Панасюк Ю.В.

студентка ІV курсу юридичного факультету

Національного університету державної податкової служби України

ПЕРЕХІД ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ В ПРОЦЕСІ ПРИВАТИЗАЦІЇ

Актуальність моєї теми полягає в тому, що необхідність роздержавлення та приватизації в Україні майже ні в кого не викликає сумніву і це обумовлюється, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, вродженою економічною активністю приватного власника; по-четверте, визнанням того, що приватна власність — це основа свободи громадянина.

Право власності на природні ресурси — це сукупність юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють суспільні відносини на землю, надра, ліси, рослинний і тваринний світ, об’єкти природно заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників і користувачів щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.

Як відомо, одним із способів набуття права власності на природні ресурси є приватизація — це безкоштовна передача в приватну власність природних об'єктів, що знаходяться в державній власності; це зміна правового статусу земель, за якої відбувається їх перехід з публічної (суспільної) власності, суб’єктами якої є держава та органи місцевого самоврядування, у приватну власність, суб’єктами якої є фізичні та юридичні особи.

Суб’єктами приватизації є: державні органи приватизації, покупці (їх представники) та посередники.

Безоплатна передача земельних ділянок здійснюється таким чином:

1. Розпаювання.

2. Приватизація земель, які раніше були надані в користування.

3. Передача земельних ділянок з земель державної та комунальної власності.

Перша проблема полягає в тому, що «передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян … провадиться один раз по кожному виду використання» [4; ст.116]. Постає питання: як співвідносити «одноразовість» приватизації із фактом приватизації земельних ділянок відповідно до попереднього ЗК України? Законодавство обходить дане питання стороною, що формально дає підстави для повторної безоплатної приватизації. Проблема законодавчо вирішена лише відносно земельних ділянок для ведення ОСГ: «Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених статтею 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства». [10; ст.4]

Друга проблема полягає в тому, що у випадку звернення до органу місцевого самоврядування передбачений законом місячний строк розгляду в більшості випадків порушується, зважаючи на сесійний порядок роботи рад (сесії можуть скликатися раз на квартал). Більш доцільним було б передбачити, що місцева рада зобов'язана розглянути заяву на найближчій сесії.

Спірним також залишається питання про те, чи може бути прийнято рішення про приватизацію земельної ділянки безпосередньо судом. За новим ЗК України «у разі відмови … у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку», що, на мій погляд, передбачає можливість вирішення питання про надання земельної ділянки безпосередньо судом. [4; ст.118] Але у судовій практиці та у правовій доктрині «за інерцією», продовжує переважати попередній підхід, за яким суд не може вирішувати питання про надання земельної ділянки по суті (або ж він повинен відмовити у задоволенні відповідного позову).

Наступною проблемою є забюрократизованість стадії видачі та реєстрації державного акту та, як наслідок, її дорожнеча і тривалість. Зокрема, технічна документація зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку включає 11 документів, а також копію справи щодо підготовки рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність. Відповідно, така ситуація дає можливість землевпорядним організаціям збирати великі гроші лише за підготовку технічної документації із видачі державного акту, що перетворює безоплатну приватизацію на платну. Гострота ситуації зумовила прийняття 20.01.2005 спеціального Закону України «Про захист конституційних прав громадян на землю», який обмежив вартість землевпорядних робіт. Проте землевпорядні організації в таких умовах або змушують замовників до «доплат», затягуючи виконання робіт чи нав'язуючи надання «додаткових послуг», або взагалі відмовляються виконувати роботи.

Існує неузгодженість положень законодавства щодо реєстрації прав на землю. Зокрема, ЗК України передбачає державну реєстрацію земельних ділянок (державних актів про право власності на землю) у складі державного земельного кадастру. [4; ст.125, 202] Так, при видачі державного акту він реєструється у Книзі записів реєстрації державних актів, після чого виникає право власності на землю. [4; ст.125] Натомість, Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» передбачає реєстрацію прав на нерухомість у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Закон передбачає обов'язковість реєстрації права власності, проте не передбачає правила, за яким право власності виникає з моменту реєстрації.

Цікавим є питання про те, яке користування — фактичне чи обов'язково правомірне (на підставі права) — є передумовою для застосування спрощеної процедури приватизації земельних ділянок. На мій погляд, враховуючи положення ЗК України, за якими рішення приймається «на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки» [4; ст.118], органи приватизації повинні виходити із презумпції правомірності фактичного користування, проте у разі виявлення відсутності у заявника права користування відповідною земельною ділянкою, спрощена процедури застосована бути не може, оскільки мається на увазі саме правомірне (на підставі права) користування земельною ділянкою. Останній висновок знаходить підтвердження й у судовій практиці, де зазначено таке: «технічний паспорт не посвідчує права користування земельною ділянкою, а лише відображає фактичний розмір земельної ділянки».

Поширеною є ситуація, коли присадибні ділянки надавалися в користування у відповідності із раніше чинним законодавством у розмірах, більших, ніж норми безоплатної приватизації земельних ділянок, встановлені ЗК України. Практика зазвичай йде шляхом приватизації такої земельної ділянки як двох ділянок — присадибної та ділянки для ведення ОСГ. Формально у цьому випадку необхідною є розробка проекту відведення, що автоматично перетворило б процедуру приватизації на повну. Практично ж проект відведення не розробляється, відповідні межі встановлюються в процесі здійснення робіт зі складання державного акту на право власності на землю. Така практика не знаходить заперечень з боку судових інстанцій, проте вважаю, що подібне вирішення не відповідає чинному законодавству. Очевидно також, що саме законодавство потребує змін.

Тісно пов'язана із попередньою і проблема застосування чи незастосування до спрощеної моделі приватизації ст. 121 ЗК України, яка передбачає норми безоплатної приватизації. ЗК України розрізняє приватизацію «земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян» і «одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації».[4; ст.116] На мою думку, це свідчить про намір законодавця не поширювати на «спрощену процедуру» норми безоплатної приватизації. Такий підхід дозволяє вирішити згадану вище проблему невідповідності норм безоплатної приватизації чинним раніше нормам надання земельних ділянок в користування.

З усього вище сказаного можна зробити висновок, що на сьогоднішній день процес приватизації є досить недосконалим, має певні неточності та протиріччя в законодавстві, які потрібно якомога швидше ліквідувати. Крім того, процесу приватизації заважає висока корумпованість державних чиновників, що також свідчить про недосконалість нашого законодавства.

Література

1. Конституція України від 28. 06.1996 р. 254к/96-ВР.

2. Водний кодекс України від 06.06.1995р. 213/95-ВР.

3. Господарський кодекс України від 16.01.03р. 436-ІV.

4. Земельний кодекс України від 25.10.01р. 2768-ІІІ.

5. Кодекс України про надра від 27.07.94р. 132/94-ВР.

6. Цивільний кодекс України від 16.01.03р. 435-ІV.

7. Закон України «Про власність» від 07.02.1991 р. № 697-ХІІ.

8. Закон України «Про оцінку земель» від 11.12.2003 р.

9. Закон України «Про розмежування земель державної і комунальної власності» від 05.02.04р.

10. Закон України «Про особисте селянське господарство» від 05.06.03р.

11. Закон України «Про порядок виділення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості)» від 05.06.03 р. № 899-IV.

12. Закон України «Про приватизацію державного майна» від 19.02.97р.

13. Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, затверджена Постановою ВРУ від 31.10.91 р.