Вєтринський Ігор Михайлович

Інститут світової економіки і

міжнародних відносин (ІСЕМВ) НАН України

КНР в епоху глобалізації – „відповідальна сила” чи неоімперія?

Кінець ХХ, початок ХХІ століття став для Китаю періодом економічного та національного відродження й розквіту. Увага світової спільноти, вже декілька років прикута до „східного економічного дива”, яке називають альтернативою Західному лібералізму. Бурхливий розвиток економіки КНР, вдале поєднання традицій та новітніх технологій, величезний військовий потенціал, забезпечив їй поважне місце на міжнародній арені. Китай активно і послідовно працює над створенням в світі власного образу миролюбної країни, фактору стабільності, підтримання регіональної та глобальної безпеки. Пекін за будь-якої нагоди наголошує, що зовнішньополітичним пріоритетом держави є створення оптимальних умов для внутрішнього та зовнішнього „гармонійного” розвитку, передусім в економічній сфері, позитивним досвідом якого вона готова ділитися. Однак, Захід, щодо цих заяв налаштований не дуже оптимістично. В багатьох дослідників (а часом і політиків) постає питання про віддалені або середньотермінові міжнародні наслідки надзвичайно стрімкого розвитку Китаю. Обмежиться держава роллю „відповідальної сили”, що допомагає розвиватися країнам третього світу, до яких Китай відносить і себе, чи досягнувши лідерства на регіональному рівні прагнутиме глобального (спочатку регіонального) домінування? Тобто, іншими словами, чи є в Китаю потенціал вдатися до розробки та втілення імперської стратегії?

Оцінки оглядачів подекуди майже протилежні. Так, О. Ломанов досить оптимістично описуючи низку змін в офіційній ідеології та пропаганді КПК наводить приклад трансформації концепції „мирного піднесення” в зовнішній політиці Китаю у заклик до побудови „гармонійного миру” всередині країни та за її межами. Посилаючись на китайських політичних експертів, зокрема цитуючи керівника Інституту міжнародних проблем університету Цинхуа Яня Сюетуна та голову Центру порівняльних політичних й економічних досліджень, заступника директора Бюро перекладів при ЦК КПК Юй Кепіна, він стверджує, що „Пекін творчо розвиває американську концепцію «м’якої сили», визначаючи її як «здатність держави до політичної мобілізації всередині та ззовні». В той же час, О.Храмчихін, ґрунтуючись на аналізі низки аспектів сучасної стратегії військового будівництва Піднебесної, вбачає у швидкому розвитку КНР „загрозу, що сама по собі не зникне”. Західні політологи в основному також не схильні до надмірної ідеалізації намірів Китаю. Так, Г. Дж. Ікенберрі вважає, що найвірогідніше Китай буде намагатися використати свій зростаючий вплив, щоб змінювати правила та інституції міжнародної системи відповідно до власних інтересів.

Імперські традиції Китаю беруть початок ще у ІІ тисячолітті до Різдва Христового. Стратегія та політична культура Китаю є імперською за своєю суттю. Вона зачіпає кожен аспект життя Китаю, а історія Китаю завжди трактувалася як свідчення національної величі. Для цього є чималі підстави: з давніх-давен Китай з його величезним населенням мав власну своєрідну цивілізацію. Були добре розвинуті всі галузі: філософія, культура, мистецтво, технічна винахідливість та політична влада. Утвердження імперської ідеології відбувається у II ст. до н. е. коли імператор У-ді (140-87 рр. до н. е.) зробив офіційною державною ідеологією конфуціанство. Це етико-політичне вчення, окрім філософсько-світоглядних аспектів, містить низку базових пріоритетів для керівників держави. Успішно поєднуючи мистецтво управління та враховуючи характерні особливості менталітету китайської нації, конфуціанство покликане сприяти гармонійному розвитку як особистості, так і держави в цілому. В той же час, ця впорядкована та структурована система рекомендацій щодо управління державою, з самого початку орієнтувалася на імперію як тип політичної організації.

Націоналізм, в його китайському варіанті, базується на впевненості у культурній перевазі та універсальності застосування власних традиційних цінностей. Китайський націоналізм не зовсім вкладається навіть в поняття етноцентризму – ірраціональне уявлення про власну етнічну спільноту як єдиний центру людської цивілізації та схильність розглядати цінності інших народів виключно крізь призму власних. Для сучасної китайської ідеології характерна ідея надетнічного націоналізму, яка дозволяє попередити можливі конфлікти між представниками 56 народів, що мешкають на його території. Такий тип націоналізму дозволяє придушити чи принаймні звести до мінімуму своєрідний „етнічний індивідуалізм”, який є серйозною проблемою для багатьох поліетнічних держав. Синоцентризм є формою традиційної китайської самосвідомості. На відміну від європейського націоналізму, що став одним з ключових феноменів ХІХ - ХХ століть і є вірою в унікальність і безумовну цінність національних культур, його китайський варіант базується на чіткій впевненості в культурній перевазі та універсальності власних традиційних цінностей. Історія сприяла формуванню в китайської еліти особливого бачення Китаю як природного центру світу. Саме слово, що китайською мовою означає Китай, - „Chung-kuo”, чи „Серединне королівство” – вказує на центрове положення Китаю в справах світу й передбачає ієрархічне поширення впливу від центру до периферії.

Традиційність та наступність в більшості сфер політичного життя, допомагає КНР зберігати надбання попередніх віків. Але це стосується, як досягнень в науці й культурі, так й імперських традицій та прагнень. Іншими словами, Китай вміє чекати і при необхідності дуже довго. Китай успішно „інтегрує” власні стратегічні плани в актуальну міжнародну обстановку. Традиційна китайська стратегія і політична культура має глибокий вплив на сучасну китайську державу, її геополітичну ідентичність, зовнішню політику, а також заохочує китайський центризм та імперські амбіції у Східній Азії. Вже більше двох тисячоліть Китай є носієм імперської ідеології, а для імперії немає кордонів, вона глобальна й вічна, а її ідейні основи, універсальні й абсолютні. За таких умов, беручи до уваги темпи економічного та військового розвитку Китаю, важко прогнозувати, наскільки довго він утримуватиметься від реалізації імперської стратегії, щонайменше в Азії.