к.і.н. Каліберда Ю. Ю.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛКОВНИКА МИХАЙЛА КОЛОДЗІНСЬКОГО

«Колодзінський Михайло (псевдо. Кум, Гузар; 26.7.1902 – 18.3.1939) – визначний український військовий діяч, член Української Військової Організації (УВО) і Організації Українських Націоналістів (ОУН), полковник «Карпатської Січі», Верховний Командант (з серед. березня 1939) Збройних Сил Карпатської України», – таку інформацію ми можемо прочитати на сторінках другого тому «Довідника з історії України» (К., 1995) про одного з відомих військових теоретиків та провідних діячів українського визвольного руху першої половини ХХ століття, ім’я якого ще за часи його життя було овіяно легендами [1, с. 64].

Військово-політична діяльність Михайла Колодзінського відноситься до розряду слабо досліджених тем української історіографії. Сьогодні українській історичній науці бракує солідної історичної праці, яка б на архівному матеріалі докладно висвітлила життєвий шлях цієї самобутньої історичної особи.

«Великий романтик і ентузіаст революційної боротьби« Михайло Франьович Колодзінський народився 26 липня 1902 року у селі Поточище Городенківського повіту (сучасна Івано-Франківська область) в Галичині в українській римо-католицькій родині [1, с. 64-65].

Про дитинство та юнацькі роки свідчень залишилось небагато. Відомо, що початкову освіту він отримав в Городенці, пізніше продовжив навчання в Коломиї. Вже з юнацтва проявив високу національну свідомість та жадобу до знань, особливо з військової сфери.

На початку 1920-х рр. – активний учасник молодіжного націона-лістичного руху в Західній Україні, один із членів молодіжної скаутської організації «Пласт». Свою політичну кар’єру розпочинає у Союзі Української Націоналістичної Молоді. У 1922 році стає членом Української Військової Організації (УВО) – підпільної військово-політичної організації, що існувала у 1920 - поч.1930-х років у Західній Україні і боролась за незалежність України [2,

т. 3, с. 1083].

Михайло Франьович належав до молодої генерації членів УВО, які не були безпосередніми учасниками Визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні. «Їхня молодість принесла Українській Військовій Організації, усі її добрі й злі сторони, – згадував на сторінках своїх спогадів член Проводу Українських Націоналістів (ПУН), журналіст та історик З. Книш (1906-1999). – від великого ідеалізму… до неймовірної не раз безпорадності і цілковитого браку досвіду в революційно-визвольній боротьбі» [3, с. 82].

До його сверсників належали відомі українські патріоти: поетеса Олена Теліга (Шовгенова) (1907-1942), політичний діяч, поет та публіцист Олег Ольжич (Кандиба) (1907-1944), командир Української Повстанської Армії (УПА) Роман Шухевич (Дзвін, Щука, Тарас Чупринка) (1907-1950) та багато ін., чий політичний світогляд та життєва позиція сформувалась у міжвоєнний період, а активна громадсько-політична діяльність більшості з них прийшлася на роки Другої світової війни (1939-1945).

За завданням Організації Михайло Колодзінський вступає до польського війська. Маючи тягу до військової справи, поступає і закінчує старшинську школу, отримує своє перше офіцерське звання.

В лютому 1929 року М. Колодзінський був призначений комендантом УВО та Головою ПУН полковником Є. Коновальцем (1891-1938) військовим референтом Першої крайової екзекутиви на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). На цій посаді він перебував до кінця 1932 року [2, т. 3, с. 1083].

Наприкінці 1920-х рр., після звільнення з військової служби, поступає на юридичний факультет Львівського університету, де навчається п’ять років, поєднуючи навчання з підпільною діяльністю.

У січні 1932 року за виступ перед молоддю з лекцією «Націоналісти і військове виховання» у Львові перший раз був заарештований польською поліцією і більше року перебував в ув’язненні[1, с. 65].

Всього за час свого навчання Михайло Франьович п’ять разів підвергався арешту польською владою за революційну діяльність у лавах УВО-ОУН і провів

у в’язниці в Бригідках майже три роки. Саме в цей період остаточно сформувались ідейні погляди Михайла Колодзінського – переконаного революціонера і націоналіста, до кінця відданого своїй справі патріота України.

