Секція – «Історія»

Підсекція – «Вітчизняна історія»

Циганенко Л. Ф.

(Ізмаїльський державний гуманітарний університет,

доцент кафедри всесвітньої історії)

ОФОРМЛЕННЯ КОРПОРАТИВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

БЕССАРАБСЬКОГО ДВОРЯНСТВА

На протязі всього ХІХ ст. в Російській імперії дворянські депутатські збори, дворянські опіки, губернські та повітові проводирі дворянства були провідною адміністративно-становою опорою для втримання дворянством своєї влади, власності та політичного впливу. Корпоративна організація російського дворянства склалася ще за часів Катерини ІІ і була законодавчо оформлена «Жалуваною грамотою» 1785 р. За законами Російської імперії дворянське депутатське зібрання було виборним органом. Воно складалося із депутатів, які обиралися місцевим дворянством. Дворянські депутатські збори мали певну незалежність, підпорядковуючись тільки Сенату.

Крім того передбачалося існування обласного (губернського) дворянського зібрання. Воно скликалося три рази в три роки «для совещания по общественным их <дворян> делам». На зібранні обов’язково повинні були присутні всі дворяни, які були приписані до місцевого дворянства та були внесені в місцеві дворянські родовідні книги. Збори тривали два-три тижня, проходили дуже жваво, гостро. Кульмінацією зборів були вибори на черговий трьохрічний термін предводителя губернського дворянства, повітових предводителів, депутатів дворянського депутатського зібрання, секретаря дворянства, засідателів дворянської опіки, посередників для земельних комісій тощо. Крім того, до 1912 р. дворяни обирали своїх представників ще на декілька посад: повітових справників, піклувальників хлібних запасних магазинів, спостерігачів за торгівлею спиртними напоями, засідателів судів, повітових комісарів тощо. Фактично це була реальна участь у органах місцевої влади.

Дворянську корпоративну організацію в області очолював обласний (пізніше – губернський) предводитель дворянства. Круг його обов’язків був досить обширним. Він виступав як розпорядник дворянських справ і коштів, головував на дворянських зборах та виборах, контролював ведення дворянської родовідної книги, видавав розпорядження щодо дворянських опік.

З приєднанням Бессарабії до складу Російської імперії постала проблема оформлення відповідних станово-корпоративних структур дворянства в регіоні. Проте, відсутність досвіду функціонування в Бессарабії суто дворянських установ, проблеми мовного характеру та досить тривалий процес формування остаточних списків дворян відкладали вирішення цього питання. Російська влада розглядала появу в Бессарабії дворянської організації як елемент поширення загальноросійського управлінського досвіду на приєднану область. Крім того створення корпоративної організації надало б певну завершеність процесу інтеграції краю до складу імперії. Місцеве дворянство розглядало дворянську організацію як додатковий важіль впливу та своєрідну гарантію непорушності принципів протекціоністської російської політики щодо нього.

Певні умови для створення дворянської корпоративної організації Бессарабії виникли вже під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. На момент підписання Бухарестського трактату російська влада вже мала досить великий список співробітників - молдаван, яки заявили про готовність співпрацювати з новою владою. Однак, для створення корпоративної організації були потрібні спадкові дворяни, а їх нажаль, за виключенням декількох російських офіцерів та чиновників обласної адміністрації не було. Що до молдавських дворян – їм ще потрібно було довести свою приналежність до цього стану.

Перше зібрання бессарабських дворян відбулося у червні 1814 р. Однак воно не носило організаційного характеру і обмежилося лише вибором депутатів для відправки делегації до царя. У відділі рукописів національної бібліотеки ім. Вернадського зберігається протокол цього зібрання. Протокол підписали 52 особи. На зустріч були направлені три депутати –Дмитро Ришкан, Іван Стурдза та Іордакій Букшанеско, яки мали довести до відома царя вимоги бояр щодо збереження їх станових привілеїв, а головне порушити питання про зрівняння в правах молдавських бояр з російським дворянством.

Пізніше, у 1815 – 1817 рр., бажання російської влади якнайшвидше навести порядок в управлінні краєм, поставило на порядок денний питання укладення списків бояр та їх володінь, створення «шнурової книги», яка передувала родословним. Питання нобілітації молдавських дворян стали предметом розгляду створеної у 1816 р. тимчасової комісії. Протоколи дворянських зборів свідчили про домінуючу роль в комісії родини Катаржи. І до 1818 р. вже існувала книга, куди були внесені дворянські роди Бессарабської області.

