К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Федько А. В., Федько Ю.І., Шелест І.І.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА ТА ЇЇ РОЛЬ У БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ У 1940-50-х РОКАХ

Головним етапом визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни стало створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – організації, покликаної здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні [1, с. 400]. Заснування та діяльність цього потужного всеукраїнського представницького органу стало наступним логічним кроком українського державотворення у ХХ столітті після невдалої спроби відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові на чолі з Я. Стецько, яскравою сторінкою споконвічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність України.

Поразка влітку 1943 року військ Німеччини та її союзників на Курській дузі приводить до того, що стратегічна ініціатива в Другій світовій війні остаточно переходить до Радянського Союзу, війська якого починають звільняти українські землі від фашистських загарбників. В той же час з весни 1943 року на Волині й у Поліссі вже цілі райони були звільнені від німецьких окупаційних властей і повністю контролювалися вояками й політико-адміністративними структурами Української повстанської армії (УПА).

На думку сучасного американського історика українського походження Т. Гунчака поразка фашистської Німеччини у 1943-44 рр. на теренах Радянського Союзу та швидке просування радянських військ територією України примушує Провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Головного коман-дування УПА задуматися над створенням нового політичного центру [2, с. 243].

Завданням такого позапартійного органу мало стати керівництво українським рухом на рідних землях та представництво його за кордоном. «Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу…, - стверджував командир Української повстанської армії генерал Роман Шухевич (Тарас Чупринка). – спонукали Головне Командування УПА…створити всеукраїнський політичний центр, який би взяв на себе найвище політичне керівництво визвольною боротьбою..» [3, с. 339].

Ініціатором створення цього органу став член Проводу ОУН–Б (Бандери) М. Панейко, який в своїй доповіді на ІІІ-му надзвичайному зборі Організації українських націоналістів першим підняв питання політичного керівництва на українських землях в нових політичних умовах, викликаних поверненням комуністичного режиму в Україну [4, с. 85].

План створення цього своєрідного українського передпарламенту остаточно був оформлений на засіданні Проводу ОУН на Українських Землях у вересні 1943 року [4, с. 85]. З цією метою навесні 1944 року було створено ініціативний комітет, на чолі якого стояв Л. Шанковський (1903–1995) – відомий український політичний діяч, журналіст та історик, у післявоєнний період член Закордонного представництва УГВР у Німеччині і США.

Українську Головну Визвольну Раду вирішено було будувати на демократичній основі, що дало б можливість залучити до участі в ній всі самостійницькі сили. Саме цей крок керівництва ОУН-УПА на думку канадського історика українського походження О. Субтельного став «важливим доповненням до доктрини інтегрального націоналізму» в ідеології українського націоналістичного руху під час Другої світової війни [5, с. 411].

11-15 липня 1944 року в Карпатах поблизу с. Недільної на Самборщині, на території, контрольованій військами УПА почав свою роботу Перший великий збір Української Головної Визвольної Ради, в якому взяли участь представники від всіх регіонів і політичних сил України у кількості 20 осіб [6, с. 567].

15 серпня 1944 року головою Президії (Президентом) Української Головної Визвольної Ради було обрано Кирила Осьмака (1890-1954) - колишнього члена Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), члена Української Центральної Ради.

Великій збір обрав віцепрезидентів УГВР – В Мудрого, І Гриньоха, І. Вовчука; членів президії – З. Пеленського, М. Прокопа, Д. Ребет. Головою Генерального секретаріату УГВР і генеральним секретарем військових справ став Р. Шухевич (1907-1950); генеральним суддею – Я. Біленький; секретарем внутрішніх справ – Р. Волошин; секретарем закордонних справ – М. Лебедь; головою бюро інформації – Й. Позачинюк [7, т. 8, кн. 1, с. 280-281].

Отже за своїм особовим складом Рада представляла різні політичні сили з різних регіонів України, осторонь залишилась лише ОУН–М (Мельника).

«Із 20 членів-засновників УГВР, - стверджує історик Я. Грицак. – членами ОУН або УПА було лише шестеро. Більшість (12 чол.) походила з Галичини, ще два члени УГВР представляли Волинь. Але президента УГВР Кирила Осьмака, обрано з числа уродженців Східної України (6 чол.)» [8, с. 256]. Такий вибір повинен був символізувати спадкоємність традицій борців української визвольної боротьби, адже крім К. Осьмака учасниками української революції було ще 4 члени Української Головної Визвольної Ради [9, с. 52]. Вояки Української повстанської армії в повному складі присягнула на вірність УГВР саме як майбутньому уряду України.

