Дрогобицький державний педагогічний
університет імені Івана Франка
Нативізм ментальності
у формуванні етнічно-культурної активності людини
Утворення
феномену свідомості відбувається в процесі взаємодії багатьох чинників –
господарських, соціальних, духовно-культурних, етнічних тощо. В кожному
окремому випадку визначальним стає той чи інший чинник, завдяки якому
виокремлюється свідоме відношення до світу, або метатенденція “суб’єктивного”.
В “Новій історичній школі” у Франції (Л. Ладюрі, М. Блок,
Ле Гофф, Г.В. Гетц) проблема суб’єктивного розглядається як проблема
“ментальності”. В цілому ментальність визначається як спосіб бачення світу,
умонастрій, розумовий склад, уява або колективні уявлення. В такому випадку певна
епоха – це епоха встановлених самою людиною поглядів, настроїв, прагнень,
домагань. В результаті конкретно-історична епоха – це “ментальний стан людини,
яка встановлює собі межі сприйняття і розуміння, межі привласнення та
діяльності” [6,83]. Ментальність – це специфічний розумовий стан, до якого
входять уявлення, враження від епохи, настрої, смислові конструкти. Завдяки ним
людина намагається зрозуміти іншу людину, “інструменти” її досвіду, які
пов’язують матеріальний стан з ідеальним. Ментальність – це і “умонастрій”, і
“мислительна настанова”, і “колективне уявлення”, і “уявлення взагалі”, і
“склад мислення”. Зміст цього поняття найближче передається, коли
застосовується стосовно розуміння психології людей минулих епох, розуміння
цього поняття як “бачення світу”, чи вужче – “спосіб думання” [1,78]. Людина
може закарбувати щось у текстах, витворах мистецтва. Але без розуміння смислу,
контексту, без співвідношення з нею тексти мертві, німі.
Ментальність як одна із визначальних
характеристик свідомості суб’єкта не підлягає одномірній детермінації
матеріальними, зокрема соціальними, політичними і т.д. чинниками. В такому
випадку слушно запитати: якщо такий детермінізм є, то чому існує фантазія
творця, аскетизм подвижника? Чому людина, опредметнена матеріальним буттям, вдається
до містичних пошуків, звертається до голосу “внутрішнього”, “серця”, шукаючи
виходу з цього “зачумленого” (Б. Паскаль) світу в сюрреалізмі, в пошуках
“національного Духа”, у зверненні до інтуїції, “голосу крові” тощо? Вже саме
бажання вийти за рамки предметного, зовнішньо-об’єктного заперечує суто
матеріальну, суспільно-виробничу обумовленість її свідомості (як спрощеність,
вульгаризацію).
Зазначимо, що матеріальне – лише одна з умов існування людини, але не
головна сутнісна риса. Ми не повинні забувати активну роль свідомості, яка в
формі духовного виступає трансформаційним процесом взаємопереходів
суб’єктивного та об’єктивного, універсального та індивідуального. До атрибутів
духу належать: “активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та
свідомості; безконечність, тобто здатність трансценденції, виходу з себе у все
вищі ціннісні сфери, переходження усіх кордонів, здатності, що репрезентується
невичерпними можливостями творчості та розуму суб’єкта; свобода як
самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого
здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; абсолютність як самоцінність
та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела всіх
форм перетворення існуючого; самосвідомість у вигляді саморефлексуючого
мислення та самопокладання смислу” [3,48]. У всіх цих визначеннях ментальність
потенційно інтенційна, адже завдяки своїй трансцендентності, зв’язує різні
світи, розширює екзистенцію людини, долає відстань від “поцейбічного” світу
явищ до “потойбічного” світу абстракцій, архетипів, ідеальних сутностей,
позбавляє від недостовірності, поскільки діє у власній суб’єктивності.
Ментальність – це не тільки і не стільки пізнання, скільки переживання творимої
історії суспільства і культури, в яких людина є співучасником вищих сил,
творчим початком боротьби добра і зла.
