Право/2.Административное и финансовое право

Долганова Ю.С., Кондратьев В. О.

Донецкий национальный университет экономики и торговли имени М. Туган-Барановского, Украина

Проблеми правового регулювання фінансування державних медичних закладів

Проблеми фінансування державних медичних закладів дуже гостро стоять вже котрий рік, але їх розв’язання не наближається. При тому, що в країні здоров’я людини вважається однією з найголовніших функцій держави, крім того воно несе у собі найбільшу соціальну цінність [1].

Досвід багатьох дервжав світу свідчить про те, що існує прямо пропорційна залежність між рівнем здоров’я нації та рівнем державного фінансування охорони здоров’я. Наприклад, для досягнення очікуваної тривалості життя на рівні «нової Європи» (73-75 років) держзатрати на одну людину в області охрони здоров я повинні складати 1200 доларів США. Тобто для України це означає необхідність збільшення расходів у 4,65 рази. Крім того, науковці зазначають те, що кожен доллар, вкладений в охорону здоров я збільшує зріст ВВП на 3 доллара. [2]

Кабінетом міністрів, народними депутатими, рабоітниками міністерства охорони здоров’я було розроблено багато нормативних актів, які б регулювали це питтаня, але багато з них залишились не прийнятими. Велика кількість науковців, спеціалістів в галузі фінансів, права, медицини пропонують шляхи подолання проблеми браку коштів, але, нажаль, багато з таких ініціатів не були втілені в життя.

Таким чином, метою цієї статі є розгляд основних проблем фінансування охорони здоров’я, шляхів їх вирішення, визначення основних нормативно-правових докуметів, що регулюють це питання.

Статею 49 Конституції України проголошується, що фінансовання медичної допомоги здійснюєтся державою за рахунок коштів, що поступають з загальнодержавних, місцевих бюджетів, фондів спеціального призначення, за рахунок обов’язкового соціального страхування, але не забороняються інші джерела фінансовання в рамках чинного заканодавства. Так, статею 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я наголошується, що фінансування медичних закладів може бути за рахунок різних джерел фінансування, за винятком тих, що заборонені законом. Стаття 283 Цивільного Кодексу говорить про те що охорона здоров’я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом [3].

При цьому жоден законодавчий акт ясно не розкриває механізму здійснення процесу фінансування.

Беперечно, галузь охорони зворов’я потребує скорішого реформування, тобто поліпшення її стану. Концепцією розвитку охорони зворов’я України передбачається збільшення асигнувань, та поліпшення їх використання, агітацію про здоровий образ життя, поліпшення кількості населення. Але все це потребує великих грошових інвестицій, що найчастіше поступають з держбюджету, місцевих бюджетів, або за рахунок допомоги МОЗ.

Капак Віталій в свої статті говорить про те, що Україні необхідно впровадження загальнообов’язкового соціального медичного стахування, яке вже існує в багатьох європейських країнах. [4] Це поліпшує порядок фінансування лікувальних закладів. Якщо за бюджетного фінансування кошти виділяються на утримання самих лікарень, поліклінік, то за медичного страхування кошти адресуються пацієнтам. Кошти повинні надходити до закладів охорони здоров’я у вигляді плати за надану медичну допомогу і медичні послуги. Інша справа, що страхування не надто популярна процедура в України, а самі українці не схильні отримувати послуги страхових компаній. Що може бути виправдано настабільністю фінансового становища країни.

Інший спосіб збільшення фінансування охорони здоров’я можливо або за рахунок перерозподілу наявних ресурсів на користь системи охорони здоров’я шляхом зменшення фінансування інших секторів бюджетної сфери (освіти, культури, оборони тощо), що скоріше за все приведе до занепаду такої галузі, або за рахунок запровадження нового податку чи збору на соціальне страхування – це, в свою чергу, спричинить невдоволення громадян країни.

Звісно, що недостаток фінансування галузі обумовлений не тількі браком коштів, але й неефективним їх використанням.

Одним із шляхів поліпшення в галузі є стримування витрат, або належний контроль за ними. Контроль необхідно встановлювати за витратами на забезпечення охорони здоворов’я – державні закупівли медичної техніки, вакцин, ввдення „базового пакету послуг”, що будуть фінансуватись за рахунок держави, а також за порядком та підходами щодо заміни більш дорогих технологій лікування дешевшими, що може відобразитись на якості медичних послуг.

