Голубнича Л.О. Мороз Т.Ю.

Національний Університет «Юридична Академія України

імені Ярослава Мудрого»

Лінгво-психологічні та комунікативні особливості

писемного мовлення як виду мовленнєвої діяльності

Розбудова української держави, інтеграція в Європейське і світове співтовариство, перехід до високотехнологічного інформаційного суспільства вимагають подальшого переосмислення змісту, методів, форм організації мовної освіти. Створення нових ефективних моделей навчання мови має спрямовуватися на виховання особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє швидко опрацьовувати здобуту інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, вільно орієнтуватися в різноманітних комунікативних ситуаціях. Усе це вимагає комплексного застосування як вербальних, так і невербальних засобів з метою комунікації, вміння спілкуватися в конкретних соціально-побутових ситуаціях, виявляти ініціативність під час спілкування, вільно користуючись усною і писемною формами мовлення[1].

Письмо як продуктивний вид діяльності характеризується тричастинною структурою: мотиваційно-спонукальною, аналітико-синтетичною і виконавчою [12; 188-204]. В мотиваційно-спонукальній стороні заявляється мотив, яким є потреба, бажання спілкуватися з метою передати будь-яку інформацію письмово, виникає замисел висловлювання. В аналітико-синтетичній стороні формується і реалізується саме висловлювання, проходить відбір слів, необхідних для конкретного тексту. Виконавча сторона писемного мовлення як діяльності реалізується у фіксації продукту писемного мовлення за допомогою графічних засобів мови - писемного тексту.

Отже, письмо як складний вид діяльності має декілька аспектів, перш за все, лінгвістичний, тому що інформація кодується за допомогою графічних знаків, а також психологічний, тому що даний вид мовленнєвої діяльності тісно пов’язаний з психічними процесами людини. Якщо мати на увазі письмо як учбову діяльність, можна виділити також методологічний аспект письма, тобто навчання учнів прийомів по оволодінню письмом.

Розглянемо лінгвістичний аспект змісту навчання письма, оволодіння яким може забезпечити учням можливість користуватися ним як засобом вивчення англійської мови. Коротко проаналізуємо складові лінгвістичного компоненту письма. Першим таким компонентом е графіка - сукупність усіх засобів даної писемності [5, 3, 11 ,2]. Англійська мова користується латинською графікою. Графіка англійської мови існує в 2 варіантах: друкованому і рукописному, кожний з них в свою чергу має великі та малі літери. Так майже кожна графема представлена чотирма варіантами алфавітних одиниць. Порівняння написання букв друкованого і писемного шрифтів показує, що у одних графем спостерігаються близькі відповідники, у інших друкований і рукописний варіанти різко відрізняються одне від іншого.

Суттєві розбіжності між друкованим і рукописним варіантом, велика кількість графічних одиниць і складність зображення букв писемного шрифту створюють труднощі при навчанні письма.

Аналіз системи друкованих знаків української мови і англійської мови показує, що в алфавітах є схожі літери (група І), частково схожі (група II) і зовсім незнайомі учням (група III). Складнощі учнів при оволодінні графемно-фонемною системою знаходять своє вираження в різних графічних помилках. Найбільш типовими є помилки, пов’язані з недостатнім розрізненням форми схожих букв у рідній та англійській мовах із-за відсутності чітких диференційованих образів букв та відсутності відповідностей між графемами і фонемами.

Другий компонент - орфографія - правопис або система правил використання письмових знаків при написанні конкретних слів. Труднощі англійської орфографії полягають у:

1) відсутності простих відповідностей між фонемами та їх графічними зображеннями. Пояснюється це невідповідністю між кількістю фонем і кількістю засобів їх графічного виразу;

2) відсутності безперечно-фонетичних написань;

3) можливості зображення однієї і тієї ж фонеми різними графічними способами;

4) багатозначності букв і буквосполучень у різних графічних умовах;

5) наявності значного числа етимологічних написань, які відносяться до найбільш важких;

6) наявності історичних та традиційних написань [5, 11].