“Колодзінський – людина скромна й незвичайно солідна. В поведінці був завжди чемний і ввічливий... не надто мовний. Радше слухав, що інші говорять. Визначався сильною волею і великою витривалістю. Коли брався за якусь справу, доводив її солідно і до кінця. Був спокійний, зрівноваженої вдачі. Був педантно обов’язковий і завжди дотримував обіцянок”, – так з повагою характеризовали Михайла Франьовича друзі та товариші по боротьбі [4].

Після звільнення з в’язниці влітку 1933 року М. Колодзінський за рішенням Крайової екзекутиви ОУН вимушений був перейти у глибоке підпілля і виїхати за кордон у розпорядження Проводу Українських Націоналістів.

Конспіративний характер Організації Українських Націоналістів та брак архівних джерел не дають нам можливості у повному обсязі дослідити діяльність Михайла Колодзінського цього періоду. Відомо, що за різними прізвищами та підробними документами він нелегально проживав в Італії, Німеччині, Голландії, Чехо-Словаччині, Австрії. Чимало уваги приділяє своїй військовій освіті. Проходить військовий вишкіл у Мілані (Італія).

Під час перебування в Голландії за свою військову підготовку отримав високу оцінку від колишнього начальника розвідки Українського Генерального Військового Штабу підполковника Армії Української Народної Республіки (УНР) В. Колоссовського (1886-р.см.невід.) [4].

За наказом Проводу на чолі місії ОУН М. Колодзінський виїжджає до Хорватії для надання допомоги в організації підпільної роботи хорватським націоналістам – усташам. Як практичний консультант з військових питань, проводить заняття з тактики партизанської війни в їх воєнізованих таборах.

За декотрими даними він навіть був особисто знайомий з головою хорватських націоналістів, а в недалекому майбутньому і керівником маріонеткової «незалежної Хорватської держави» Анте Павеличем (1889-1959). За цю свою діяльність М. Колодзінський згодом був інтернований італійськими властями, які звільнили його майже перед самими подіями в Карпатській Україні.

У вільний час Михайло Франьович чимало часу займається самоосвітою, науковою та публіцистичною діяльністю. У середині 1930-х років з-під його пера виходять праці з військової теорії: «Українська воєнна доктрина», «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», «Боротьба італійців за незалежність і соборність”, «Полковник Іван Богун» та “Партизанська війна”.

Поява його «Воєнної доктрини» стало епохальною подією для подальшого розвитку української військової думки ХХ століття. Відомо, що ця праця у трьох частинах була написана ним між 1935-1937 рр. і у рукописному варіанті поширювалась серед членів ОУН до моменту свого першого друкованого виходу вже після героїчної смерті автора у 1940 році.

Саме в цій роботі Михайло Колодзінський одним із перших у вітчизняній науці історично обґрунтував роль та місце збройних сил у створенні національної модерної держави.

Спираючись на кращі вікові традиції та досвід будівництва українського війська княжої доби, козацької держави та часів Визвольних змагань 1917-1921 рр., М. Колодзінський піднімає питання створення єдиної концепції розбудови української армії, генерації української воєнної еліти, національно-патріотичного виховання населення, використання стратегії та тактики партизанської боротьби у визвольній боротьбі поневоленої нації за державну незалежність. Висновки, отримані ним у цій праці стануть невдовзі в нагоді при створенні збройних сил Карпатської України та Української Повстанської Армії.

У керівництві Організації Українських Націоналістів наприкінці 1930-х років не було одностайної думки щодо створення національних збройних сил. Частина його членів, особливо представники старшого покоління: генерали М. Капустянський (1881-1969) та В. Курманович (1876-1945), полковник Р. Сушко (1904-1944) та деякі інші стверджували, що українські військові формування у тогочасних умовах можна створювати лише тільки за згодою великих держав [5,

с. 74-75]. Проти цього рішуче виступили молоді представники українських

націоналістів – М. Колодзінський, З. Коссак (Тарнавський) (1907-1939), Р. Шухевич, О. Кандиба, С. Бандера (1909-1955), які вважали, що визвольну армію треба будувати власними силами на українській території.

Провід ОУН на початку 1938 року звернув особливу увагу на Закарпаття, яке входило складу Чехо-Словаччини. Після Мюнхенського договору 21 травня 1938 року під впливом міжнародних подій і внутрішнім тиском українців Прага дозволяє створення автономного уряду на чолі з А. Бродієм, а з 26 жовтня 1938 року головою уряду стає А. Волошин (1874-1945) [6, с. 110]. Не дивлячись на заборону Проводу і не чекаючи офіційного визнання української держави з боку інших країн Європи, тисячі українських патріотів, особливо молодь, самочинно прибувають на Закарпаття для надання особистої допомоги у розбудові Карпатської України та збройного захисту її державного суверенітету.