В той же час ряд істориків звертають увагу на те, що один із членів УГВР – генеральний секретар військових справ Роман Шухевич водночас був і головою (з травня 1943 року) ОУН–Б і головнокомандувачем Української повстанської армії. Таке зосередження влади в одних руках на думку І. Лисяка-Рудницького стало можливим завдяки тому, що УГВР «була сконструйована за рецептом блоку партії з безпартійними» [10, т. 2, с. 492].

Таким чином серед істориків питання про реальне, а не декларативне співвідношення між ОУН–Б та Українською Головною Визвольною Радою як керівників повстанського руху до сих пір залишається до кінця нез’ясованим. З одного боку, бандерівське керівництво не злилося повністю з апаратом УПА, який формально підпорядкувався УГВР, з іншого – більшість військових командирів були членами ОУН–Б.

На таке протиріччя одним з перших звернув увагу на сторінках своїх спогадів «Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху» політичний опонент ОУН-Б по збройній боротьбі за українську державність отаман УПА – Поліська Січ Тарас Бульба-Боровець [11], військові формування якого протягом 1943 року насильницьким шляхом були включені до складу Української повстанської армії.

На його думку створення і діяльність УГВР було суто пропагандистським кроком з боку бандерівського керівництва, яке замість того, щоб об’єднати всі українські сили у боротьбі з німецьким фашизмом і російським більшовизмом на демократичній і представницькій основі насправді тільки піклувалось про своє політичне керівництво і монополію на владу в українському національно-визвольному русі 1940-х років, фізично устраняючи всіх незгодних з ними представників політичних угруповань - борців за незалежність України [11, с. 240-241]. Наслідком такої недалекосяжної політики націоналістів стало розв’язання братовбивчої війни в Україні, а пізніше - загальний програш українських патріотичних та державницьких сил спочатку в пропагандистській, а пізніше і у воєнній сфері більшовикам.

Збір проходив під головуванням Р. Волошина і секретаря М. Дужого [12, с. 397]. Члени збору проголосили себе тимчасовим українським парламентом і прийняли назву Української Головної Визвольної Ради. На Зборі були розроблені і і прийняті програмні документи: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформа УГВР» та «Універсал УГВР», тексти яких зібрані у 8-му томі Літопису Української Повстанської Армії [7, т. 8, с. 27-41]. Практично їх по суті можна вважати законодавчими актами конституційного характеру.

«Тимчасовий устрій УГВР» визначав основні засади побудови, завдання, структуру цього органу, компетенції Великого збору, президента і президії УГВР, його виконавчого органу – Генерального секретаріату, Генерального суду, Контрольного секретаріату та Контрольної колегії.

Головні політичні та соціальні ідеї національно-визвольної боротьби українського народу були визначені у «Платформі УГВР». Серед них найбільш важливі: «забезпечення народно-демократичного способу визначення політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва», «забезпечення свободи думки, світогляду й віри», «забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні», та ін. [13, с. 99-100].

Великий збір ухвалив текст присяги воякам Української повстанської армії [7, т. 8, с. 41] і постановив, що місцем перебування Української Головної Визвольної Ради є українські землі, а за кордоном можуть виїжджати тільки окремі члени з конкретним дорученням.

Так, воєнний історик Л. Шанковський в своїй відомій праці «Українська Повстанча Армія» подає не тільки кількісний склад УГВР, але і подальшу долю кожного її учасника [6, с. 567]. У нерівній боротьбі з більшовиками за підрахунками історика П. Мірчука загинуло шість членів Української Головної Визвольної Ради – Р. Волошин, Й. Позачинюк, Р. Шухевич, Ю. Липа, П. Полтава та Галянт [3, с. 69]. Інші представники УГВР після поразки визвольної боротьби. на початку 1950-х років вимушені були виїхати за кордон.

Завдяки діяльності голови бюро інформації Української Головної Визвольної Ради Й. Позачинюка серед населення Західної України була розгорнута агітаційно-пропагандистська кампанія щодо ознайомлення та розповсюдження вимог документів УГВР [7, т. 1, с. 133-134].

Українська Головна Визвольна Рада, незважаючи на складні умови підпільної роботи, видавала друковані органи, зокрема «Вісник УГВР» (1944-45), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948-51), «Самостійність» (1 номер, 1946) [12, с. 397].

