Трансформация банковских услуг в банковский продукт как фактор роста инвестиций

Хитровська Ю.В.

НТУУ „КПІ”

Четвертий місіонерський з’їзд 1908 року у Києві : історія скликання, основні підсумки та значення.

Законодавство Російської імперії декларувало віротерпимість, однак пануючою в цій державі проголошувалася православна церква. Послідовники усіх інших вір були терпимі, за тією обов’язковою умовою, щоб вони не порушували прав офіційної церкви та не зводили у своє віросповідання православних. Особливо російський уряд непокоїло зростання впливу євангельсько-баптистського руху в імперії. На початку 1900-х років активізація боротьби за свободу віри та совісті як з боку євангельських віруючих, так і з боку прогресивної громадськості, призвела до позитивних наслідків. Так, 26 лютого 1903 року побачив світ маніфест, у якому йшлося про необхідність зміцнити безумовне виконання державною владою принципів віротерпимості, які були закладені в основних законах Російської імперії. Положення цього маніфесту були розвинуті в Іменному указі Сенату від 12 грудня 1904 року. В ньому, зокрема, наголошувалося на необхідності перегляду законодавства щодо іновірців, а також на усуненні „усякого прямо в законі не встановленого утиску”.[1] 17 квітня 1905 року вийшов Іменний указ „Про зміцнення принципів віротерпимості”. 17 жовтня 1905 року був опублікований маніфест „Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань та союзів”.[2] 3 грудня 1905 року Міністерство народної освіти видало спеціальний циркуляр директорам народних училищ про відміну адміністративних розпоряджень, що обмежували права старообрядців та сектантів займатися державною та громадською службою, посилаючись на спеціальне положення комітету Міністрів від 17 квітня 1905 року, згідно з яким міністрам наказувалося застосувати термінові заходи, спрямовані на відміну адміністративних розпоряджень щодо утисків прав старообрядців та сектантів перебувати на державній та громадській службі.[3] 17 жовтня 1906 року вийшов іменний височайший указ, який встановлював порядок створення та діяльності громад іновірців, визначав їхні права та обов’язки.[4]

Царські маніфести та закони 1905 та 1906 років про свободу совісті та віросповідання пояснювалися відповідними циркулярами та постановами міністерства внутрішніх справ, міністерства юстиції та Синоду. Нові законодавчі акти розтлумачувалися цими державними інституціями таким чином, що держава все ще продовжує утримувати за собою контроль за віросповіданням людини і зберігає монополію релігійної пропаганди лише за православною церквою, яка, таким чином, цілковито зберігала своє панівне становище в Російській імперії.

Виходячи із того, що місіонерська діяльність наштовхувалася на серйозну організовану протидію сектантів та старообрядців, які намагалися широко використовувати у своїх цілях царські маніфести 1905 року, місіонерські організації шукали нових засобів для поновлення активного наступу на іновірців. Так, у 1908 році Синод видав нові правила для облаштування внутрішньої місії, які значно відрізнялися від правил 1888 року : не змінюючи сутності місіонерства, вони передписували місіонерам діяти поміркованіше. Відтепер наголос у місіонерській діяльності робився на „увіщувальних бесідах”, на яких рекомендувалося публічно розбирати та виявляти шкідливий вплив сектантських вчень. Більша увага зверталася на створення місіонерських шкіл (у тому числі і жіночих), церковних хорів та різні форми індивідуального впливу на колишніх православних віруючих, які перейшли в сектантство. Саме в цей час вперше було поставлене питання про необхідність обліку сектантів по єпархіям і запропоновані засоби кращого дослідження сектантських ідеологій.[5] Вищі церковні та місіонерські кола стверджували, начебто уряд „по недогляду” допустив „приниження православної церкви”, яке виявилося у тому, що неправославні церкви і навіть старообрядці одержали більше юридичних прав та домоглися кращого облаштування своїх парафій та общин, ніж панівне віросповідання. Місіонерські кола були стурбовані активізацією діяльності сектантів після маніфесту 1905 року, особливо баптистів, головні осередки яких знаходилися у Києві, Харкові, Одесі, Москві та Петербурзі. Особливо місіонерів обурювало те, що сектантські молитовні зібрання принаджують багатьох ремісників, солдат та селян, які приїздять у міста на заробітки, а також, молодь (гімназистів, студентів), що сектанти відкривають свої школи, видають журнали і брошури, в яких викладаються засади їхніх віровчень. Непокоїли місіонерські кола і сектантські з’їзди : штундо-баптистські, які відбулися в Астраханці, Таврійської губернії, та Ростові - на – Дону у 1906 році, на початку 1907 року – у Петербурзі, адвентистські – у 1905 року в Олександрові та взимку 1906 року – під Києвом.[6] Успіхи сектантів місіонери пояснювали занепадом церковно-парафіяльного життя, незадовільним станом богослужбової практики, поганим матеріальним та моральним станом православного духовенства і недостатністю православних місій. Ось чому було поставлене завдання посилити місіонерську діяльність, долучити здібних та досвідчених місіонерів до процесу вироблення нових прийомів полемічного та апологетичного впливу на віруючих. Однак, варто зауважити, що вищі церковні кола так нічого і не зробили для підвищення ролі та значення православної місії. Тому на з’їздах духовенства деяких єпархій було вирішено закрити місіонерські вакансії.