Саме в цей період полковник Є. Коновалець видає розпорядження про створення при Проводі Українських Націоналістів двох окремих штабів «з метою ґрунтовного ознайомлення з проблемою Закарпатської України». До штабу, очолюваного генералом М. Капустянським увійшов і підполковник М. Колодзінський [7, с. 549]. Проте стрімке розгортання політичних подій у Закарпатті вимагає його особистої присутності у краї.

За пропозицією військового референта ПУН генерала М. Капустянського і шефа Військового Штабу ОУН генерала В. Курмановича Колодзінський 19 січня 1939 року прибуває до Хусту – столиці автономної Карпатської України і очолює генеральний штаб її збройних сил – Карпатської Січі.

Постійним місцем перебування генерального штабу Карпатської Січі та його членів стає легендарна «кімната число один («Одинка») Січової Гостинниці» м. Хусту, де навколо Михайла Колодзінського згуртувалась команда відданих однодумців [8, с. 382].

Крім його начальника «до штабу ще входили: чот. Кріс, пор. Чорний, пор. Щука, пор. Калина, чот. З. Коссак, чот. О. Велинський та ін.», – згадував пізніше на сторінках своєї праці активний учасник тих подій С. Росоха [9, с. 470].

Прибувши одним із перших на Закарпаття, Михайло Франьович одразу ж

розпочав здійснення мрії свого життя – формування боєздатної української армії, яка була би здатна на практиці протистояти зазіханням будь-якого агресора. Але процес створення українського війська відбувався у важких умовах: не вистачало озброєння, амуніції, досвідчених старшин, набоїв, ліків тощо.

Під керівництвом полковника М. Колодзінського генеральний штаб організує охорону кордону та державних установ, створює бойові залоги, безперервно проводить військовий вишкіл добровольців та відкриває старшинські курси для тих, хто не мав військового досвіду, бере участь в організації та проведенні десятитисячного походу січових відділів до столиці Закарпаття на честь відкриття ІІ з’їзду Карпатської Січі, який відбувся 19 лютого 1939 року у м. Хусті [9, с. 470-471]. Очолює і безпосередньо керує боротьбою з бандами угорських та польських терористів на території Закарпаття.

Керівництвом Карпатської Січі було успішно налагоджено нелегальне постачання зброї з-за кордону. Військові відділи Карпатської Січі при підтримці місцевого населення починають роззброювати чеські військові залоги, які підлягали генералу Л. Прхалу [10, с. 331].

Значну допомогу штабу в його роботі надавав заступник голови Проводу Олег Ольжич (Кандиба), який налагодив постійний зв'язок з закарпатським підпіллям та його молодіжними організаціями [8, с. 382].

Завдяки домовленостям поручника Р. Шухевича (Щуки) з українськими підприємцями Галичини було роздобуто кошти на «умундирування і озброєння 6 тисяч бійців Карпатської Січі» [11, с. 171]. Не дивлячись на загальну завантаженість, М. Колодзінський разом з своїми товаришами по боротьбі навіть брав активну участь в обговоренні «мистецького оформлення прапорів окремих куренів Карпатської Січі» [12, с. 142].

Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полковника М. Колодзінського (Гузара) розробив генеральний план розбудови

збройних сил Закарпаття власними засобами. Згідно з тим планом, командне

ядро війська Карпатської України повинні були скласти колишні старшини Української Галицької Армії та Січових Стрільців і ті українці молодшого

покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії. Подальшим кроком планувалось оголосити загальну мобілізацію усього чоловічого населення краю призовного віку.

В ніч з 13 на 14.3.1939 Угорщина, попередньо узгодивши свої дії з гітлерівською Німеччиною, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Частини Карпатської Січі протягом 14-15 березня стримували наступ переважаючих сил противника (бл. 40 тис. солдат і офіцерів) по лінії Перечин-Середнє-Іршава-Севлюш-Королево. Особливо жорстокі бої з угорськими військами розгорнулися на підступах до Хусту – Красному полі.

15 березня 1939 року до Хусту прибуває посол Угорщини з вимогою безкровної окупації Закарпаття угорськими військами. Німецький консул Гофман зі свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі і під час бесіди порадив їм з метою запобігання кровопролиття виконати вимоги угорців і негайно капітулювати.

