Білов В.О.

Дніпропетровський інститут державного управління Національної академії державного управління при Президенті України

к.і.н. Каліберда Ю. Ю.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА (1199-1349)

Га́лицько-Воли́нське князівство (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae, «королівство Галичини і Володимирії», «королівство Русі»; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем [1].

У 1199 році волинський князь Роман Мстиславич(бл. 1160-1205), син Мстислава Ізяславича, об’єднав Галичину з Волинню й одночасно оволодів Києвом, створивши могутню державу з центром у Володимирі, яка охоплювала більшість українських земель і простягалась від Карпат до Дніпра [2, с. 26].

На думку сучасного вітчизняного дослідника М. Дністрянського поява Галицько-Волинської держави стала закономірним наслідком політичних, економічних і культурних зв’язків, які історично існували між Галицьким і Волинським князівствами та посилювались їх географічним положенням, що остаточно оформились завдяки видатній особистості в особі її першого князі та правителя Романа Мстиславича [3, с. 17].

У період найбільшої могутності Галицько-Волинська держава була одним із найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. Вона займала великі простори Східної Європи і служила надійним форпостом християнського світу, була головним спадкоємцем Київської династії, продовжувачем політичних та культурних традицій Київської Русі.

До складу Галицько-Волинського князівства входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії [1].

Її західний кордон з Польщею проходив у Карпатах по р. Ясельці, да-

лі в північному напрямку через ріки Віслок та Сян простягався на 15-30 км

від Вепру на південний схід.

Найвіддаленішими на півночі були міста Більськ і Камінь-Каширський. Крайніми західними поселеннями – Корно, Рящів, Щекарів, Верищин, Воїнь. Східний кордон з Турово-Пінською землею і Київським князівством проходив вздовж рік Прип’ять, Стир, Горинь. Відомими прикордонними містами були Чорторийськ, Дорогобуж, Острог. Далі межа йшла до верхів’я Случі і долиною Південного Бугу до Чорного моря [4, с. 16].

У Галицько-Волинській державі налічувалось понад 80 міст, у тому числі найбільші – Берестя (пізніше Брест), Володимир (з 1795 р. Володимир Волинський), Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм та ін. [5, с. 22]. В містах розташовувались ювелірні, гончарні, ковальські та склоробні майстерні, значні доходи приносила соляна торгівля. Столицею князівства по черзі були такі міста як Володимир, Галич, Холм та Львів.

Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини XIII століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії своїм агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

На думку багатьох сучасних дослідників державний устрій і територіальна організація влади Галицько-Волинської держави базувалась на тих самих принципах, що і в Київські Русі.

Як стверджує «Енциклопедія Українознавства», головними органами державної влади України-Руси у ХІІ-ХIV ст. були: княжа влада, боярська рада, княжі з’їзди (снеми), віче та органи місцевої адміністрації [6, т. 2, с. 638]. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та віче (збори городян). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій [7, с. 52].

Основою державного управління була княжа (монархічна) влада, яка передавалась спадково від батька до старшого сина. Галицько-Волинськими князями протягом її історії по черзі були: Роман (1199-1205), Данило (1205-1264) та Василько (1205-1269), Лев І (1264-1301), Володимир (1270-1289), Андрій І та Лев ІІ (1308-1323), Юрій ІІ Болеслав (1325-1340), Любарт-Дмитро (1340-1385) [6, с.192-212].

Суспільство Галицько-Волинське князівства складалося зі станів, приналежність до яких визначалась як родоводом, так і родом занять. Князь займав найвищу суспільну та соціальну ланку суспільства, до якої крім нього відносились бояри і духовенство. У своїх руках він об’єднував законодавчу, виконавчу, судову гілки влади, а також монопольно володів правом вести дипломатичні стосунки з іншими державами.

Зосередивши у своїх руках широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження, князь вважався сакральною особою, як повідомляє Галицько-Волинський літопис був «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух.

У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію та духовенство. Йому підлягала княжа дружина. У фінансуванні своєї діяльності князі залежали від збору данини, мита на торгівлю та плати за судочинство і штрафи.

Судова влада в Галицько-Волинському князівстві була поєднана з адміністративною. Вище суддівство проводив князь, а нижче — тивуни. Основним законом залишались положення «Руської Правди». Міське судочинство часто базувалося на німецькому (Магдебурзькому) праві [4, с.127-132].

Княжа центральна адміністрація складалася з призначеним ним бояр. Вона була досить диференційована, мала ряд спеціальних звань, таких як урядник княжого двору — «дворський», оберігач княжої печатки — «печатник», головний секретар — «писець», управляючий княжими угіддями — «стольник» та інші. Проте це були радше титули ніж посади, оскільки їх обіймачі часто виконували доручення князів не пов'язані з їхніми прямими адміністративними обов'язками.

Тобто, у Галицько-Волинському князівстві не існувало ефективного

чиновницького апарату, а спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена. Це було характерною рисою більшості середньовічних держав Європи [1].

