Секція: «Филологические науки»

підсекція: «Теоретические и методологические

проблемы исследования языка»

Іваницька Н.Л., Теклюк В.Я.

Кафедра методики філологічних дисциплін інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.

«Традиційний» член речення в аспекті сучасних інтерпретацій «повнозначності» слова

У традиційній граматичній науці (морфології, синтаксисі), узвичаєними й апробованими практикою категорійними визначеностями є частини мови і члени речення (формально-граматичні компоненти речення). Хоча ці основні граматичні категорії наскрізно пронизують усю граматичну науку (традиційну й оновлену), саме вони піддаються постійному перегляду, уточненню, а то й критиці. Як частини мови, так і члени речення теоретично інтерпретуються з позиції їхньої проекції на позамовні чинники, що осмислюються людською свідомістю як мовні одиниці, здатні абстрактно відтворювати фрагменти членування реченнєвої структури.

Матеріальний світ – надзвичайно складний. Предмети і явища в ньому перебувають у тісних і водночас досить складних комбінаціях, вступаючи у найрізноманітніші відношення, які вимагають для свого мовного втілення різноструктурних утворень. Саме складністю об’єктивно існуючого світу пояснюється складність структури речення, в якому кожен його елемент або виражає відповідний зміст, є інформативно вагомим компонентом, або ж виконує допоміжну роль. Крім того, є ще одна досить суттєва обставина, яка стосується будь-якої теорії і яку завжди необхідно мати на увазі. У процесі розвитку мови виникають найрізноманітніші утворення, які нерідко не вкладаються у традиційні рамки узвичаєних теоретичних вимірів. Загальнотеоретичний трафарет, закріплений понятійно-термінологічним апаратом, завжди якоюсь мірою «відстає» від живих процесів мовотворення. Це особливо виразно виявляється в теорії членів речення і її практичному застосуванні до аналізу конкретного мовного матеріалу.

Сучасну теорію формально-граматичної структури речення, що стосується членів речення, можна вважати дещо оновленою у зв’язку із значними напрацюваннями учених в плані абсолютивно-релятивного розмежування повнозначних слів, а також у плані критеріального підходу до структури речення як до ієрархізованої системи його формально-граматичних компонентів (І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, П.С. Дудик, А.П. Загнітко, М.Я. Плющ, Н.І. Кухар, Т.В. Савчук, Л.М. Коваль та ін.).

Вивчення повнозначних слів у аспекті розмежування їх на абсолютивні/релятивні (Н.Л. Іваницька) поглибило теорію членів речення, з одного боку, а, з іншого боку, забезпечило вироблення методики аналізу, яка базується на дистрибутивно-статистичних прийомах аналізу. Такий підхід до аналізу повнозначних слів у різних мовах, зокрема українській та англійській, забезпечив виокремлення т. зв. «семантичних єдностей», які стали основою розв’язання чималої кількості проблем, пов’язаних із вивченням структури членів речення.

Семантичні єдності повнозначних слів утворюють переважно слова релятивної семантики: виконувати (що ?) роботу, передбачати (що?) погоду, дарувати (що?, кому?) квіти дівчині, знаходитися (де?) у кімнаті. Усі семантичні єдності із словами релятивної семантики утворюються на основі прислівних зв’язків, що забезпечують реалізацію їхніх значень опорними словами. У формуванні підрядних зв’язків у таких сполученнях значну роль відіграє лексична семантика слів, які своїм власним фонемним складом не виконують номінативної функції.

В українській мові є чимало релятивних слів, зокрема дієслів, які за певних умов можуть вживатися абсолютивно. Їхня семантика є відносно релятивною, оскільки в одних випадках такі слова реалізують свій зміст самостійно, без обов’язкових поширювачів, а в інших − вимагають обов’язкового поширення їх залежними словами (говорити, співати, кричати).

Таке розмежування повнозначних слів за способом реалізації семантики впливає на утворення семантичних єдностей повнозначних слів і на виокремлення формально-граматичних компонентів речення. Семантична єдність слів не править за критерій об'єднання їх у члени речення аналітичної будови. Вона виступає лише базою, на якій ґрунтується явище аналітизму в системі членів речення.

У сучасній синтаксичній науці питання аналітизму вираження значень синтаксичних категорій знайшли втілення в так званих «складних формах членів речення». У вирішенні цих питань нерідко має місце суб’єктивізм, відсутність єдиних принципів і критеріїв визначення складу елементів в аналітично вираженому синтаксичному компоненті. Важливо підкреслити, що останнім часом ця теорія одержала принципово нову, на нашу думку, досить переконливу орієнтацію. Якщо раніше вирішення питання аналітизму базувалося переважно на інтуїції вченого про ступінь десемантизації повнозначних слів, а отже, їх допоміжної ролі в утворенні аналітично виражених членів речення, то зараз аналітизм визначають через призму виявлення сполучу вальних ознак повнозначних слів.

Семантичні єдності, утворювані інформативно недостатніми словами, теоретично осмислилися як своєрідні граматичні штампи, в яких диференціювалася роль кожного із складових елементів. Перший елемент виконує граматичну роль і виражає додаткову семантичну, а другий – основний зміст члена речення. З погляду реалізації семантики перші елементи таких сполучень є інформативно недостатніми словами, з погляду ж вираження змісту – вони є семантично обслуговуючими словами.

Отже, вивчення повнозначних слів в аспекті їхньої здатності реалізувати семантику поглиблює теорію формально-граматичної структури речення.