Педагогические науки/ 2.Проблемы подготовки специалистов

Ткаченко М.М., Коломієць Ю.В.

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», Україна

Сутність інтерактивного навчання – історичний аспект

Перш, ніж перейти до ґрунтовного розгляду інтерактивних навчальних технологій та інтерактивного уроку трудового навчання, спробуємо з'ясувати загальну сутність інтерактивного навчання і порівняємо його з традиційними підходами до навчання. Виходячи з мети дослідження, скористаємось підходами, запропонованими Я. Голантом ще в 60-х роках XX ст. і охарактеризуємо три основних моделі навчання, що існують в сучасній школі. Я.Голант виділяв активну та пасивну модель навчання залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Поняття „пасивна" є умовним, оскільки будь-який спосіб навчання обов'язково передбачає певний рівень пізнавальної активності суб'єкта-учня, інакше кажучи, досягнення результату навіть мінімального, на думку О. Пометун, неможливе. У такій класифікації Я.Голант скоріше використовує пасивність як визначення низького рівня активності учнів, переважно репродуктивної діяльності за майже повної відсутності самостійності і творчості.

До класифікації запропонованої Я. Голантом, вітчизняні учені О.Пометун та Л. Пироженко, додають інтерактивне навчання, визначаючи це поняття як „певний різновид активного", який має свої закономірності та особливості.

1. Пасивна модель навчання. Учень виступає в ролі „об'єкта" навчання, повинен засвоїти й відтворити матеріал, переданий йому вчителем, текстом з підручника тощо - джерелом правильних знань. До відповідних методів навчання належать методи, за яких учні лише слухають і дивляться (лекція-монолог, читання, пояснення, демонстрація й відтворювальне опитування учнів). Учні, як правило, не спілкуються між собою і не виконують якихось творчих завдань.

2. Активна модель навчання. Такий тип навчання передбачає застосування методів, які стимулюють пізнавальну активність і самостійність учнів. Учень виступає „суб'єктом" навчання, виконує творчі завдання, вступає в діалог з учителем. Основні методи: самостійна робота, проблемні та творчі завдання (часто домашні), запитання від учня до вчителя і навпаки, що розвивають творче мислення.

3. Інтерактивна модель навчання. Слово „інтерактив" прийшло до нас з англійської від слів «інтер» - взаємний, «актив» - діяти. Таким чином, інтерактивний - здатний до взаємодії, діалогу. Інтерактивне навчання - це спеціальна форма організації пізнавальної діяльності, яка має конкретну, передбачувану мету - створити комфортні умови навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність.

Сутність інтерактивного навчання полягає у тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це спів-навчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання в співпраці), де і учень, і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб'єктами навчання. Вони розуміють, що вони роблять, рефлектують з приводу того, що знають, вміють і здійснюють. Організація інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та відповідних ситуацій. Воно ефективно сприяє формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії, дає змогу педагогу стати справжнім лідером дитячого колективу.

Такі підходи до навчання не є повністю новими для української школи. Частково вони використовувались ще в перші десятиріччя минулого століття й були поширені в педагогіці та практиці української школи в 20-ті роки - роки масштабного реформування шкільної освіти. Застосовувались у той час бригадно-лабораторний та проектний методи, робота в парах змінного складу. Ідея бригадно-лабораторного методу, який набув особливого поширення у 20-і роки минулого століття, полягала у тому, що спеціально сформовані учнівські групи (бригади) виконували практичні або лабораторні роботи. Завдання могли бути як єдиними, так і диференційованими.

Метод навчання в парах змінного складу (так званий колективний спосіб навчання - КСН) полягав у тому, що об'єднані в пари учні навчали один одного в процесі так званого організованого діалогу. Склад в парах постійного змінювався. Учень, вивчивши тему, пояснював її іншим членам групи і, в свою чергу, вислуховував пояснення інших. Заняття проводились без уроків та будь-якого розкладу. Застосування цих методів та форм навчання в окремих школах давало певні результати.

Для прикладу можна розглянути досвід організованої А.Рівіним (1878-1944 рр.) у 1918 році в м. Корін школи, в якій учні різного віку, навчаючись у парах змінного складу, проходили за один рік програму трьох-чотирьох років навчання. Уроків як таких у школі не було. За гарної погоди діти навчались у саду, на свіжому повітрі. Під час занять вони вільно рухались, розмовляли один з одним. В основу методики О.Рівіна було покладено ідею „навчаючи інших, навчайся сам".

Незважаючи на те, що ці нові методи навчання знайшли підтримку в учителів, вони запроваджувались у школах без належного методичного забезпечення, теоретичного осмислення та експериментальної перевірки. Вже перший досвід їхнього застосування виявив певні проблеми та складності:

• зниження ролі вчителя в навчальному процесі;

• неекономне витрачання навчального часу;

• відсутність в учнів достатньої мотивації для такого типу учіння. За умов поступового переходу суспільства до тоталітаризму такі методи навчання виявились непотрібними і були піддані нищівній критиці. Уже на початку 30-х років українська школа перетворилась на авторитарну, репродуктивну, з пануючою стандартизацією та уніфікацією засобів, форм і методів навчання.