Намагаючись стати абсолютним «самодержцем», князь постійно перебував у конфлікті з боярським оточенням, яке прагнуло зберегти свою незалежність і перетворити монарха на власний політичний інструмент. Посиленню князівської влади також заважали дуумвірати (одночасне правління двох князів, наприклад Андрія І та Лева ІІ (1308-1323)), дроблення удільних земель та втручання іноземних держав.

Найбільшого авторитету княжа влада здобула за часів правління Данила Романовича Галицького (1205-1264). Для зміцнення своєї особистої влади князь Данило у 1253 році в Дорогочині навіть прийняв з рук посланця римського папи королівську корону [7, с.67].

В той же час галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази і тому не могли зосередити у своїх руках усю повноту державної влади. Саме з цієї причини ідея королівства, яка б змогла би пригальмувати децентристські тенденції, так і не дістала свого політичного розвитку в країні.

Хоча монарх і мав право приймати рішення одноосібно, для вирішення важливих політичних питань він скликав боярські ради - «думи». Поступово, зі зміцненням економічного, фінансового та політичного впливу боярства, боярські думи починають скликатися, як правило, з ініціативи самого боярства.

Бояри відповідно до свого стану поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідицтвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами.

Кожний боярин мав своє військове ополчення, які у своїй сукупності часто перевищували кількістю княжу дружину. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг».

Історія Галицько-Волинського князівства знає чимало прикладів, коли князі, які втратили підтримку боярства вимушені були залишати княжий престол. Навіть Данило Романович Галицький у запеклій боротьбі з боярами зміг повернути батьківську спадщину тільки через 40 років.

Для цього у своїй боротьбі з небажаними князями боярство використовувало цілий арсенал відпрацьованих десятиліттями політичних заходів: інтриги, вбивства, отруєння, вигнання, запрошення іноземних правителів, втручання в особисте життя князів тощо. Відомий навіть випадок, коли галицький боярин Володислав Кормильчич навіть оголосив себе князем (1213-1214) [2, с. 27].

Боярство здійснювало свою владу за допомогою сказаної вище ради бояр, що уявляли собою «збори бояр, які разом з князем вирішували державні справи» [6, т.2, с. 639]. До її складу входили найбільші землевласники, єпископи та особи, що займали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не були чітко визначені.

Серед усіх руських земель саме у Галицько-Волинському князівстві боярські ради відігравали значну і впливову роль у політичному житті. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, практично управляв державою. Їй фактично підпорядковувався весь державний апарат управління [5, с. 24].

За свідченнями історика І. Крип’якевича хоча ці ради і набули постійного характеру з початку XIV століття, проте вони не перетворились в установи парламентського типу. Князь на той час вже не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видавати жодного державного акту без згоди боярської ради. Остаточно «заблокувавши самодержавство» князя, своєю деструктивною діяльністю, боярські ради призвели до поступового занепаду у недалекому майбутньому Галицько-Волинської держави [4, с. 118].

Інколи, при надзвичайних обставинах галицько-волинські князі з метою зміцнення своєї влади скликали віче. Саме, спираючись на підтримку зборів городян м. Галича, Данило Галицький повернув собі владу над Галицьким князівством у 1238 році [9, с. 49]. Однак віче не було постійною установою і не мало такого впливу, як, наприклад у Новгороді. В ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль відігравала верхівка феодалів.

У територіальній організації Галицько-Волинської держави значну роль відігравали волості. На Волині – Володимир, Белз, Луцьк, Любачів, Червен, в Галичині – Перемишль, Звенигород, Теребовля та ін. Позитивним моментом суспільного розвитку слід вважати створення в 1303 році галицької метрополії.

Проте галицько-волинській еліті так і не вдалося створити ефективної системи державного управління та міцного чиновницького апарату, які могли би запобігти децентристським тенденціям всередині країни, та ефективно протистояти військовій мощі сусідніх держав. Жахливим наслідком цього стала втрата у ХIV ст. її населенням на багато століть власної державності.

Література:

1. Вікіпедія - Вільна енциклопедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/.

2. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О.Романів. – Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові,1992. – 230 с

3. Дністрянський М.С. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій. – Львів: Світ, 1992. – 144 с.

4. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. — Київ: Наукова думка, 1984. — 176 с.

5. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. З історії української державності. – Львів: Світ, 1992 – 88 с.

6. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина: У 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. д-р Кузеля. – Мюнхен – Нью-Йорк: Наукове т-

во ім. Шевченка, 1955 – 1949. – 1230 с.

7. Субтельний О. Україна: Історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. – Київ; Либідь, 1991. – 512 с.

8. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.1 До середини ХVІІ століття. – 2-е вид. – Київ: Либідь, 1993. – 640 с.

9. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.

Сохань (голова) та ін.. – Київ: Наук. Думка, 1992. – Т.3 – 1993. – 592 с.