Давидович С.Н.

Старший викладач кафедри

політології , соціології і права

Національного університету водного

господарства та природокористування

м. Рівне

Держава і громадянське суспільство : аспекти взаємовідносин

Питання співвідношення держави і суспільства в різні часи різними дослідниками трактувалося неоднозначно. Зокрема, думки стародавніх філософів різняться стосовно проблеми пріоритету громадянського суспільства чи держави. Так, Цицерон, наприклад, підкреслював, що «надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але чим саме є громадянська община, як не силою – силенною людей, які пов’язані між собою»[1, с.21 ]. Перикл вважав, що демократичним устроєм може бути той устрій, який базується на перевазі більшості, повазі однієї людини до іншої та доброчесності[2, с.4].

Досить суперечливими є погляди окремих дослідників та практиків, які протиставляють демократичну ідею ідеї державній і стверджують, що в умовах сильної державності не може бути ані справжньої демократії, ані реального гарантування прав і свобод людини. Так, дійсно, примус і вільне волевиявлення мовби несумісні, але не може бути по-справжньому вільним волевиявлення в державі, в якій знищуються або є неефективними ті державні функції, що найбільш корисні для широких верств населення, для всього суспільства.

Без держави неможливо реорганізувати суспільство, вирішити усю складність економічних, соціальних і політичних питань, що стоять перед ним, тим більше перед таким, яким сьогодні є українське суспільство, з огляду на особливості його історичного розвитку та нинішній економічний стан, відсутність національного державного досвіду, суттєві відмінності в менталітеті населення різних регіонів, соціальне розшарування тощо.

Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Усі політичні спроби здійснити в нашій країні радикальні перетворення, і передовсім в економіці та соціальній сфері, будуть марними без урахування людського чинника та ступеня розвитку громадянського суспільства.

Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати не тільки в ролі суб’єкта приватного права, а і як носій публічного права. Зокрема, право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [3, с.3].

Сучасне українське суспільство усе ще знаходиться перед цивілізаційним вибором, переживає історичний перелом, сутність якого полягає в переході від одного якісного стану до іншого: від монополії однієї форми власності до багатоукладності, від суспільних зв’язків, заснованих на тоталітаризмі, на принципах авторитарної держави, до моделі, що ґрунтується на нових принципах суспільного розвитку. Цей процес насамперед включає модернізацію механізмів соціального управління.

За роки незалежності в Україні фактично відбулося відтворення адміністративної системи радянського зразка. Сутнісна невідповідність їй окремих нових інститутів не дозволяє їм розкрити свої конструктивні можливості. Чимало структур знаходяться в стані безперервної принципової реорганізації. За останні п’ять років міністерства та інші центральні органи виконавчої влади було піддано організаційним змінам 36 разів, тобто, у середньому – кожні два місяці. Існуючий адміністративний апарат не здатний забезпечити ефективне функціонування державного механізму, на цивілізованому рівні виконувати свою основну функцію надання послуг населенню. До мінімуму зведена результативність не тільки законотворчого процесу, але й чинність прийнятих законодавчих актів. Об’єктивно здійснюється широкомасштабна дискредитація державності. Не випадково суспільство щоразу зазнає серйозних поразок при спробі провести радикальні реформи в політичній, економічній, соціальній чи інших сферах. Реальною стала загроза трансформації державного управління в дестабілізуючий і дезінтегруючий чинник, тобто у свою протилежність. Саме тому і потрібна адміністративна реформа, від результативності якої значною мірою залежить економічна, політична, соціальна і воєнна безпека України, оскільки без дієздатної влади не буде успішно завершено реформи в інших сферах.

Подальше становлення демократичної, правової держави з соціально орієнтованою економікою вимагає гармонізації відносин між державою і населенням, усіма інститутами громадянського суспільства, відновлення престижу органів, які здійснюють державне управління. Нагальним є проведення реформування регіонального рівня. Але цьому на заваді стає ментальність радянських часів, небажання, а іноді і побоювання запровадити механізми делегування функцій і повноважень на нижчі рівні державної влади.