Орфографічна система англійської мови базується на 3 основних принципах орфографії:

1) фонетичному, коли правопис слова відповідає його звучанню;

2) морфологічному, сутність якого заключається у тому, що кожна значуща частина слова - префікс, корінь, суфікс - пишеться завжди однаково, незалежно від фонетичних умов, в які вона потрапить.

3) традиційному (історичному), коли написання не відповідає
морфологічним; фонетичним фактам сучасної мови, а пояснюється лише історією розвитку слова. В англійській мові цей принцип орфографії є домінуючим.

Проаналізуємо психологічний компонент змісту навчання письму. Його можна визначити як формування графічних та орфографічних навичок та вмінь ними користуватися при виконанні письмових завдань [7].

Процес письма відноситься психологією до найбільш складних, осмислених форм мовленнєвої діяльності. Письмове кодування інформації будь-якою мовою представляє собою досить складну діяльність [4; 118, 131] Першою із спеціальних операцій, що входять до складу самого процесу письма, є аналіз звукового складу того слова, яке належить написанню. Із звукового потоку необхідно виділити серію звучань - спочатку тих, з яких починається слово, а потім і наступних. В словах, які складаються з ряду відкритих складів послідовне виділення звуків проходить порівняно легко. В словах, які складаються із закритих складів та до складу яких входить збіг приголосних, ряд ненаголошених голосних - виділення необхідної послідовності звуків стає більш складним завданням.

"Одиницею" письма є не позначення звука чи букви, а позначення сполучення послідовних звуків, які формують склад і комплекс складів, утворюючи ціле слово [8; 5].

Як показують спостереження психологів, саме дотримання необхідної послідовності звуків при запису слова представляє одну з самих суттєвих труднощів при початковому розвитку навиків письма. Дитина, яка відносно добре виділяє звуки із потоку мовлення і легко запам’ятовує накреслення окремих літер, ще досить довгий період відчуває труднощі в аналізі та збереженні необхідного порядку звуків, а значить і букв в слові.

На думку психологів другою операцією є уточнення звуків, перетворення почутих звуків варіантів в чіткі, узагальненні мовленнєві звуки-фонеми [9;281]. Із практики навчання відомо, що на початкових етапах письма ці процеси (звуковий аналіз, виділення окремих звучань та перетворення звукових варіантів в чіткі фонеми) проходить повністю усвідомлено, на подальших етапах автоматизовано.

Суттєвою умовою успішного письма є правильна артикуляція [10]. Кожний процес письма, особливо у суб’єкта з недостатньо ще автоматизованими навичками письма, вимагає, щоб звуковий склад слова було уточнено. Це уточнення здійснюється за допомогою промовляння записуваного слова. Спостереження за початковим етапом навчання грамоти показують, що учень ніколи не пише мовчки і що він промовляє кожне слово, яке пише.

Роль промовляння на початковому етапі досить ясна, і перед вчителем постає лише питання, як правильно побудувати навчання,щоб поступово замінити промовляння внутрішнім аналізом слова і допомогти учневі поступово відійти від цього прийому, який на перших етапах навчання є необхідним, а на наступних може стати гальмом для розвитку біглого письма.

Третім моментом в процесі письма є перетворення звуків у потрібні графічні знаки [8]. Фізіологічним ланцюгом письма є сформованість автоматичних моторних навичок та вмінь.

Отже, в психологічному плані письмо - це складний процес, який характеризується співвідношенням звуків, що сприймаються на слух, букв, бачених зором і мовних рухів. Це складна мовленнєва діяльність, яка складається із вміння співвідносити зорові опори із звукомоторними і поєднувати їх із значенням. При письмі працюють всі види аналізаторів: акустичний, мовленнєворухомий, зоровий, руко моторний [6]. Із психології відомо, що запам’ятовування проходить швидше і міцніше, якщо діяльність здійснюється з опорою на всі аналізатори. Тому письмові вправи є ефективним засобом засвоєння мовного матеріалу, формування навичок читання та усного мовлення.