Як нова ідея суб’єктивного
усвідомлення, “ментальність” відкриває нові перспективи самовизначення
особистості. Відомо: розум володіє ключем до методу, він може звільнитися від
самого себе, бо є самим собою. Поняття ж ментальності полягає у ствердженні
того, що “людський дух залежить не лише від зовнішньої ситуації – клімату,
расової приналежності, установи й навіть засвоєних розумових звичок, які
викривили б природне світло, – а й що він сам по собі є залежністю [4,60].
Тобто ментальність багато в чому, можливо, в головному, залишається “сферою
невідрефлексованого і логічно не виявленого. Вона є тим рівнем суспільної
свідомості, на якому думка не відділена від емоцій, латентних звичок і прийомів
свідомості” [1,79]. Як спосіб орієнтації до вибору рішення, ментальність є
динамічною зміною, рухом до об’єкта, який спирається на глибинний рух. В силу
цього “відкривається перспектива нового типу подій, які відбуваються під
репрезентацією, але залишаються водночас у стосунках з буттям” [4,60]. Ця
обставина, в свою чергу, зумовлює можливість вирішення проблеми “буття
свідомості” в світі, адже “ні факт існування свідомості, ні знання її реальних
механізмів і функцій не вирішують питання про те, як можлива свідомість”
[7,38]. В той же час саме цей аспект вивчення свідомості має найбільше значення
для розуміння того, що характеризує свідомість як форму існування і осмислення
сутності духовного. Мова йде про те, що в рамках загальнофілософського підходу
до свідомості вона повинна розглядатися не просто як емпірично або теоретично
констатована даність (область феноменів особливого роду), а проаналізована як
конкретна можливість і сторона буття в світі, котра виникає в людській
життєдіяльності і сама характеризує цей (людський) спосіб існування.
Разом з тим сфера ментального впливає на свідомі самовизначення людини. Цей
вплив обумовлюється, зокрема, емоційно-інтегративним спілкуванням, повсякденним
буттям, що визначає способи світовідчуття, мислення, стереотипи поведінки та
творчості і т.д., а в результаті – специфічну роль суб’єкта в розвитку певної
культури та цивілізації. У смисловому просторі етносу зберігається енергія
народу, закріплена в символах і ментальних структурах. Разом з тим ментальність
мотивує й існування суб’єкта, “закликає” його до буття, оскільки будь-яка думка
не може вичерпно вдовольнити, бо не є тотожною тому, про що вона висловлена.
Простір життя відчувається людиною як об’єктивний, наперед заданий, але на
рівні осмислення – це форма самоусвідомлення, самосвідомості – “Я”. Тобто
індивідуальність “Я” відрізняється від будь-якої індивідуальності, свідомої того
факту, що її ідентичність створена не з її відмінності від інших, а з посилання
на себе” [4,21]. Тобто “Я” не тотожнє емпіричній визначеності суб’єкта.
Останній сам може ставати предметом діяльності і дослідження, але в цьому
випадку вказана особливість діяльності (тобто самоідентифікації в ній людини у
вигляді феномену “Я”) зберігається незмінною. Віддаючи свою безпосередню
визначеність у вигляді предмету діяльності, людина разом з тим зберігає
особливу тотожність з самою собою, котра знаходить вираз у неперервному
існуванні “Я”.
Разом з тим ментальність як певна характеристика специфіки свідомості, її
національного виявлення не позбавляє віддалення від соціального досвіду; участь
“в соціальному стані є безпосередньо даною, утримуваною в почутті, яке вона має
стосовно свого власного існування” [4,61]. В силу цього самосвідомість
ґрунтується не тільки на визначенні трансцендентно-ірраціонального аспекту
свідомості, але й на принципах комунікації. В цьому смислі важливо підкреслити
відмінність між сутністю та існуванням особистості як відмінностей “між всією
сукупністю соціальних відношень (котра є “сутність людини взагалі”) і тією
локальною зоною даних відношень, в якій існує конкретний індивід, тієї
обмеженої сукупності, з якою він пов’язаний безпосередньо, через прямі
контакти” [2,196]. Саме тому дійсне “Я” особистості виявляється не в
“манірності”, а у вмінні робити те, що вміють робити всі інші, але краще всіх.
