Право 13. Международное право

Деркаченко Ю.В.

Аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України

Шляхи вдосконалення законодавства України щодо міжнародного усиновлення

Сучасне міжнародне приватне право залишає вплив національних засобів імплементації на рішення держав відповідно до їх конституційної процедури. В окремих випадках у конвенціях про права людини передбачаються конкретні засоби національної імплементації, які відповідають особливостям реалізації тієї чи іншої групи прав. Держави-сторони таких конвенцій приймають на себе міжнародно-правове зобов’язання здійснити передбачені в них засоби імплементації. Аналіз Гаазької Конвенції про захист та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення і практики держав дає змогу визначити наступні засоби національної імплементації міжнародних стандартів усиновлення:

1) приведення національного законодавства у відповідність з міжнародно-правовими зобов'язаннями держави-сторони;

2) проведення державою-стороною політики відповідно з її міжнародно-правовими зобов'язаннями;

3) приведення у відповідність з міжнародно-правовими зобов'язаннями судової і адміністративної практики держави-сторони;

4) створення державних органів для контролю за здійсненням міжнародно-правових зобов'язань держави-сторони і позасудового розгляду скарг на порушення міжнародно-правових зобов'язань у галузі міжнародного усиновлення;

5) розповсюдження знань про зміст міжнародних стандартів з усиновлення, закріплених в ратифікованій конвенції.

На нашу думку, законодавство України повинне містити норми, що забезпечують максимальні гарантії захисту прав дитини — громадянина України при усиновленні його іноземними громадянами.

Необхідно затвердити єдиний перелік обов'язкових пріоритетів в облаштуванні долі кожної дитини, яка залишилася без піклування батьків, що витікає із таких базових принципів:

рішення його долі повинне за можливістю бути постійним;

дитина повинна жити в домашніх умовах;

зміна у житті дитини повинна бути зведена до мінімуму.

Також, як це зроблено практично у всьому світі, слід зобов'язати органи опіки України, в першу чергу, шукати можливість передачі дитини на усиновлення її близьким родичам. Якщо це неможливо, то знайомим йому людям. Якщо і це неможливо, то усиновителя слід шукати за місцем проживання дитини, потім по всій країні. Врешті-решт слід намагатися організувати будь-яке усиновлення, хоч би і міжнародне. Тільки якщо усиновлення повністю неможливе, слід розглядати варіанти опіки, насамперед у домашніх умовах, і лише в останню чергу в притулку.

Для вирішення деяких проблем міжнародного усиновлення необхідно посилити контроль за дотриманням законодавства у галузі усиновлення, чітко визначити посадові обов’язки спеціалістів з охорони дитинства тощо.

На нашу думку, цей нагляд можна здійснювати в рамках багатосторонніх документів, одним із яких документом ми вважаємо Гаазьку Конвенцію про захист дітей, про співробітництво в галузі міжнародного усиновлення.

Механізм контролю і нагляду за дотриманням прав і інтересів усиновлених іноземцями дітей повинен передбачати участь у його здійсненні відповідних служб Міністерства України у справах сім'ї, молоді і спорту, Міністерства освіти і науки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, МЗС і МВС України.

З метою захисту прав і інтересів усиновлюваної дитини - громадянина України іноземними громадянами необхідно на рівні міжнародних угод ввести додаткові гарантії.

З ратифікацією Гаазької Конвенції постане проблема її імплементації у національне право України. Приєднання до Гаазької Конвенції може мати також і негативні наслідки, якщо національне законодавство не буде адаптовано до міжнародного. Згідно зі ст. 216 Сімейного кодексу України заборонена будь-яка посередницька, комерційна діяльність у галузі усиновлення дітей. Це не узгоджується зі ст. 32 Гаазької Конвенції, де йдеться про розмір винагороди за процес усиновлення.

Для ліквідації суперечок між ст. 216 СК України та ст. 32 Гаазької Конвенції необхідно розмежувати діяльність посередницьку, комерційну щодо усиновлення та діяльність суть професійну, пов’язану із наданням різноманітних послуг (перекладацьких, юридичних, забезпечення представництва інтересів усиновителів перед державними органами), про що і йдеться у ст. 32 Гаазької Конвенції. Так ось Гаазької Конвенція зможе забезпечити легалізацію доходів фірм-посередників, що діють на території нашої держави з 1996 року ( все частіше нелегально).

Відповідних змін потребують і підзаконні акти Кабінету Міністрів України, зокрема, Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 775 з наступними змінами.

Оскільки пасивна поведінка органів виконавчої влади України із проведення контролю після усиновлення є наслідком неточного визначення норм, внаслідок чого може бути втрачено зв'язок з дитиною, громадянином України, що залишається, а також відсутністю гарантій його прийому в громадянство країни усиновителя необхідно п. 30 Постанови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003р. „Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення” викласти в наступній редакції: „Консульська установа чи дипломатичне представництво України здійснює нагляд за дотриманням прав усиновленої дитини на підставі доручення МЗС та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права щодо захисту прав дітей у перший рік після усиновлення після закінчення 6 місяців із дня вступу до законної сили рішення суду про усиновлення, а потім кожен подальший рік до досягнення дитиною повноліття або втрати громадянства України - один раз на рік” .

Всі наведені вище засоби національної імплементації міжнародного законодавства повинні діяти в Україні щодо усиновлення відповідно до зобов'язань нашої держави перед Гаазькою Конвенцією. Для реалізації міжнародно-правових зобов'язань з усиновлення Україна повинна проводити політику, спрямовану на реалізацію міжнародних стандартів із усиновлення. Важливе значення також має створення Національного органу для узагальнення інформації про усиновлення, позасудового контролю за здійсненням міжнародного усиновлення і розгляду скарг дітей на порушення їх прав, для припинення брутального порушення прав дитини. Всі ці аспекти національної імплементації усиновлення дітей, на нашу думку, потрібно закріпити у Законі про ратифікацію Гаазької Конвенції, в якому передбачити нормативну базу для здійснення міжнародного усиновлення в Україні.

Отже слід ще раз акцентувати увагу на недосконалості українського законодавства по усиновленню, відсутності міждержавного співробітництва в цій галузіі. Життєздатність інституту усиновлення прямо, залежить від його гнучкості, сприйнятливості до правових інноваційних процесів, відвертості, максимальної урегульованості і підконтрольності державі.

Вважаємо, що ухвалення вищенаведених зауважень при формуванні і корекції правотворень дасть змогу створити універсальне, що відповідає найвищим вимогам міжнародного права, законодавство про усиновлення.