Вчитель повинен брати до уваги всі перелічені вище психологічні фактори процесу письма, щоб доцільніше будувати процес навчання письма.

Проаналізуємо комунікативні особливості писемного мовлення.
Письмо визначається як «додатковий до звукового мовлення засіб
спілкування за допомогою системи графічних знаків, що дозволяють
фіксувати мовлення для передачі його на відстані, для збереження
і відтворення в часі» [13;207]. Виходячи
з цього визначення письмо - це засіб комунікації, а отже це взаємний процес передачі інформації засобами установленої сигнальної
системи, який відбувається між його учасниками - тим, хто пише,
тобто передавачем, і тим, хто читає написане, тобто приймачем.
Отже, процес письма можна уявно зобразити за допомогою «комунікативного трикутника».

Розглянемо комунікативні особливості писемного мовлення, порівнюючи дві форми мовленнєвої діяльності - усне і писемне мовлення.

Процес комунікації передбачає наявність передавача інформації та рецептора. При усному спілкуванні обов'язковим і наявність того, хто говорить (генератора висловлювання) та того, хто слухає (рецептора). Особливістю писемного мовлення є те, що партнери роз'єднані: єдиний процес спілкування розпадається на два відносно ізольовані комунікативні акти, в яких бере участь лише один комунікант [1].

Невід’ємною частиною комунікативного процесу є канал зв'язку. Усне і писемне мовлення мають різні канали зв’язку. Писемне мовлення користується одним візуальним каналом, що діє в основному на рівні другої сигнальної системи. При усному мовленні функціонує декілька каналів зв’язку, хоча аудитивний канал є ведучим. Опора на різні канали зв'язку в усній і писемній комунікації викликає значну різницю в функціонуванні двох основних типів мовлення.

Наступний параметр порівняння усного і писемного мовлення - це породження і сприйняття мовленнєвого висловлювання. В усній комунікації передача і прийом повідомлень являють собою єдиний часовий неподільний процес; сказане зразу ж сприймається слухачем. Аудіювання - процес короткочасний, незворотній. Усномовний текст формується безпосередньо в процесі спілкування. Той, хто пише і читає, знаходяться в інших умовах. Під час письма речення переписуються, переглядаються, вдосконалюються до тих пір, поки той, хто пише не переконається, що вони виражають думку стисло і красномовно. В більш вигідних умовах у порівнянні зі слухачем знаходиться і читач, йому не потрібно встигати за тим, хто пише (генератором тексту), як у випадку усної комунікації. Читач сприймає писемний текст на основі вироблених раніше навиків: швидкості читання, таким чином, має індивідуальний характер. Якщо читач не зрозумів ту чи іншу частину тексту, він може знову до неї повернутися.

По-різному співвідносяться усна і писемна форми комунікації з внутрішнім мовленням. Писемне мовлення, як вказує Н.І.Гез сприяє більшому розгортанню внутрішнього мовлення, так як воно передбачає більш повільніший аналіз і синтез висловлюваного, дає можливість розгортати потрібну думку, повертатися до пройдених етапів [3; 304]. Усна форма спілкування функціонує безвідносно до існування писемної форми. Той, хто говорить не відчуває слова, що промовляє, у візуальних образах. Для писемного мовлення, навпаки, характерно поєднання його з усними видами мовленнєвої діяльності. Письмо для багатьох людей включає і говоріння (промовляння), і слухання, і читання.

Той, хто передає писемне повідомлення і той, хто приймає його не знаходяться у відношеннях, при яких кожний з них міг би вплинути на партнера і на сам процес комунікації. В усному мовленні і той, хто говорить, і той, хто слухає по своєму керують цим процесом. Окрім інформації, що потрапляє від одного комуніканта до іншого, вони також обмінюються сигналами управління комунікацією.