Саме у такій складній ситуації був скликаний четвертий місіонерський з’їзд, який відбувся 1908 року у Києві.[7] Йому передувало спеціальне розпорядження Синоду від 30 квітня 1908 року, яке визнавало корисним проведення такого зібрання і затвердило порядок його скликання, що передбачав : 1) провести засідання з’їзду з 12 по 26 липня 1908 року, запросивши взяти у них участь єпархіальних преосвященних або вікаріїв, не менше двох осіб від кожної єпархії, краще єпархіальних місіонерів, які б були добре ознайомлені із станом справ щодо місцевого розколу та сектантства, а також викладачів історії розколу та сектантства, працюючих у місцевих духовних семінаріях; 2) надати делегатам повну інформацію про стан розколу, сектантства та будь-якого іновір’я, у відповідності із проблемами, які повинні дискутуватися на з’їзді, згідно із затвердженою програмою, і доручити їм письмово викласти свої думки як щодо складеної програми, так і щодо інших питань, які їх хвилюють; 3) дати доручення митрополиту Київському взяти під свою опіку проведення з’їзду і створити спеціальну комісію, яка б займалася його підготовкою. [8]

Варто підкреслити, що програма питань, які підлягали обговоренню на четвертому місіонерському з’їзді, включала такі відділи : 1) відділ історичний, в якому розглядалися питання щодо дослідження віровчення та пропаганди усіх існуючих в Росії напрямків сектантства (штундо-баптизму, адвентизму, молоканства, духоборства, хлистівщини та інших), також питання, що стосувалися існування та діяльності католицької церкви в імперії, зокрема, кількісного зростання переходів із православ’я у католицизм, форм та засобів католицької пропаганди, діяльності католицьких братств, спрямованої проти православної церкви, окремо мали розглядатися питання щодо старообрядництва, серед них, зокрема, питання про історичне дослідження сучасного старообрядництва в усіх його проявах, сучасну пропаганду розколу, віросповідні закони 1905 та 1906 років щодо їх впливу на внутрішнє та зовнішнє життя сучасного старообрядництва та інші; 2) відділ апологетико-полемічний, куди були винесені питання щодо кращого ведення полеміки православних місіонерів із сектантами, протестантами, католиками, іудеями, а також окремо визначалися питання щодо характеру та сутності соціал-демократичного вчення, його цілей, визначення завдань православної місії в боротьбі із цим рухом; 3) відділ організаційний, де зокрема, з’ясовувалися такі питання : організація православної місії при монастирях, у військових частинах, на шляхах сполучення, створення шкіл та курсів, які б займалися підготовкою місіонерів, створення місіонерських з’їздів для парафіяльних пастирів, видання місіонерської літератури, ставлення православної церкви до злочинів проти віри й т. ін.[9]

На четвертому місіонерському з’їзді були присутні більше 600 делегатів. На відміну від попередніх з’їздів, у Києві серед делегатів широко було представлено чорне духовенство, яке традиційно дотримувалося консервативних поглядів. Головною метою з’їзду мало стати визначення шляхів „відродження православ’я” в імперії. Одночасно із цією метою підкреслювалася необхідність прийняття найсуворіших заходів, спрямованих проти сектантства і старообрядництва. Так, архієпископ Антоній Волинський та Житомирський зауважував: „ Якщо раніше відпадіння від православної церкви виникало через непорозуміння, невігластво, що було Божою карою за нерадіння пастирів, то тепер воно з’являється з інших причин. В наш час люди стали злими та безчесними, тому пастирі змушені жорстко боротися не з колишніми оманами, а із лихою волею...” [10] Для того, щоб виявити шкідливість будь-якого сектантського віровчення, на з’їзді майже всі існуючі секти були ретельно охарактеризовані та вироблені рекомендації боротьби з ними.

