Дешевенко Л.П.,

викладач Східноєвропейського університету економіки і менеджменту

Переселенський рух на території Лівобережної України

З 1764 по 1781 р., коли було остаточно ліквідовано автономний суспільно-політичний устрій Гетьманщини і замінено на загальноімперський, з десятків сіл і хуторів, практично всіх сотень Стародубського та Чернігівського полків, втекло понад 1000 підданих у різні місця України, Росії та Речі Посполитої.

Масовий вихід за межі Стародубського і Чернігівського полків, взагалі за кордони Гетьманщини, спостерігався, насамперед, серед селянства, як найбільш експлуатованої соціальної групи. Значно менше він відбувався в середовищі міщанства. На середину ХVІІІ ст., у зв’язку з посиленням гніту рядового козацтва, міграційні процеси особливо активно охопили й військовий стан. Про це, зокрема, йдеться в універсалі К.Розумовського від 29 червня 1754 р. „Известно нам, – зазначено в ньому, – что малороссийские полковники, полковая старшина, сотники и сотенная старшина козаков употребляют во всегдашние работизны для своих приват (власних потреб.- Авт.), как пеших так и конных, а особливо в жнивное время и отягощают привозками разных припасов с ближних и дальних мест лесу на строение себе домов, хуторов...”, а „через крайнее отягощение козаки приходят в крайнее разорение и оставя свои жилища принуждены бежать за рубеж и в слободские полки” [1].

Проте, мав місце й зворотній процес: освоєння нових земель і поповнення переселенцями жителів старих населених пунктів. Так, на Чернігівщині більшість із заснованих сіл припала на кінець ХУІІ – першу половину ХVІІІ ст. (Рубанка, Гмирянка, Савин (Савинки), Лупасове, Олександрівка та ін.). У другій половині ХVІІІ ст. тут виникли, зокрема, села Марківці, Шатура, Березова Гать... [2]. Слід зазначити, що на Сіверщині серед поселенців домінували вихідці з Білорусі. Причому природним кордоном поширення їх поселень стала р. Десна. На південь від неї більшість знову становили переселенці українського походження [3].

Деяка специфіка простежується в історії с. Єсимонтівки (Симонтівки) Мглинської сотні Стародубського полку, в якому “шукання козацтва” його мешканців у 50-х роках ХVІІІ ст. перетворилося на масовий збройний виступ. Як свідчать джерела, започаткувало село в середині ХVІІ ст. займище Ясимонтівське (Єсимонтівське) мглинського сотника Івана Романовського (бл. 1682-1687). Зайнявши довільним порядком ділянку землі, старшина “осадив” на ній кілька посполитих для постійного проживання, що було досить типовим явищем для Лівобережжя того періоду [4]. Потім, на підтвердження своїх прав “от посполитих людей належащее послушание отбырат и в том займище поля распростирати для свого пожитку”, він одержав два гетьманських універсали (1687, 1697), а також царську грамоту Петра І за службу “многие годи со всяким усердием” [5].

Правда, інший власник села, а саме мглинський сотник Олексій Єсимонтовський, з родиною якого пов’язана більша частина історії цього населеного пункту, 1729р. дав дещо інакшу інтерпретацію його походження. Безперечно, на ній позначилося бажання сотника навести більш вагомі “докази” свого спадкового права на земельну власність. Отже, він твердив, що село Єсимонтівку “завів” ще його покійний дід Федір за “держави полской”, оселивши “на своем кгрунте” декілька бобилів. Батько ж О.Єсимонтовського – Іван також додатково поселив тут кілька бобилів і прикупив землі в місцевих козаків. Від того часу селом ніби і володіла родина Єсимонтовських [6].

Звертає на себе увагу той факт, що протягом досить тривалого періоду чисельність дворів у селі практично не збільшувалася. Так, у першій третині ХVІІІ ст. їх налічувалося всього 8. Можна припустити, що зростання їх кількості певною мірою штучно обмежувала з якихось причин сама вища влада. Бо в гетьманському універсалі від 19 грудня 1728 р., де в черговий раз підтверджені права О.Єсимонтовського щодо його села, стосовно інших займищ (зокрема, слободи Жасткової) конкретно зазначено: можна заселяти “людме з заграници приходячими, а не малороссийскими и не великороссийскими беглими, по пропорціи тамошнего грунту” [7].

Коли ж у селі почалося повстання (1751), то в ньому взяло участь понад 100 дорослих чоловіків. Виходить, що в селі (разом із жінками і дітьми) на той час мешкало не менше 300-400 осіб. Отже, кількість жителів різко зросла лише напередодні повстання – десь у 40-х роках. Зрозуміло: за таких обставин більшу частину становили люди, які порівняно недавно перебралися звідкілясь для проживання в Єсимонтівці.

В Стародубському полку за 1723 – 1781 рр. старшини заселили: у Мглинській сотні 23 з усіх 70 населених пунктів (або 33%), Новоміській відповідно – 36 з 82 (44%), Топальській – 39 з 81 (48%) [8].