Забезпечення прозорості у підготовці і прийнятті державних рішень можливе лише за умов формування повноцінних інститутів громадянського суспільства, зокрема, незалежних ЗМІ; мережі неурядових аналітичних центрів; впливових політичних партій, які беруть участь у формуванні органів влади і несуть публічну відповідальність за їх діяльність.

Виконавчу владу в Україні необхідно перетворити із владно-репресивного механізму на підконтрольну суспільству організацію і створити на цій основі ефективну систему державного управління, яка б надавала якісні послуги громадянам. Права і свободи людини повинні забезпечуватися незалежно від місця її проживання; держава також повинна гарантувати мінімальні соціальні стандарти громадян. Система послуг має бути зручною в першу чергу для громадян, а не для держави, кількість довідок, плату за послуги і витрачений населенням час необхідно звести до мінімуму.

Успішне проведення адміністративної реформи можливе за умови підтримки реформаторських зусиль на всіх рівнях державної влади. На центральному рівні це має виявитися у послідовній, узгодженій роботі всіх органів і гілок влади. Важливою є підтримка на місцевому рівні, де влада наближена до громадян і персоніфікована в конкретних особах та їх діях.

Увесь світовий досвід переконливо свідчить, що саме місцеве самоврядування створює необхідні умови для наближення влади до населення, функціонування дієвої системи управління, яка б враховувала місцеві умови та особливості. Для здійснення своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають виконувати такі головні функції:

- захищати населення від невиправданого тиску з боку центральних органів влади;

- забезпечувати надання населенню житлово-комунальних, медичних, транспортних, культурних та інших послуг з найбільшою ефективністю;

- активізувати населення з тим, щоб воно брало безпосередню участь у вирішенні місцевих питань, місцевих проблем тощо.

Прийнятий в Україні ще в 1997р. Закон «Про місцеве самоврядування» практично дуже мало що змінив на краще у сфері організації місцевої, дійсно самоврядної влади. Зрозуміло, що, не маючи під собою відповідної муніципальної власності, органи місцевого самоврядування не зможуть стати ефективними управлінськими ланками, які швидко й кваліфіковано вирішують незчисленні проблеми організації громадського життя. І все ж без ефективного функціонування місцевих самоврядних органів ми не тільки не демократизуємо суспільство, а, навпаки, посилюємо державницькі тенденції у його житті, не наближуємося до громадянського суспільства, а стримуємо розвиток одного з найголовніших його інститутів[4, с.233].

Формування в Україні сучасної та ефективно діючої системи місцевого самоврядування стає важливим чинником побудови правової, демократичної держави. Водночас розвиток громадянського суспільства та його взаємодія з правовою, демократичною державою багато в чому залежатиме від оптимального співвідношення системи центральних органів виконавчої влади та системи органів місцевого самоврядування.

Нині самоорганізація громадянського суспільства в Україні виявляється в діяльності різноманітних організацій у економічній, соціальній та духовній сферах. Так, в економічній сфері такими організаціями є приватні колективи, підприємства, кооперативи, різні асоціації, корпорації. У соціальній – сім’ї, громадські організації, органи самоврядування. У духовній – самостійні творчі колективи та наукові об’єднання тощо. Обов’язковими є також вивчення громадської думки, практика розв’язання соціальних конфліктів цивілізованим шляхом, можливість вільно висловлювати свої думки.

Отже, ефективний розвиток сучасного українського суспільства залежить від унеможливлення антагонізму у відносинах громадянського суспільства і держави. Як без громадянського суспільства не може бути правової, демократичної держави, так і без такої держави не може ефективно функціонувати і динамічно розвиватися громадянське суспільство. Тому громадянське суспільство та демократична держава нині стають двома складовими життя кожної окремої людини і сучасного загально цивілізаційного розвитку суспільства.

Література:

1 .Цицерон. Диалоги: О государстве. О законах. – М., 1966. – с.21.

2. Невичерпність демократії. Видатні діячі минулого і сучасного про вільне, демократичне суспільство і права людини. – К., 1994. – с. 4-5.

3 . Конституція України. – К., 2006. – с.з.

4 . Медведчук В. Україна. Актуальні питання розвитку суспільства, держави і права. – К., 1999. – с.233.