Відмінності між усним мовленням та письмовим мовленням

виявляються і при розгляданні такого параметру, як ситуативність. Характерною особливістю усної форми спілкування є можливість використання немовленнєвих каналів зв’язку (модуляції голосу, міміки, жестикуляції, тактильних відчуттів, вказівок, опори на оточення, минулий досвід співбесідників і т.д.), тобто таких засобів, які відсутні в писемній сфері мовного спілкування.

В усному мовленні, зміст і характер бесіди залежать від мовленнєвої ситуації, що включає умови спілкування, його учасників і відношення між ними, а також мовленнєвий стимул. В писемній комунікації автор і читач роз’єднані за місцем, часом і обставинами, їх взаємна надбудова носить лише спільний орієнтовано -смисловий характер.

За швидкістю передачі і прийому повідомлень усна і писемна форми комунікації також відрізняються. Темп говоріння співпадає з темпом слухання. Що стосується швидкості читання, то вона несумірна зі швидкістю писання, оскільки останнє протікає набагато повільніше. З іншого боку, часто темп, з яким досвідчений читач добуває інформацію із писемного джерела, перевищує швидкість сприйняття мовлення на слух. Якщо в усному мовленні швидкість сприйняття задає той, хто говорить, то в писемному мовленні встановлює для себе сам читач.

Врахування вчителем усіх цих особливостей в плані відмінностей між усною і письмовою формами є серйозним фактором успішності учбового процесу.

Аналіз літератури дослідження лінгво-психологічних та комунікативних аспектів писемного мовлення дає змогу зробити такі висновки:

Писемне мовлення як складний вид діяльності, в якій інформація кодується за допомогою графічних знаків, вміщує лінгвістичний компонент, складовими якого є графічна та орфографічна система англійської мови.

Психологічний компонент навчання писемного мовлення об’єднує вміння то навички кодування інформації. Складовими операціями процесу письма є аналіз звукового складу слова, уточнення звуків та перетворення їх у графічні образи.

Вчителю необхідно створити в учбових ситуаціях умови, які вимагають функціонування писемного мовлення як засобу комунікації, таким чином наповнюючи його змістом застосування і засвоєння.

Література:

1. Бадер В.І. Взаємозв'язок у розвитку усного і писемного мовлення молодших школярів // Автореф. дис... д-ра пед. наук: 13.00.02 /; Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К., 2004. — 36 с. — укp.

2. Вишневський О.І. Діяльність учнів на уроці іноземної мови. – К.: радянська школа,1989. – С.170 – 177.

3. Гез Н.И., Ляховицкий М.В. Методика обучения иностранным языкам в средней школе. – М.: Высшая школа,1982. – С. 294 – 308.

4. Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М.: 1958. – с. 118, 131.

5. Левицкая Г.К. Обучение письму. – М.: Просвещение,1967. – С. 249 – 267.

6. Леонтьев А.А. Что такое виды речевой деятельности // Начальная школа: плюс-минус. – 2000. – № 5.

7. Леонтьев А.А. Язык и речевая деятельность в общей и педагогической психологии: Избр. психол. труды. – М.: Моск. психолого-соц. инт-т, Воронеж: НПО «МОДЭК», 2001. – 448 с.

8. Лурия А.Р. Материалы к генезису письма // Хрестоматия по возрастной и педагогической психологии. – М.:1980. – Т.1.

9. Ляудис В.Я, Негурэ И.П. Проблема формирования письменной речи в начальной школе // Психологические основы программированного обучения. – М.,1984. – С. 281 – 296.

10. Прокоф’єв В.М. Орфографічне промовляння як прийом навчання англійського правопису// методика викладання іноземних мов. – К.:Радянська школа, 1980. – Вип.9.

11. Рогова Г.В. Пайвина М.Д. Содержание обучения письму как средству овладения английским языком // Иностранные языки в школе. – 1984. - №6. – С. 50-56.

12. Рогова Г.В., Верещагина И.М. Методика обучения иностранному языку на начальном этапе в средней школе. – М.: Просвещение, 1988. – С. 188 – 204.

13. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. – М.:Просвещение,1985. – С. 207.