Історію окремих населених пунктів нерідко складали трагічні події (старшинські міжусобиці, полонення жителів турками чи татарами, стихійні лиха, тощо), які корінним чином змінювали долю людей. Наприклад, с. Савинки (Чернігівський полк) з’явилося за гетьманування Д.Многогрішного (1668-1672), завдяки ініціативі його брата Сави. Гетьман І.Самойлович (1672-1687) відібрав село і передав у власність генеральному осавулові Л. Полуботку. Після нього маєтком володів син Л.Полуботка – чернігівський полковник Павло. За І.Мазепи на території землі, що належала мешканцям

с. Савинки, бунчуковий товариш В.Дорошенко, користуючись підтримкою гетьмана, побудував млин і оселив сл. Лубянці. Коли ж І.Мазепу усунули від влади (1708), полковник Полуботок розігнав мешканців слободи. В пустці вона залишалася років з десять. Після ж арешту та ув’язнення у Петропавловській фортеці П.Полуботка 1723 р., Дорошенко знову повернувся до свого маєтку, ”пустій свой млин устроил, и слободку ту населил” [9].

Перетерпевали за схожих обставин і рядові козаки, які юридично були вільними особами й мали певні привілеї. Конкретно 1718 р. господар гетьманського двору Даровський дав розпорядження прикажчикам Линкевичу та Чехівському заснувати слободу на „грунтах” козаків с. Лубенки (Стародубський полк), що тогочасне законодавство формально забороняло робити. У відповідь на це, козаки почали чинити супротив, за що досить швидко були схоплені й посаджені до в’язниці в м. Стародубі [10].

Окремі населені пункти від свого виникнення могли перебувати тривалий час у володінні представників одного роду чи монастиря. Так, м-ко Семіонівка того ж полку було спочатку засноване як слобода гетьманським сином С.Самойловичем. Після смерті того маєтком кілька років володіла вдова С.Самойловича, а потім як посаг передала його старшині Корсаку. Після нього містечко перейшло у спадок до сина останнього і т.д.

Для другої половини ХVІІІ ст. маємо цікаві дані про втечі на територію обох регіонів російських селян-кріпаків, солдатів, а також білоруських підданих. Зокрема, в 50-х роках з Росії на Стародубщину прибуло близько 40 кріпаків поміщика Феніна. А з Мозирського повіту Мінського воєводства на Чернігівщину переселились 36 залежних посполитих .

В першій половині 60-х років сталися масові втечі кріпаків поміщиків Гордєєва, Кузеньова, Мельнікова, Пігарева (Білгородська губернія, Росія) у межі Стародубського полку .

Зрозуміло, що і царський уряд, і гетьманське правління не могли не реагувати відповідним чином на всі ці явища, а тому прагнули переселенський рух тримати під своїм контролем. Політичний вплив на політику старшини в цьому аспекті зробив сенатський указ 1713 р., який стосувався Київської та Азовської губерній, де між іншим наголошувалося: “И буде … в которых селах и деревнях явятся беглые драгуны и солдаты, или чьи беглые люди и крестьяне, и тех отсылать людей и крестьян с женами и с детьми и с их животы на прежния жилища”. В 1715 р. інший указ Сенату ще раз вимагав повернення на попередні місця проживання в межах Лівобережжя і Слобожанщини всіх селян і служилих людей, котрі втекли від своїх господарів.

29 травня 1738 р. Сенат опублікував указ про заборону можновладцям – росіянам ховати в своїх будинках посполитих і козаків, які переходили з Слобожанщини. Генеральна військова канцелярія ж своєю постановою від 20 червня 1739 р. самочинно поширила дію цього указу і на територію Лівобережжя, надавши йому силу загального розпорядження про заборону переходів. Тим самим державці розраховували на повне право повертати своїх селян-утікачів на попередні місця проживання.

Список використаних джерел

1.Универсал гетьмана Разумовского о прекращении старшинских насилий// Киевская старина, 1896.- № 7-8.-С. 1-2. (Документы, известия и заметки).

2.Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область.-К., 1972.- С. 157, 194, 296, 334, 377, 395 і далі.

3.Василенко Н.П. Очерки по истории Западной Руси и Украины.-К.,1915.-С.211.

4.Багалей Д.И. Займанщина в Левобережной Украине ХУІІ и ХУІІІ ст.//Киевская старина, 1883.-№ 12.- С. 571-591; Гуржій О.І. Заїмка землі й вільні військові села та містечка в загальному розвитку аграрних відносин на Лівобережній Україні (друга половина ХУІІ – перша половина ХУІІІ ст.)// Історія та історіографія України. Збірник наукових праць.- К., 1985.- С. 58-66.

5.Там само.- С. 234, 235.

6.Лазаревский А.М. Описание Старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления.-К., 1888.- Т. 1.- С. 324 – 440.

7.Лазаревский А.М. Указ. соч. – С. 347, 348.

8.Генеральне слідство про маєтності Стародубського полку.- С. 396.

9.ЦДІА України (Київ), ф. 51, оп. 3, спр. 16421.- Арк. 1.

10.Там само. – Спр. 1528.-Арк. 3-6; Гайдамацький рух на Україні у ХУІІІ ст. Збірник документів. - К., 1970.- С. 249, 585.