Право / 7. Экологическое, земельное и аграрное право

Михайлюк Н.М.

Науковий керівник к. ю. н., доц. Багай Н.О.

Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, Україна

Гарантії права власності на землю в Україні: проблеми вдосконалення

Гарантування права власності на землю є одним із найактуальніших напрямів соціального розвитку України як аграрної держави, житниці Європи. У статті 13 Конституції України [1] встановлено, що земля в межах території України є об'єктом права власності Українського народу. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, право власності на землю гарантується державою, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

В юридичній науці сформульоване загальне поняття конституційних гарантій права власності на землю, що розглядаються як «закріплені в нормах Основного Закону держави універсальні загальновизнані імперативи та способи здійснення зазначеними в Конституції України суб’єктами права власності на землю, а також норми-принципи, що визначають юрисдикційні та поза юрисдикційні форми й засоби захисту земельних та інших прав Українського народу, громадян, юридичних осіб, держави як власників землі, охорони землі як основного національного багатства з метою забезпечення правопорядку у сфері земельних відносин» [2, с.504].

О.А.Вівчаренко у монографії «Гарантії права власності на землю в Україні» визначає правове регулювання гарантій права власності на землю в Україні як «комплексний, міжгалузевий субінститут, який включає норми Конституції України, норми земельного законодавства, цивільного, адміністративного, кримінального, цивільного процесуального законодавства, положення Конвенції з прав людини та основних свобод, Протоколу №1 до цієї Конвенції» [3, c.161].

При цьому автор пропонує визнати Український народ таким, що наділений правосуб’єктністю у земельних правовідносинах [3, c.21-22]. Проте питання щодо можливості визнання Українського народу суб’єктом права сьогодні є дискусійним через недостатню визначеність відповідних норм конституційного та земельного законодавства. На нашу думку, тільки у єдності всіх елементів приватної, комунальної і державної форм власності на землю Український народ можна вважати суб’єктом земельних правовідносин. Єдність усіх форм власності є запорукою гарантування правосуб’єктності народу, оскільки він є власником земель в межах усієї території України. З цього приводу вірно вказує В.В.Носік, що Український народ є самостійним і водночас особливим суб’єктом права власності на землю, що має виключно публічний характер [2, с.199].

Справедливо зазначає Н.І.Титова, що держава гарантує право власності на землі, але при цьому в Конституції України не закріплено конкретних видів цих гарантій [4, с.77].

Зокрема, Конституція, а також Земельний кодекс України [5] залишили поза увагою Президента України як основного гаранта прав і свобод людини та громадянина. До його компетенції входить призначення осіб на певні посади та нагородження відзнаками, а не розробка та впровадження конкретних засобів і способів захисту права власності на землю. На нашу думку, слід включити до Земельного кодексу норми, що визначатимуть повноваження Президента України в галузі земельних відносин. При цьому до його компетенції необхідно віднести повноваження щодо координації проведення земельної реформи, вжиття невідкладних заходів по збереженню і відтворенню земель. Крім того на законодавчому рівні доцільно закріпити заборону щодо зміни цільового призначення найбільш цінної категорії земель (земель сільськогосподарського призначення), крім випадків надзвичайної суспільної необхідності чи незворотних природних процесів.

Земельний кодекс є одним із перших природноресурсових кодифікованих актів, що закріпив у розділі 5 гарантії права власності на землю. Проте більшість положень цього розділу містять бланкетні норми та відсилають до інших актів законодавства України. У цьому полягає ще одна з проблем законодавчого врегулювання гарантій права власності на землю, як основного багатства України.

На етапі розвитку ринкових відносин, у зв’язку із розширенням прав щодо володіння, користування та розпорядження землею потрібно детальніше визначити на законодавчому рівні конкретні способи захисту прав на землю, адже загальні, що закріплені у Цивільному кодексі, не враховують специфіки земельних правовідносин. При цьому перелік спеціальних способів захисту земельних прав, визначений у ст.152 Земельного кодексу України, є неповним та не охоплює всіх передбачених законодавством можливостей щодо відновлення та захисту порушених прав на земельні ділянки.

Таким чином, належне законодавче забезпечення гарантій права власності на землю є необхідною запорукою ефективності реформування земельних правовідносин, раціонального використання та охорони земель. При цьому кожен громадянин України повинен захищати свої земельні права, не зловживати ними, добросовісно виконувати юридичні обов’язки, а також служити на благо України і її народу.

Література :

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія / Носік В.В. – Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

3. Вівчаренко О.А. Гарантії права власності на землю в Україні: Монографія / Вівчаренко О.А. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. – 196 с.

4. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України: Науково-навчальний посібник // За ред. докт. юрид. наук, проф. Н.І.Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.

5. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 92.