Присутній особисто на цій зустрічі полковник Михайло Колодзінський дав рішучу відсіч цим принизливим намірам консула. «В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати», – рішуче заявив Гофману начальник генерального штабу Карпатської Січі. – сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!» [13, с. 491].

Саме в цей день – 15 березня 1939 року Карпатська Україна була проголошена незалежною державою, а після від’їзду її уряду за кордон полковник М. Колодзінський перебрав на себе командування її збройними силами, і, оголосивши загальну мобілізацію, особисто бере у свої руки керівництво по обороні столиці [14, с. 69].

Після відходу українських загонів самооборони з Хусту найбільш кровопролитні бої з угорськими військами відбулися 16-18 березня 1939 року в районах Вишневого, Буштини, Солотвино, Севлюша, Білок, Довгого, Верхніх Верецьких, Чінадієвого, Сваляви.

Але сили сторін були надто нерівними. 18-19 березня 1939 року історики вважають останніми днями життя полковника Михайла Колодзінського, проте

щодо його загибелі існує декілька версій.

Згідно першої з них – він геройські загинув 18 березня у бою під Буштином. За другою – після тяжких боїв із переважаючими силами ворога полковник М. Колодзінський разом із З. Коссаком та кількома іншими січовиками прямували до Солотвиного, плануючи там у гірській місцевості розпочати партизанську війну з угорцями. У суботу 18 березня 1939 року по дорозі до Середньої Апші Колодзінський із групою товаришів потрапили в угорський полон. Наступного дня вони були без суду та слідства розстріляні окупантами, а їх тіла були скинуті у солотвинську копальню.

Трагічна і героїчна смерть полковника Михайла Колодзінського надихала багатьох українських патріотів у боротьбі за державність і протягом наступних десятьоліть. На честь начальника генерального штабу Карпатської Січі був названий один із підрозділів Української Повстанської Армії [15, с. 231]. Його пророчі слова з «Воєнної доктрини» про те, що «на сході Європи нема колоній ні для кого, а хто їх шукає, той знайде тільки чорну землю на могилу», – стали життєвим кредом для мільйонів українських борців з фашизмом та тоталітаризмом у роки Другої світової війни [16, с. 20].

Військово-політична діяльність полковника Михайла Колодзінського і сьогодні є наявним проявом беззавітної відданості військовому обов’язку і служіння своїй Батьківщині, безсмертним прикладом патріотичного виховання наступних поколінь громадян нашої незалежної держави.

Література:

1. Довідник з історії України. У 3-х т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1993-1995. - Т. 2. (К - П). – Київ: Ґенеза, 1995 - 440 с.

2. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. / Гол.

ред. проф. д-р В. Кубійович. – Париж – Нью-Йорк: Наукове т-во ім. Шевченка, 1955 – 1984. – 4015 с.

3. Книш З. Військо в цивільній одежі // Життя і смерть полковника Ко-

новальця. Документи. Матеріали. Щоденники. Листи. Фотографії. – Львів: Червона Калина, 1993. – 326 с.

4. Рог В. Михайло Колодзінський. Лицар ідеї і чину // Незборима Нація.- № 3 (329). – березень 2005.

5. Ковальчук М. Генерал Микола Капустянський: (1881-1960). – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. – 128 с.

6. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак,

О.Романів. – Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.

7. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. – Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, 1968. – Т.1: 1920-1939. – 597 с.

8. Ольжич О. Незнаному Воякові. – Київ: Фундація імені О. Ольжича, 1994. – 431 с.

9. Росоха С. Карпатська Січ (1938-1939) // Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. – Львів: Світ, 1996. - С. 468-481.

10. Нарис історії Закарпаття. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – Т.ІІ (1918-1945). – 664 с.

11. Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії. – Львів: Ін-т українознавства ім.. І. Крип’якевича НАН України, «Просвіта», 1996. – 359 с.

12. Михалевич М. Стрибками по часі (Репортаж з пам΄яти) // Андрій Мельник. Спогади та документи. - Київ: Фундація імені О. Ольжича, 1994. – С. 139-153.

13. Колодзінський Михайло Франьович // Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців / Під ред. доктора історичних наук, професора М.М. Вегеша. – Ужгород: Вид-во «Карпати», 2002. – С. 490-491.

14. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 659 с.

15. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 19. Група УПА «Говерля». Кн. 2. Спомини, статті та видання історично-мемуарного характеру - Торонто, 1992; Львів, 1993. – 359 с.

16. Історія українського війська. Друге доповнене видання. – Київ: Панорама, 1991. – 192 с.