Зіньковський С.В.

Регулювання міждержавних торговельних відносин країн ЄС під впливом глобалізації

Регулювання (від лат. regulo - приводити до ладу, встановлювати порядок) міждержавних торговельних відносин має довге історичне минуле, яке тісно пов’язано з появою і розвитком міжнародної торгівлі. Але протягом багатьох століть, навіть в колоніальний період розвитку світогосподарських зв’язків, міждержавне торговельне регулювання не мало значного поширення. Перша міждержавна система регулювання торговельних відносин була розроблена з метою вирішення проблем традиційних галузей промисловості країн Європи, що постраждали під час світової війни[1]. Необхідність в поширенні міждержавного регулювання торгівлі виникла внаслідок підвищення залежності економіки країн, у тому числі європейських, від зовнішньої торгівлі. В 1950р. лише 7 % світової продукції експортувалися. До 1999 р. ця цифра зросла до 23 %, а на даний час експорт в структурі світового продукту складає близько 50 %. Таке зростання обсягів міжнародної торгівлі протягом останніх десятиріч пов'язане, перш за все, з досягненнями в транспортній сфері, в сфері комунікацій і інформації. Розвиток електронної комерції в Інтернеті поглиблює процеси гігантських змін, „які трансформують навіть роль самого ринку в нашому житті і світовій системі”[2]. Е.Тоффлер[3] прогнозує „стирання межі між локальними та глобальним ринками” внаслідок закінчення у близькому майбутньому процесу побудови глобального єдиного ринку, коли його буде необхідно тільки підтримувати та оновлювати. Національні економіки окремих країн почали, за виразом Н.Моисеева[4] „інтегруватися в єдиний загальнопланетарний економічний організм з універсальною системою регулювання” в якому вирішальну роль в визначені подальшого розвитку світової економіки відіграють глобальні компанії, що і є носіями границь глобального ринку. Їх потреби обумовлюють зсуви в структурі світової торгівлі і визначають напрями реструктуризації світової економіки і світових ринків[5].

Основними зсувами в системі світових ринків є збільшення відносної частки продукції обробної промисловості у порівнянні з сировинними секторами. При цьому з середини 80-х років ХХ століття частка продукції обробної промисловості в експорті країн, що розвивається збільшується відносно розвинутих європейських країн. Разом з тим, основою збільшення експорту країн, що розвиваються, є продукція, виготовлена в результаті трансферту сучасних, але не передових технологій: частка доданої вартості в них значно менше, ніж у товарів походженням з розвинених країн[6].

Щодо продукції новітніх технологій розвинуті країни, зокрема США, Японія, ФРН, Великобританія, Франція, прагнуть зберегти монопольне становище в цьому секторі (політика неопромеркантілізму)[7] за допомогою різних методів регулювання торговельних відносин.

Серед основних напрямів сучасних змін в регулюванні торговельних відносин країн ЄС для забезпечення конкурентоспроможності необхідно виділити:

- зміни в виборі методів регулювання зовнішньої торгівлі з тарифних на нетарифні;

- уніфікація заходів з лібералізації торговельних умов, підтримка принципів „вільної торгівлі”, звужування можливостей країн-членів використовувати власні інструменти обмеження торгівлі;

- зміни в цілях державного конкурентного регулюванні щодо міждержавного злиття компаній;

- регулювання має регіональний характер, захищаючи інтереси в цілому членів ЄС та сприяє їх економічної інтеграції.

Однією з найбільш важливих і суттєвих змін, що відбуваються в структурі зовнішньоекономічного регулювання країн, являється зменшення відносної частки мита. Внаслідок багатосторонніх переговорів у межах Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) митний тариф втрачає своє значення основного традиційного засобу регулювання зовнішньої торгівлі. Від початку роботи ГАТТ середній митний збір скоротився у 10 разів (з 40 % до 4 %). Окремі країни взагалі відмовляються від застосування деяких видів мита. В США та Аргентині, наприклад, встановлення експортного мита заборонено конституцією. Але разом з відмовою від застосування вивізного мита розвинені країни все активніше вдаються до засобів нетарифного регулювання – квотування, ліцензування або державного субсидіювання експорту[8].

Однією з важливих причин таких змін регулювання зовнішньої торгівлі у країнах ЄС стало проведення політики уніфікації податкових систем країн товариства з метою створення спільного ринку. Політика уніфікації оподаткування зовнішньоторговельної діяльності була проголошена із самого початку інтеграційних процесів у Західній Європі. Термін спільна торговельна політика (common commercial policy) з'явився в Угоді про заснування Європейського Економічного Співтовариства у 1957 р. У наш час результатом цієї політики стало зближення методів стягування непрямих податків. У сфері прямого оподатковування окремим країнам надається велика самостійність[9].

Протягом інтеграційних процесів міждержавні угоди ЄС системно звужували можливості держав-членів застосовувати власні, незалежні торговельні заходи захисту. Виконання заходів торговельної політики будь-якою державою-членом не має гальмуватися торговим дисбалансом та призводити до економічних труднощів в одній чи більше державах-членах. Сфера дії спільної торговельної політики ЄС сконцентровано у п’яти основних напрямах: гармонізована зміна тарифних ставок; укладання тарифних і торговельних угод; досягнення уніфікації заходів з лібералізації; експортна політика; заходи із захисту торгівлі, такі як ті, що мають бути прийняті у випадку демпінгу чи субсидування. В цілому в ЄС, відповідно до вимог Світової організації торгівлі відбувається системна заміна тарифних методів регулювання на нетарифні, наприклад, санітарні та екологічні стандарти.

Посилення глобальної конкуренції обумовлює об’єктивну потребу європейських компаній в розширенні ринків збуту. В наслідок цього конкурентні цілі міждержавного антимонопольного регулювання в ЄС стосовно протидії злиттю та поглинанню компаній уступають місце іншому завданню – допомагати крупномасштабним злиттям в Європі для того, щоб зробити європейські компанії більш конкурентноздатними на глобальних ринках. Цей інструмент політики протекціонізму є достатньо новим для Європи - закон о злиттях, згідно з яким ЄС підтримує злиття між високоприбутковими та високоефективними європейськими фірмами серед країн-членів як спосіб підвищення їх глобальної конкурентоспроможності прийнято в ЄС тільки в 1990 році. До цього подібні міждержавні злиття не підтримувалися урядами як такі, що заважають конкуренції.

---

[1] Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ: Монографія/ Кер. Авт. Кол. і наук. Ред. Т.М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2003. – 660с ;С..502

[2] Тоффлер Элвин. Третья волна. М.: АСТ, 1999. – С. 433

[3] там же С. 463,464

[4] Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь разума. М.: МНЭУП, 1998. – С. 149

[5] Субботин А. Перспективы глобального рынка. // Мировая экономика и международные отношения. – 2005. - № 1, С.75-80

[6] Вахненко Т. Неэквивалентность внешней торговли – фундаментальная проблема экономического развития развивающихся стран.// Економіка України. – 2006. - № 2. С. 71-73

[7] Матеріали офіційного сайту WTO [http://www.wto.org/ і http://stat.wto.org/]

[8] Петренко М.О. Вивізне мито як інструмент реалізації фінансової політики України// Наукові праці НДФІ. – 2003. - № 3. – С.152-159

[9] Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країн. — Київ: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.; С.81