Політологія,

проблеми взаємовідносин влади та суспільства

Микольченко В.С.

викладач Криворізького технічного університету

Феномен опозиції: визначення теоретичної системної моделі

В Україні шлях від авторитарно – тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався із спроб створення нової політичної системи. Найбільш вагоме в демократії – це існування можливостей для порівняння різноманітних поглядів на мету суспільного розвитку та засоби її здійснення. Однією із головних ознак, що характеризують політичну систему демократичного суспільства, є наявність легітимної політичної опозиції. За своєю природою вона є носієм альтернативних шляхів розвитку суспільства.

Практична реалізація демократичних принципів неможлива поза дією механізмів опозиційності, існування в реальній тканині економічного, політичного, соціального та духовного життя суспільства відношень протистояння, конкуренції, критичності. Демократія відкриває широкі можливості для рівності кожного члена суспільства вільно відстоювати, захищати свої інтереси, протидіючи іншим інтересам. Але найвища справедливість демократії полягає в тому, щоб протидія інтересів не зруйнувала соціальне ціле. В загально науковому плані мова йде про традиційні відносини: минуле – сучасне – майбутнє, про боротьбу та наступність старого та нового. В соціально-політичних реаліях проблема опозиції переходить у площину відносин « влада – опозиція» і знаходить свій вияв у різній за інтенсивністю соціальній напрузі, протиборстві існуючих політичних інтересів.

Світовий досвід засвідчує, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є конструктивна опозиція, через діяльність якої відбувається взаємоузгодження різних інтересів та оптимізації функціонування політичної системи. Практична реалізація ідеї опозиції не тільки запобігає надмірній концентрації влади, а й забезпечує стабільність і сталість у діяльності державних інститутів, послуговує кращій їх організації та злагодженості, подоланню можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму.

Дослідження теорії і практики опозиції, опозиційності особливої актуальності набуває зараз, коли в контексті розвитку української державності відбувається динамічний процес становленні опозиції як політичного інституту, та загострюються взаємовідносини між державною владою та опозицією на підставі виникнення об’єктивних та суб’єктивних причин існування протистояння між ними в період реформування сучасної української держави на сучасному етапі.

Головна мета статті полягає у визначенні теоретичної системної моделі опозиції як соціального інституту, що виникає та функціонує у політичній сфері України.

Становлення української опозиції проходить складний шлях становлення, який розпочався ще в глибині віків, а найбільшого розмаху здобула за часів радянської влади. Будь-яке інакодумство (не кажучи вже про опозицію як організовану протидію) сприймалося тоталітарною державою як вороже і жорстоко каралось, то діяльність легальної опозиції була неможлива, а вияви нелегальної опозиції набували різних форм – від радикально-нілігістичних до помірковано-раціоналістичних в залежності від поточної політичної ситуації в країні. Так, наприклад, активний політичний та воєнний спротив сталінському режиму чинили ОУН-УПА, діяльність якої можна розглядати як радикальний вияв опозиції. Явище шістидесятників, яке вийшло на поверхню суспільного життя в роки хрущовської «відлиги», носило більш поміркований характер. Покоління «людей з антитоталітарним мисленням» відкрило можливість певного оновлення, лібералізації суспільства, що створило нову морально-політичну атмосферу і породило значні сподівання.

Влада вперше отримала опонентів адміністративно-командної системи, вихованих радянською ж практикою. І хоча найактивнішою у своїй діяльності завжди виявлялася національна свідомість інтелігенції, яка виробляла концептуальні ідеї опозиційного руху, історія має свідчення непокори і в робітничому середовищі (стихійні робітничі рухи 50-х – на початку 60-х рр.).

Усім можливим формам опозиції в умовах тоталітарної системи (діяльність шістидесятників, дисидентів, стихійним випускам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій у просторі, не чисельність учасників. Робітничий і дисидентський рух діяли поруч, але не злилися в єдиний опозиційний потік.

Опозиційні вияви, які так і не вдалося нейтралізувати, стали свідченням того, що не заангажована системою частина еліти України поступово приходила до усвідомлення необхідності суспільних змін. Долаючи бюрократичні та ідеологічні забобони, опозиція крок за кроком виховувала у людей ідейну і моральну готовність до оновлення суспільства. Певно, саме у цьому й полягає її основна заслуга. Отже, опозиційний рух у другій половині 60-х – першій половині 80-х років готував засади для кардинальних змін в Україні у другій половині 80-х – на початку 90-х років.

Нові можливості для вияву опозиційних настроїв і дій відкрила доба перебудови. Фактично в Україні в другій половині 80-х років спрацювала класична формула розвитку національного руху, за якою на перших двох етапах відбувається повернення історичної організації, що обстоює національні інтереси і бореться за національне визволення. Головні опозиційні сили в Україні мали різні походження. Одна з них сформулювалася як національно-демократичний рух, друга була породжена розколом у КПУ. Об’єднавши свої зусилля на певному етапі, ці два опозиційні потоки стали генератором радикальних суспільних перетворень, початок яким було покладено проголошенням незалежної України.

Підкреслимо, що головним чинником інституалізації опозиції є демократична політична система, а особливості інституту опозиції визначаються перш за все характером політичного режиму, формами державного правління та партійною системою. Більш того, опозиція визначається невід’ємним елементом політичного процесу. Але на практиці теоретичні положення не завжди реалізуються у повному обсязі.

Серед багатьох причин, що обумовлюють розбіжність теорії і практики слід визначити, насамперед, такі: 1) нерозуміння як з боку влади, так і з боку опозиції дії її призначення; 2) правова неврегульованість статусу опозиції, її прав та гарантій діяльності, що не дає змоги окреслити певним чином межі діяльності; 3) недостатній загальний рівень політичної культури, обумовлений особливостями культурно-історичного розвитку.

Наявність політичної опозиції свідчить про існування соціального конфлікту та намагання реалізувати певний суспільний інтерес. Але для оптимізації відносин між владою та опозицією, на наш погляд, необхідно:

- Верховній Раді України внести зміни до Конституції України, ухвалити зміни та доповнення до чинного Регламенту Верховної Ради України, якими визначити статус парламентської опозиції та її права. Надати опозиції статус легітимної та надати їй основних правових та політичних прав. Тільки за цих умов опозиція буде сприяти тільки покращенню та розвитку демократичної держави;

- Владі потрібно співпрацювати з опозицією, не вести «приховану» чи «відкриту» боротьбу з нею, при умові, якщо інтереси опозиції не виходять за інтереси держави;

- Владі треба налагодити конструктивний політичний діалог з опозицією.

Тільки на таких засадах можна збудувати розвинену демократичну державу, де будуть враховані інтереси різних верств населення та різні політичні симпатії.