Особистість та її “Я” не тільки виникає, але й зберігає себе лише в
постійному розширенні своєї активності, розширенні сфери своїх взаємовідношень
з іншими людьми і речами, що опосередковують ці відношення. Це, говорить
Е. Левінас, перспектива, яку передбачає філософія існування, “відкрити
подію й проблему у відношенні, зовні тавтологічному, що пов’язує людину, що є,
з її буттям” [4,60]. В силу цього конкретний неповторний індивід повинен
усвідомити свою ситуацію і взяти на себе відповідальність за свою долю і долю
історії.
Підкреслимо, що ірраціонально-екзистенційні складові української національної
свідомості трансцендуються із ментальної “традиційності”, “автентичності”,
“справжності”, “вдачі”, “складу мислення”, процесуально оформлюючись в
кордоцентризм, домінування емоційного над раціональним, індивідуальність,
інтравертність тощо. Що й стало причиною утворення особливого, недискурсивного
типу мислення, як вияву специфічної, вже орієнтованої на самозаглиблення та
самоаналіз типу свідомості. Стосовно трансценденцій, то вони мають не тільки
важливе, але й позитивно-унікальне значення для формування свідомості як
феномену духовно-культурного буття. Адже “трансцендування у світ постає як одна
з найсуттєвіших ознак людини”. Зокрема, І. Лисяк-Рудницький, аналізуючи
процес становлення і формування українського національного характеру, який є
основою національної свідомості, говорить, що “євразійська кочова стихія діяла
на український народ зовні, але вона не була “інтерналізована”, вона не стала
складовою частиною українського національного типу. Другий великий східний
вплив – грецька (візантійська) релігійна й культурна традиція – діяв зовсім
відмінним способом: зсередини, формуючи саму духовність суспільства” [5,136]. В
даному випадку можна говорити про трансцендування в український менталітет тих
“розумових звичок” (Е. Левінас), які стали чинниками свідомості в її
національно-культурних і мислительних проявах.
Не викликає сумніву, що сфера ментальних чинників (афектів, настроїв,
вражень, смислових конструктів, досвіду, фольклору, об’єктивної волі, мислення,
релігійних трансценденцій) зумовлює особливу активність формування свідомості.
До цього потрібно долучити комплекси персонального і архетип колективної
підсвідомості, сформовані віками досвіду й пізнання тієї чи іншої спільноти,
повні символіки і тим самим багатозначності. “Поняття ментальності полягає в
утверджуванні того, що людський дух... сам по собі є залежністю і виникає з
амбівалентної здатності повернутися до концептуальних стосунків або залишитися
в стосунках участі, яку в минулому (antẻrieurement) щодо репрезентації
залучив дивовижним чином до буття, що він орієнтується в ньому, що він – це
орієнтація до вибору рішення знати, тобто способу цієї орієнтації” [4,60]. Що і
засвідчує її незаперечний взаємозв’язок з свідомістю й визначенням її
національної специфіки.
Таким чином, ментальність виступає певним способом конструювання не тільки
етнічно-національного простору, але й однією з найважливіших складових
формування свідомості як такої, котра звертається до самої себе і є підґрунтям
власної осмисленості.
1.
Грабовська І. І знову про поняття
“ментальність” // Філософські студії. Спецвипуск журналу “Генеза” 95. – С.
78-81.
2.
Ильенков Э.В. Что такое личность? / В
кн.: С чего начинается личность. – М.: Политиздат, 1979. – С.183-216.
3.
Кресіна І. Українська національна
свідомість і сучасні політичні
процеси. – К.: Вища школа, 1998. – 392 с.
4.
Левинас Е. Философское определение идеи
культуры // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности: [Сборник]: Пер. с
англ. и фр. / Составители Л.И. Василенко, В.Е. Ермолаева. – М.: Прогресс, 1990.
– 495 с.
5.
Лимар Е.М. Безперервність поступу
української філософії // Філософсько-антропологічні читання. – К.: Стилос,
1997. – С. 133-138.
6.
Москаленко А. Г. Социализация личности.
– К.: Вища школа, 1986. – 200 с.
7.
Пролеев С.В. Духовность и бытие
человека. – К.: Наукова думка, 1992. – 112 с.