Значно активізувалася робота по створенню корпоративної дворянської організації в Бессарабії наприкінці квітня 1818 р., після відвідування Кишиневу імператором Олександром І та видання «Статуту утворення Бессарабської області». В «Статуті» було чітко прописано, що «Бессарабскому дворянскому обществу дозволяется иметь дворянское собрание для выборов чиновников к должностям, от замещения его зависящим». Крім того в «Статуті» вказувалось, що місцевому дворянському стану надаються в повній мірі всі права і привілеї, даровані російському дворянству, із збереженням при цьому давніх молдавських привілеїв.

Після від’їзду царя із Кишиневу були проведені перші організаційні збори місцевого дворянства. За даними Я.М.Крупенського, в зборах прийняло участь 72 дворянина області. На той час бессарабське дворянство поділялося на три категорії: 1) нечисельна, але впливова та сильна своїм авторитетом партія молдавських бояр; 2) дворяни, що переселилися до Бессарабії з інших російських губерній; 3) найбільша та «найменш дисциплінована» група місцевих дворян, «вписана в дворянські книги через недогляд». А оскільки боротьба за владу і вплив була майже в крові бессарабської верхівки, то результат дворянських виборів міг вирішити наперед той, хто організував навколо себе представників останньої групи дворян. Зрозуміло, що такий розподіл сил породжував протистояння між заможною боярською верхівкою та середнім і дрібним боярством. Не дивлячись на те, що перші зібрання пройшли дуже бурхливо, головне завдання було виконано – було обрано першого місцевого предводителя дворянства - надвірного радника Дмитра Костянтиновича Ришкана, який користувався підтримкою з боку російської адміністрації і фактично виконував обов’язки предводителя дворянства ще з 1816 р.

Дослідник В.С.Зеленчук підкреслює, що у відповідності з «Уставом» 1818 р. в Бессарабії була запроваджена автономія, що забезпечувала бессарабському дворянству збереження їх прав та привілеїв. Але автономія Бессарабії носила лише формально-адміністративний характер, порівняно з Польщею та Фінляндією, де місцева аристократія отримала певні законодавчі права.

Однією з проблем, яку потрібно було негайно вирішувати - складання підтверджених документами, списків дворян Бессарабії, які дійсно мали право на це звання. В листі намісника О.М.Бахмєтєва від 4 грудня 1818 р. за № 3288 бессарабському обласному предводителю дворянства Д.К.Ришкану було рекомендовано створити нову комісію з метою складення загального списку всіх бессарабських дворян та повної дворянської родословної книги. До комісії на чолі з обласним предводителем дворянства увійшли 6 депутатів від дворян - по одному з кожного цинуту (повіту). Результатом роботи комісії став перший список дворянських родів Бессарабії, який включав 250 прізвищ.

Однак складені списки не задовольнили ні уряд, ні місцеву еліту, й тому у 1821 р. було створено нову комісію до складу нової комісії увійшли 13 осіб (Олександр Гика, Іван Стурдза, Павло (Панаіт) Казимір, князь Олександр Кантакузін, Георгій Милло, Петро Катаржи, Дмитро Ришкан, Федір Крупенський, Іван Русу, Василь Яманді, Яковакій Паладі, Іван Донич, Матвій Зілоті). Комісією була складена дворянська родословна книга бессарабських дворянських родів, яка була офіційно затверджена лише у 1845 р.

В серпні 1822 р. І.Інзов видає розпорядження про створення Бессарабських дворянських депутатських зборів, які від тепер повинні були вирішувати всі справи дворян краю. Дворянські депутатські збори були своєрідним управлінськими центрами корпоративних організацій дворянства. До Дворянських депутатських зборів увійшли колезький асесор Іван Яманді, сардар Федір Макареско, ключер Апостол Бурда, дворянин Василь Кацика, губернський секретар Василь Луговський. Дворяни Бессарабії зайняли найважливіші пости також в Бессарабському обласному карному суді (радниками стали титулярний радник Стаматій та відставний полковник Шард, асесором – штабс-капітан Хотяєв), в Бессарабському обласному цивільному суді (радники – титулярний радник Федір Крупенський, медельничер Костянтин Руссо, постельник Павло Макареско).

