактичними витратами показує суттєву різницю між цими величинами. Це ще раз доводить той факт, що в сфері інтелектуальної власності на сучасному етапі діють основні ринкові закони, а сама діяльність є ризикованим підприємництвом.

Література:

1. Старкова Н., Костецкий А. Интеллектуальные активы фирмы: идентификация и управление // Менеджмент и менеджер. – 2004. – №2. – С. 13-20.

2. Тарасова І. Пропозиції щодо вдосконалення класифікації нематеріальних активів у Плані рахунків та П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» // Бухгалтерський облік і аудит. – 2004. – №4. – С. 38-41.

3. Лук’янюк Н.Г. Удосконалення обліку нематеріальних активів // Сучасні проблеми фінансово-господарського контролю: Матеріали Першої всеукраїнської науково-практичної конференції (30 березня 2005 р.). – Кривий Ріг: 2005. – С. 176-178.

4. Рамазанов А. Интеллектуализация отношений собственности // Экономист. – 2005. – №2. – С. 57-61.

5. Макаров В., Козырев А., Микерин Г. Интеллектуальная собственность: правовые и экономические вопросы формирования // Российский экономический журнал. – 2003. – №5-6. – С. 14-36.

6. Шульга С. Щодо відображення інвестицій в нематеріальні активи // Економіст. – 2006. – №1. – С. 51-53.