Четвертий місіонерський з’їзд пройшов під гаслом оборони православної віри від наступаючого сектантства та невір’я. На ньому було піднято питання про втрату „благочестя” у народі та необхідності протидіяти розповсюдженню соціалізму серед освіченої молоді, робітників та селян. На цьому грунті навіть виникло зближення учасників з’їзду із чорносотенними організаціями, що викликало непорозуміння серед певних кіл провінційних місіонерів, які вимагали відповіді на питання : „Кому слугують місії – Христу чи політиці?”[11] Однак, такі голоси були поодинокими. Більшість делегатів виступала за обмеження свободи віросповідання та створення умов, при яких православна церква знаходилась би поза впливом Державної думи та Державної ради. Все це відбувалося попри слова, які були виголошені на з’їзді обер-прокурором Синоду П.П. Ізвольським : „ В основі ваших суджень повинна лежати воля самодержця, яка висловлена в указі від 17 квітня 1905 року, згідно із яким усім підданим дана свобода віросповідання та публічної молитви. Преклоніться перед цією волею. Імператор назвав цей акт справою миру та любові. Не порушимо ж цей завіт!”[12] Більшість учасників з’їзду не дослухалась не лише до слів обер-прокурора, а й до закликів митрополита Петербурзького Антонія : „Місія апостольська мусить бути мирною. Мир та любов – головні засади життя – повинні розповсюджуватися і на ворогів”.[13]

Зауважимо, що з’їзд займався не стільки розробкою нових методів місіонерської роботи, скільки політичними рекомендаціями. Було прийнято лише кілька практичних рекомендацій, у тому числі про організацію місій при монастирях та військових частинах. На засіданнях багато говорилося про необхідність засудження поглядів графа Л.М. Толстого та його послідовників – толстовців, про розширення діяльності антикатолицької, антимусульманської та антиязичницької місій.[14] Синод затвердив майже всі побажання з’їзду, дозволивши допускати світських осіб до місіонерської роботи, зобов’язавши монастирі у західних єпархіях бути центрами боротьби проти католицизму. Місіям дозволялося створювати місіонерські курси, типографії, склади книжок та брошур духовно-морального змісту. Рекомендувалося широко залучати до навчання на місіонерських курсах дрібних торгівців книжками, облаштовувати кіоски з місіонерською літературою на вокзалах та пристанях. [15]

У розвиток своїх рекомендацій з’їзд затвердив, згідно з указом Синоду, „засоби протидії сектантському тиску на православну церкву і православне населення”.[16] Було запропоновано організувати при церквах братства і гуртки захисників православ’я, створювати “народні” місії на благодійницьких засадах. У семінарський курс богослов’я вводився особливий розділ – “Розбір та спростування соціалізму”. У всіх школах посилювалося викладання закону Божого, причому особливу увагу пропонувалося звертати вивченню тих віросповідних положень, які заперечуються сектантами.[17]

Ці заходи визначали політичне значення четвертого місіонерського з’їзду, який звернувся до всіх місіонерів та православного духовенства із наполегливим закликом використовувати церковні кафедри та друковані засоби інформації для того, щоб домогтися від властей обмеження свободи віросповідання у країні. З’їзд закликав їх будь-що підтримувати застосування адміністративних заходів впливу на населення, щоб запобігти переходу православних у інші віросповідання, особливо сектантські. У розвиток цієї ідеї деякі секти були оголошені надзвичайно шкідливими для суспільної моралі.

Варто зауважити, що 1910 року Міністерство внутрішніх справ оприлюднило правила, які суттєво звужували функціонування актів 1905-1906 рр. У 1912 та 1913 роках побачили світ два циркуляри, присвячені необхідності суворо спостерігати за безумовним виконанням сектантами правил 1910 року. З цього часу з боку російських властей знову посилюються утиски євангельських віруючих, зокрема, відбуваються закриття їхніх громад та молитовних будинків, їх обвинувачують у агресивній пропаганді своїх віровчень, звабленні колишніх православних, у пронімецьких настроях та у нелояльності до російської держави. Ці переслідування припинилися лише після перемоги Лютневої революції 1917 року в Російській імперії, адже політика Тимчасового уряду була спрямована на демократизацію суспільно-політичного життя в державі, сприяла активізації неправославних віросповідань, особливо так званих сектантських.