На місцях бессарабське дворянство також опанувало головні посади. Детальний аналіз списків місцевих управлінців дозволяє зауважити на надзвичайно малій кількості російських дворян-чиновників серед керівного складу області. Із 146 бессарабських посадовців та кандидатів на посади, які були названі в указі, тільки 28 були російськими дворянами. Водночас, найбільше посад отримали представники молдавських боярських родів - родина Руссо – 9 посад, по 3 посади отримали дворянські фамілії Катаржи, Донич, Леонард, Кацика, по 2 – Милло, Ботезат, Стаматі, Макареско, Яманді, Бузне, Салло та Бозика.

На третіх дворянських виборах 1825 р., які відбулися вже за нового генерал-губернатора краю графа М.Воронцова, вперше були обрані на три роки три повітові предводителі дворянства: в Хотинському повіті ним став Іордакій Іванович Димитріу, в Оргіївському повіті – Діно Дмитрович Руссо, в Ясському повіті – Олександр Павлович Леонард. Новим обласним предводителем дворянства в 1825 р. було обрано статського радника Іван Костянтинович Башота, який обіймав цю посада на протязі 1825-1829 рр. За даними¸ які знаходилися в документах Бессарабського депутатського зібрання «род Башотовых состоял в первостепенных боярских чинах Молдавского княжества». 

Посадову діяльність Іван Костянтинович розпочав з 1785 р., в якості земського справника в Молдавії. Під час російсько-турецьких війн 1789-1791 рр. та 1806-1812 рр. співробітничав з російськими військовими організаціями. Наприкінці 1813 р. переселився з Молдавії до Бессарабії і приймає російське підданство. З 1814 р. працює в адміністративних органах краю – управляючим експедиції казенних прибутків та інших зборів, справником Оргіївського цинуту, членом Тимчасового комітету, обласним прокурором. Був членом Кишинівського громадського комітету для надання матеріальної підтримки населенню Греції, одним з директорів Бессарабського відділення Російського біблейського товариства. За участь у врегулюванні спірних питань між державою та нащадками князя Манук-бея отримав чин колезького радника. Володів маєтками Пурчелянка, Забричани та Онешти в Хотинському цинуті, в Ясськом – маєтком Волошниця.

Його обрання предводителем дворянства свідчило, що він користувався водночас довірою з боку керівництва області та повагою місцевого дворянства. Я.Н.Крупенський в своїй книзі «Краткий очерк о бессарабском дворянстве» вказує, що Башота очолював бессарабську дворянську корпорацію до 1831 р. Це не зовсім вірно. 29 січня 1829 р. він склав свої повноваження, передавши правління ясському предводителю дворянства Олександру Павловичу Леонарду. У 1829 р. Башта від’їжджає до Молдавії, де у нього були значні земельні володіння, та мешкало багато його родичів і син Анастасій. У 1831 р. він виходить із російського підданства і остаточно залишає Російську імперію. Одна з можливих причин цього кроку полягає в тому, що І.Башота був незгодний з новими правилами управління в краї («Учреждения для управления Бессарабской областью», 1828 р.), які значно обмежували автономні права Бессарабії в складі імперії. Взагалі боярська аристократична верхівка краю дуже негативно сприйняла це нове адміністративне нововведення, оскільки воно лишало Бессарабську область тих небагатьох ознак національної автономії, яки були надані їй після приєднання до Росії та відрізняли її від внутрішніх російських губерній.

Бессарабське дворянство, відчувши на собі зміни в адміністративному управлінні краєм, які проводилися графом М.Воронцовим, почувалося обділеним владою. Залишались неврегульованими питання участі місцевого дворянства в управлінні, створення місцевих писаних законів, користування молдавською мовою, потребували вирішення деякі економічні питання. Все це було викладено у листі-клопотанні дворян Бессарабської області графу М.С.Воронцову у 1826 р., на який він відповів лише в серпні 1830 р.(!).

