Филологические науки/7. Язык, речь, речевая коммуникация

К. філол. н., доц. Буцикіна Н.Є.

Київський національний торговельно-економічний університет

Способи організації наратива в художньому творі

Художній текст – це мовленнєве утворення, яке характеризується, насамперед, своїм суб’єктом мовлення. Через неповноцінність комунікативної ситуації сприйняття художнього тексту, де автор відділений від свого висловлювання, читач має справу тільки з текстом, а з автором – лише настільки, наскільки він відображений у цьому тексті. Прочитане у творі читач сприймає як повідомлене йому оповідачем [1: 200-201]. Останній є особливою точкою зору [2: 77], певною позицією і навіть перспективним центром.

Прагнення до об’єктивації комунікативного процесу в художньому тексті спричинило до висунення на перший план певних точок зору оповідачів, причому не всі вони виражають авторську думку. У поліфонічному художньому творі події та люди, що складають предмет оповіді, подані у висвітленні різних світоглядів. Сукупність вигаданих ситуацій з чергуванням кількох типів дискурсу (оповідача та персонажів) складає певним чином організований наративний акт – оповідь.

Синонімічним поняттю точки зору є поняття фокалізації [3: 64], що визначене як “вибір наративної інформації стосовно того, що називалося в теорії перекладу всебаченням. Інструментом цього можливого вибору є обмежений центр, тобто вид інформаційного потоку, який пропускає лише те, що дозволено ситуацією. Фокалізатор бере на себе свого роду відповідальність за організацію вираженої в оповіді точки зору.

У французькій наратології розроблені три категорії фокалізації:

1) нульова фокалізація (всевидюче бачення) [див.: 2: 21; 4: 112], де потік інформації не обмежений, оповідач знає все про події та персонажів [3: 65];

2) внутрішня фокалізація, де за вихідне взято чуттєвий світ оповідача. Розвиток тексту скерований його свідомістю. Те, що бачить і знає оповідач, збігається з тим, що бачить і знає персонаж [4: 112]. Таким чином, відтворюється “голос” одного персонажа, який опиняється в переважному становищі [5: 121];

3) зовнішня фокалізація, коли оповідач не вводить себе в перспективу жодного персонажа [5: 123]. Думки і почуття останнього невідомі, бо він описаний “збоку”.

Враховуючи ієрархію оповідних рівнів, розрізняють наступні види оповідачів (за термінологією Ж.Женетта): 1) за опозицією рівня: в оповіді, яка введена в іншу оповідь, оповідач першої оповіді, розташований поза самої історії, – екстрадієгетичний (дієгезис – розказана історія), оповідач другої, вставленої оповіді, – інтрадієгетичний; 2) за опозицією залежності оповідача від історії, яку він розповідає: він або є одним із персонажів цієї історії – гомодієгетичний оповідач, або не є її персонажем – гетеродієгетичний [3: 229; див.: 2: 27; 4: 40].

Відповідно до даних типів оповідачів виділені такі пари оповіді: інтрагетеродієгетична – інтрагомодієгетична, де оповідач асоціюється з автором твору, але в першому випадку він не є учасником представленої ним історії, а в другому – він є персонажем історії, яку викладає. Екстрагетеродієгетична – екстрагомодієгетична пара об’єднується оповідачем, який чітко відділяє себе від автора тексту, тільки в першому випадку він розповідає історію, в якій він сам не брав участь, а в другому є учасником представленої ним історії [див.: 6: 221].

У деяких працях з поетики розрізняють оповідь 1-ї та 3-ї особи, беручи до уваги граматичну форму особи, від якої вона ведеться. Оповідні форми, де оповідачем є персонаж, граматично виражений в основному 1-ю (іноді 3-ю) особою, та оповідь з оповідачем 3-ї особи, що не належить до внутрішнього світу тексту, умовно названі традиційною оповіддю. Запорукою композиційної цілісності останньої є свідомість оповідача [1: 204-206].

Традиційній оповіді протиставлена форма, яка отримала назву вільний непрямий дискурс (за термінологією Є.В.Падучевої, надалі ВНД). Якщо в традиційній оповіді аналогом мовця є оповідач, то у ВНД цю роль виконує персонаж, який повністю або частково витісняє оповідача. ВНД практично неможливий у чистому вигляді. Незважаючи на те, що персонаж “узурпує” дейктичні та експресивно-діалогічні засоби мови художнього тексту, за оповідачем, який, як правило, не належить до внутрішнього світу твору, завжди збережені певні позиції. Зв’язність ВНД базується на складному узгодженні голосів різних персонажів між собою та з голосом оповідача. ВНД містить елементи мімезиса – прямого відтворення голосу персонажа, де 3-я особа має усі права 1-ї. Оповідач та персонаж співіснують як конкуруючі свідомості. Іноді голос персонажа важко відділити від голосу оповідача, відбувається “гра на багатоголоссі” [1: 206-207; 337-352]. Мовною конструкцією, найбільш притаманною для ВНД, є невласне-пряма мова.

Зв’язки і відношення між різними формами оповіді всередині твору відносно закріплені, бо вони задані оповідачем та являють собою певну норму організації тексту. Чим конкретніше “я” оповідача, тим більше обмежень з ним пов’язано.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Падучева Е. В. Семантические исследования. (Семантика времени и вида в русском языке. Семантика нарратива). – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1996. – 464 с.

2. Maingueneau D. Eléments de linguistique pour le texte littéraire. − P: Bordas, 1990. − 173 p.

3. Genette G. Figures III. − P.: Seuil, Points, 1972. – 368 p.

4. Milly J. Poétique des textes. – Tours: Nathan Université, 1992. – 314 p.

5. Jeandillou J.-F. L’Analyse textuelle. – P.: Armand Colin, 1997. – 192 p.

6. Кагановська О. М. Текстові концепти художньої прози: когнітивна та комунікативна динаміка (на матеріалі французької романістики середини ХХ сторіччя): Дис. ...д-ра філол. наук: 10.02.05. − К., 2003. – 502 с.