Саме тому в усьому світі загальне визнання отримала доктрина нормування державних гарантій у сфері медичного обслуговування, що базується насамперед на парадигмі базового пакета послуг.

Можливо, доцільно зменшити кількості запропонованих послуг, лікарень, лікарів. Наприклад, забезпечити всім лікарям достатню заработіну платню та можливість кар’єрного росту. Це допоможе ліквідувати дифіцит медичного персоналу в сільських, районих клініках, та зменшити надлишок в лікарнях міського та областного значення.

Виходячи з того, що в травні 2003 року Всесвітня асамблея охорони здоров’я прийняла спеціальну резолюцію "Про роль контрактних відносин у поліпшенні діяльності систем охорони здоров’я" можна говорити про ключове значення впровадження контрактних відносин в медицині і в Україні.

Статя 49 Конституції України говорить про те, що фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм займається держава, а медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно. Це виступає перешкодою для впроваждення в дію одного з вище зазначених заходів поліпшення фінансування охорони здоров’я.

Проте це не заперечує Цивільному, Госпорадському кодексу України, ЗаконуУкраїни "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", законодавству про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації.

На жаль, через недостатню обізнаність із законодавством, незнання переваг цієї стратегії, невміння її використовувати і відсутність політичної волі, договірні відносини у сфері державної закупівлі та постачання медичних послуг не застосовуються. Це доцільно насамперед, через те, що фінансовування лікувально-профілактичних заходів на практиці здійснюється саме населенням країни через недостатнє фінансування з боку держави.

Окрім вище перерахованих нормативно-правових документів існує основний закон, який регламентує питання охорони здоров’я є «Основи законодавства України про охорону здоров’я» [5].

Відповідно цьому закону, кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться, що доволі часто приводить до розкрадання державних коштів.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я. При цьому Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» не визначає певний перелік таких послуг, тобто, теоретично, плата може встанавлюватись на необмежену їх кількість.

Слід зазначиити, що цей закон не визначає і основних джерел, форм, моделей фінансування охорони здоров’я. Ці питання висвітлені у проеткі закону «Про фінансування охорони здоров’я та обов’язкове соціальне медичне страхування в Україні», що був розроблений з ініціативи народних депутатів. На сьогоднішній день він знаходиться на стадії обговорення, та повинен набрати чінності в 2011 році. Крім цього нормативного акту на розгляд до Верхоної Ради свого часу подовався проект Закону України «Про заклади охорони здоров’я». На публічне обговорення виноситься проект Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоров’я» – «Медичний кодекс», розроблений робочою групою за участю фахівців міністерства, представників наукових та інших профільних установ, закладів охорони здоров’я, Міністерства охорони здоров’я.

З 2007 року функціонує закон України «Про заклади охорони здоров’я та медичне обслуговування населення». У ньому визначено базовий принцип, за яким проводиться фінансування лікувально-профілактичних закладів, – оплата їхньої діяльності залежно від її обсягу і якості. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечуються подушним фінансуванням. А пріоритетом фінансування стаціонарів, в свою чергу, є метод глобального бюджету, за яким фінансуюча сторона надає фіксований річний бюджет під узгоджений обсяг послуг.

Данні показників за 2009 рік свідчать, що принципи вище названого закону не дотримуються, тобто існує значне недофінансування галузі.

Таким чином, підсумовуючи викладене, слід наголосити на тому, що високих результатів у поліпшенні стану фінансування системи охорони здоров'я, її якості, ефективності та результативності, безперечно, можна досягти шляхом паралельного і послідовного використання всіх згаданих вище шляхів, що передбачають збільшення обсягів фінансування, забезпечення контролю за витратами та ефективний розподіл ресурсів.

Література:

1. Конституція України із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року N 2222-IV.

2. Улумбекова Г. Трибуна [Текст]/Г. Улумбекова//Бизнес. – 2010. - № 8. – С. 10-12.

3. Цивільний кодекс України із змінами, внесеними згідно із Законом N 1822-VI ( 1822-17 ) від 21.01.2010.

4. Капак Віталій, Правові аспекти фінансування охорони здоров’я в Україні [Текст]/В. Капак// Правовий тиждень. – 2008 р. - №6.

5. Закон України, Основи законодавства України про охорону здоров'я, із змінами, внесеними згідно із Законами від 19.11.92.