Отримавши через 4 роки відповідь на свій лист, бессарабське дворянство на той час вже остаточно зрозуміло, що російський уряд приступив до ліквідації автономії в краї, яскравим підтвердженням чому стали «Учреждения для управления Бессарабской областью» (1828 р.). За новим законом було скасовано намісництво в краї, а Бессарабія була включена до Новоросійського генерал-губернаторства на загальних підставах, поряд з іншими новоросійськими губерніями. Юридично “Учреждения...” 1828 р. частково обмежило права молдавських бояр, однак в цілому не зачепило їх станових привілеїв, остаточно підтверджуючи їх зрівняння в правах з російським дворянством. Однак для бессарабського дворянство затвердження нового порядку ознаменувало позбавлення виключного становища, фактично в краї поступово вводилося автократичне правління, яке анулювало поступово один за одним всі сліди місцевої автономії. Дворянство було позбавлено права обирати чи бути обраними, було ліквідовано їх право керувати краєм. Функції нової ради були зведені до складання довідок з економічних питань, а судова влада приведена у відповідність до загальноімперських стандартів. Введенням нового закону російський уряд підписався у провалі реалізації плану створення «райського кутка» в Бессарабії. Фактично це означало різку зміну вектору державної політики в краї з поступовим введення тут загальноімперських законів, фінансової системи та установ губернського типу, русифікацією місцевого населення.

19 жовтня 1831 року новим предводителем Бессарабського дворянства став Димитриу Єгор Іванович, який виконував ці обов’язки майже 10 років - до 1841 р. На державній службі з 1799 р. З вересня 1812 р. перейшов на службу до бессарабського адміністративного апарату під головуванням Скарлата Стурдзи. Виконував різні доручення: приймав участь у ліквідації епідемії чуми, організовував процедуру прийняття російського підданства, збирав податки. З 1824 р. – предводитель хотинського дворянства. В той же час його було внесено в дворянську родовідну книгу в статусі спадкового дворянина. І.Є.Димитриу став російським підданим, бессарабським поміщиком, який володів маєтками Ворничени та Чепанос у Хотинському повіті. З жовтня 1830 року повертається до роботи в дворянських виборних органах – приступає до тимчасового виконання обов’язків обласного предводителя дворянства в зв’язку із смертю О.Леонарда. І.Є.Димитриу повинен був залишитися на цій посаді до найближчих дворянських виборів 1831 р. Однак його фігура виявилася привабливою як для місцевих дворян, так і для керівництва області. 27 березня 1831 р. його було обрано обласним предводителем дворянства і невдовзі затверджено на цій посаді. За той час, коли І.Є.Димитриу очолював обласну корпоративну організацію бессарабського дворянства до родовідної книги було включено ще 39 нових родів. За свою службу І.Є.Димитриу був нагороджений орденом Володимира 4 ст., в 1836 р. отримує імператорський подарунок – діамантовий перстень. В 1841 р. він передає справи обраному новому предводителю дворянства Івану Михайловичу Стурдзі.

З початку 30-х років ХІХ с. російський уряд переходить до політики обмеження в отриманні дворянського статусу - 6 грудня 1831 р. було видано «Положення про дворянські громади». За цим документом був підвищений майновий ценз для участі в дворянських зборах. Правом голосу могли користуватися лише спадкові дворяни чоловічої статі, віком не менше 21 року, які мали в даній губернії у своєму володінні не менш 100 душ селян та 3 тисячі десятин землі, за умови якщо вони отримали чин у військовій або цивільній службі. Така група дворян, як правило, складала не більше 20 % всього персонального складу губернської еліти. Малопомісні дворяни мали право брати участь у виборах тільки через уповноважених: спочатку вони об’єднувались в групи, які складали у сукупності необхідний повний майновий ценз і кожна така група обирала уповноваженого депутата на дворянський повітовий з’їзд. Повітові та губернські дворянські збори скликались один раз на три роки: повітові збори обирали предводителя та одного депутата в губернські збори, а вже губернські – губернського предводителя дворянства.

Молдавське боярство в першій половині ХІХ ст. виявилось неспроможним відстояти належний політичний статус регіону. Отримавши достатні гарантії участі в управлінні краєм та зрівняння в правах із російським дворянством, воно було в цілому задоволене існуючою системою відносин. Опозиційні настрої молдавського дворянства були викликані проблемами неврегульованості власного соціального статусу, а не бажаннями здобути для краю широку територіальну автономію. З іншого боку, стан справ в Бессарабії не могли виправити жодні інструкції або управлінські установи.

В будь-якому випадку потрібно відзначити, що саме завдяки спільним діям представників бессарабського дворянства та російських чиновників вдалось здійснити важливі кроки у вдосконаленні форм державного управління Бессарабської області, укріпити позиції дворянської верстви, навести правовий порядок в податковій та судовій системі краю. Бессарабське дворянство в першій половині ХІХ ст. поступово інтегрувалось в стан російської привілейованої еліти.