УГВР як підпільний уряд України керувала національно-визвольною бо-

ротьбою українського народу аж до початку 1950-х років. На її заклик було проведено бойкот виборів до центральних та місцевих Рад народних депутатів Української РСР 10.2.1946 та у лютому і грудні 1947 рр. [12, с. 397; 14, с. 282-283].

Нерівна боротьба Української Повстанської Армії з військами НКВС призводить до значних втрат серед повстанців. В червні 1946 року УГВР та Головний військовий штаб УПА вирішили поступово демобілізувати всі відділи Української повстанської армії.

У жовтні 1949 року Українська Головна Визвольна Рада разом з УПА і ОУН виступила зі «Зверненням Воюючої України до всієї української еміграції», в якому наголошувалось на необхідність консолідації всіх українських сил у боротьбі за державність.

Як свідчать сучасні російські історики О. Колпакіді і Д. Прохоров, поява і діяльність УГВР визвала занепокоєння у радянських спецслужб [15, с. 259]. Кремль вимушений був перейти до більш гнучкої тактики боротьби з Українською повстанською армією, широко застосовуючи пропагандистські методи дискредитації Української Головної Визвольної Ради та її членів в очах українського населення як «українсько-німецьких націоналістів» та «посібників фашистів», обіцяючи амністію тим воякам УПА, які складуть зброю і припинять збройну боротьбу з радянською владою [7, т. 1, с. 40–41; 3, с. 78].

У 1945 році було утворено Закордонне представництво УГВР (ЗП УГВР) за кордоном на чолі з І. Гриньохом. Секретар закордонних справ М. Лебедь та його служба встановлювала зв’язки з представниками західних країн.

На початку 50-х років після шестирічної підпільної діяльності Українська Головна Визвольна Рада, так і не дочекавшись підтримки Заходу, вимушена була припинити своє існування в Україні і розгорнути свою діяльність за кордоном.

Отже, підбиваючи підсумки, з наведеного матеріалу можна зробити висновок, що створення і діяльність УГВР була логічно правильним, але запізнілим кроком політичного керівництва ОУН-Б та УПА в боротьбі за українську державність.

Після припинення нерівної збройної боротьби Української повстанської армії з більшовицькою владою в середині 50-х років минулого століття естафета визвольних змагань за українську державу перейшла до наступних поколінь її борців.

Література:

1. Малий словник історії України / Ред. колегія: В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. – Київ: Либідь, 1997. – 464 с.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – Київ: Либідь, 1993. – 288 с.

3. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і

матеріали. – Львів: Книгозбірня «Просвіти», 1991. – 448 с.

4. Панченко О. Микола Лебедь (Життя. Діяльність. Державно-правові погляди) – м. Лохвиця Полтавської області, 2001. – 218 с.

5. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вс. ст. С. В. Кульчицького. – Київ; Либідь, 1991. – 512 с.

6. Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія українського війська. / Автори: В. Гриневич, Л. Гриневич, Р. Колісник та ін. – Львів: Видавництво «Світ», 1996. – С. 482 – 696.

7. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 1-21 / Ред.: П. Потічний і Є. Штендера. – Львів: Літопис, 1992. – Т. 1. Волинь і Полісся. – 481 с.; – Т. 8. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. - Кн. 1. 1944-1945. – 318 с.

8. Грицак. Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття: [Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів історичних факультетів вузів, вчителів]. – Київ: Ґенеза, 1996. – 360с.

9. Прокоп М. П’ятдесят років УГВР // Сучасність. – 1994. - № 10. – С. 49 -58.

10. Лисяк-Рудницький І. Історичне есе. – Київ, 1994. – Т. 1. – 530 с.; Т. 2. – 574 с.

11. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. – Київ-Торонто-Нью-Йорк: Фундація імені О. Ольжича. Фундація ім. С. Петлюри. - 270 с.

12.Довідник з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

13.Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документи і матеріали / Упоряд. Т. Гунчак і Р. Сочальник. – Мюнхен, 1983. – Т. 3. – 381 с.

14. Частий Р.В. Степан Бандера: мифы, легенды, действительность. – Харьков: Фолио, 2007. – 382 с.

15. Колпакиди А. И., Прохоров Д. П. КГБ: Спецоперации советской разведки. – Москва: «Олимп», «Издательство Астрель», «Издательство АСТ», 2000. – 624 с.