Історія./Вітчизняна історія

Богатчук Світлана Степанівна

доцент Вінницького національного аграрного університету

Поділля в пореформений період в ХІХ ст.

В другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася найважливіша подія – це скасування кріпосного права, або ще історики називають селянською, аграрною реформою.

Феодально-кріпосницька система затримувала розвиток більшості галузей промислового й сільськогосподарського виробництва в Російській імперії, зокрема в Подільській губернії. Майже 90% населення губернії залишалися кріпаками. Та вже в 20-30- х рр. ХІХ ст. спостерігається процес розпаду цієї системи, який супроводжувався важкою аграрною кризою.

Включення Поділля до загальноросійського економічного ринку поступово змінило його становище. Найпоширенішими галузями стали хліборобство й гуральництво (1). Подільська губернія почала виділятися серед інших в збільшенні вивозу великої кількості хліба на південь. Так, в 1846 р. на продаж було вивезено близько 500 тис. четвертей зерна (2).

В лютому-березні 1858 р. дворянство Подільської губернії звернулося до Головного комітету селянських справ з приводу утворення ним комітетів для складання проекту «Положення» про звільнення селян (3), на що отримали рескрипт Олександра ІІ про відкриття підготовчих комітетів в губерніях Південно-Західного краю, в якому висвітлювалися їх основні положення: 1/ поміщикам залишається право власності на всю землю, але селянам залишаються їхні садибні наділи, які вони на протязі певного часу набувають у свою власність шляхом викупу, крім того, їм надається в користування належна по місцевим умовам земля, за яку вони сплачують оброк, чи відбувають повинності поміщику для виконання їхніх зобов’язань перед державою та поміщиками; 2/ селяни мають бути розподілені на сільські громади, а поміщикам надається право вотчинної поліції; 3/ при облаштуванні майбутніх взаємовідносин поміщиків і селян має бути забезпечена належна сплата державних та місцевих податків та зборів (4).

Загалом, становище населення у губерніях напередодні скасування кріпосного права було надзвичайно важким. Влада прикладала максимум зусиль, щоб не допустити селянських виступів, пояснюючи, що уряд хоче якнайкраще влаштувати їх побут, тому потрібно спокійно очікувати звільнення, отримання земля, підкоряючись при цьому поміщику та виконуючи повинності (5).

Основні положення реформи 1861 р. були викладені в маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності. Згідно цих документів селяни ставали особисто вільними.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «крiпосне право на селян, оселених у помiщицьких мaєтках, i на дворових людей скасовується назавжди...». Селяни-крiпаки за цим положенням переставали бути власністю помiщика i були оголошені «вiльними сiльськими обивателями». Їм надавалась можливість вести вiльну торгiвлю, вiдкривати промисловi i ремicничi пiдприємства, торговельнi заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти i збувати рухоме й нерухоме майно, навіть, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальнi заклади.

Факт ліквідації кріпосництва не приніс селянам повного рівноправ’я. Вони мали сплачувати викупні платежі. До того ж, після реформи селяни отримали в своє розпорядження менше землі, ніж до 1861 р.

За селянами Правобережної України зберігалися наділи в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847— 1848 pp. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та додатковий наділи. В середньому селянам виділяли 1,9— 2,3 десятини на ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами в спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з польським повстанням 1863 p. царський уряд 30 липня 1863 p. видав закон, згідно з яким було введено обов'язковий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшувалися на 20 %.

Більшість українських селян отримала садибні та піші наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити себе прожитковим мінімумом. Середній наділ на Лівобережжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини, у губерніях Степової України — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини. Наділи державних селян в середньому становили 4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищувало розміри наділів кріпаків. Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші. Пасовища, сіножаті, ліси, частина яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і землевласників, після сенатського указу 1886 p. майже повністю стали власністю останніх.

Певну особливість мала реформа 1861 р. на Правобережній Україні. Маючи сумнів щодо відданості польської шляхти (підтвердженням цього є повстання поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більше, ніж вони мали до 1861 р. Але, вигравши на величині наділів, селяни втрачали на дуже завищених цінах, які вони змушені були платити за землю. При проведенні реформи поміщики забрали собі найкращі землі, залишивши гірші селянам. На Поділлі, як і в Україні, існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилось безземельним. Незавершеність реформи 1861 р. підштовхнуло селян до масових виступів.

Українські селяни, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могли вже вільно розпоряджатися своєю власною долею.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гордуновський О.М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережної України першої половини ХІХ ст.// Український історичний журнал. - 2000. - №1. – С.61.

2. ЦДІА України.- Ф. 442, опис 457, справа 359, арк. 7.

3. Отмена крепостного права на Украине: сб. докум. и материалов – К. : Изд-во АН УССР, 1961. – С.103-104

4. Красовський Я.Й. Проведення реформи 1861 року на Поділлі – ВДПУ, Наукові записки, Випуск 13, 2008. – с.205.

5. ЦДІА Центральний державний історичний архів України у м. Києві Ф. 442 Оп. 809, спр. 176., арк. 1-2 зв.