Політологія.

Політичне лідерство(історія, проблеми, перспективи).

Кваша О. П.

Донбаська Державна Машинобудівна Академія.

Інституціоналізаційна парадигма політичного лідерства

Політичний лідер і лідерство як суспільне відношення і інститут характеризуються специфічним механізмом формування, який за всіх різновидів добіркових процедур обумовлений управлінською функцією влади — такого стану взаємовідносин у суспільстві, при якому координація й планування публічної діяльності є прерогативою однієї людини (або кількох осіб). Через конкретні політичні дії провідник взаємодіє із соціумом, трансформуючи політичну волю у безперервний керівний процес, який знаходить втілення у методах організації державних структур і політичних інститутів, тобто у характері політичного режиму.

Таким чином лідеротворча механіка є спосіб владарювання, що має свої складники і динаміку розвитку. Видова палітра його включає розмаїття об’єктивних та суб'єктивних факторів раціонального та ірраціонального типів, вбирає легальну і нелегальну, організовану і стихійну, інституціоналізовану і неінституціоналізовану, добровільну і мобілізовану діяльності. Внаслідок цього політичне лідерство формується і діє на трьох соціальних рівнях, які утворюють владну вертикаль сучасного суспільства, й таким чином набуває відповідних функцій, серед яких важливо відзначити наступні:

1. Лідерство на рівні малих груп визріває з політичних інтересів і являє собою механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організовує дії групи. Це виховує в особистості лідера певні якості: здатність приймати рішення, брати на себе відповідальність, знаходити оптимальні методи задоволення групових вимог.

2. Лідерство на рівні політичних рухів формується спільністю претензій на владу вже конкретних статусних верств. Адекватне вираження інтересів певного прошарку продукує те, що фігура лідера стає символом політичної позиції частини населення.

3. Лідерство як спосіб організації політичної влади в умовах розподілу влад, диференціації соціальних прошарків на основі економічного стану і відповідного світосприйняття визначає взаємне задоволення інтересів як лідера, так і „ведених“, тобто орієнтація на соціальне партнерство входить до системи політичних цінностей суспільства.

Третій рівень політичного лідерства передбачає наявність механізму, за допомоги якого формуються його основні функції: інтегративна, прагматична, координативна. Тож обов’язковими є інституціалізація і формалізація, офіційне закріплення лідируючих позицій, надання лідерам порівняно великих владних повноважень, які забезпечують ефективність управління. Дослідник П.Шаран визначає інституціалізацію як процес, у якому „організація й процедури набувають значимості і стабільності“ [3, ч. 2, с. 68]. Лідеротворча політика в Україні концентрується головним чином у структурах державної влади, а точніше — сферах управлінського апарату Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабінету міністрів, внаслідок цього у процесах представництва нації, політичного волеутворення, реалізації курсу системних реформ й т. ін. прослідковується могутня роль формалізованих зв’язків.

Поняття політичного лідерства як уособлення державницьких статусів провідника логічно акцентує необхідність його дослідження у процесі інституціалізації, тому що саме в цій сфері виробляються й утверджуються загальнообов’язкові норми, які регламентують механізм формування та діяльність суб’єктів політики, а також основні правила прийняття політичних рішень й розподілу ресурсів влади.

Методологія так званого нового інституціоналізму, що переважає в політологічних концепціях Заходу, обгрунтовує соціально-політичне життя в категоріях гри та ринкового обміну, конфліктів та узгоджень дійових осіб, де еквівалентом вартості виступає влада, тож і політичні інститути досліджує з точки зору їх внутрішнього змісту — правил, норм та принципів взаємодії політичних акторів. Вітчизняна політологія розглядає інституціалізацію через зовнішній, „правовий підхід“ як виділення спеціалізованих інституцій, які здійснюють владу, управління суспільством і „є водночас і об’єктом, і механізмами реформування суспільних відносин“ [1, с. 152], а також довірених осіб, завдання яких полягає у витворенні і відтворенні тієї чи іншої соціальної групи як політичної.

Політичне лідерство — головний виконавець владно-управлінських функцій — постає як процес двосторонній, у якому об’єкт не тільки сам обирає собі лідерів, а й певною мірою коригує їхню політичну поведінку, що дає можливість підтримувати стабільність, спадковість та передбачуваність лідеротворчої політики незалежно від перемоги чи програшу у виборах тих чи тих претендентів з усіма розмаїттям їхніх політичних практик „входження у владу“. Повноцінний розвиток лідеротворчого середовища забезпечується розширенням меж добровільної взаємодії політичних суб’єктів, утверджуючи характер усталених, основоположних зв’язків та правил гри як власне інститутів-організацій, в яких лідерство формується, функціонує і набуває управлінського статусу, так і зрозумілості і підтримки цих правил з боку конкретних дійових осіб.

Таким чином інститут політичного лідерства і відповідно добірковий його механізм як систему заданих прави Система лідеротворення вся виткана з політичних дій і відношень, зміст яких складає явна та прихована боротьба за владу, ресурси і статуси. Перерозподіл їх раз по раз порушує рівновагу інтересів, що склалася, і переводить систему у новий стан. Таким чином вона знаходить вияв у лідеротворчому процесі, який можна визначити як поступовий розвиток лідеротворчої системи суспільства, її функціонування в режимі провідницького стану і відповідного провідницького простору. Накопичення відмінностей і самовідтворення існуючого провідницького стану складає комбінацію нового і старого, яка задає напрям і динаміку лідеротворчому процесу. Формою його дії є лідеротворчий механізм, який може функціонувати лише у демократичній правовій державі, тобто при наявності ефективного реального впливу суспільства на лідерство л висування провідних осіб у структурі влади і здійснення ними всіх владних функцій логічно представити через організовану сукупність взаємодіючих політичних суб’єктів, якій притаманні загальні риси політичних систем. Система формування політичного лідерства постає як самостійний організм із певною кількістю взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільноті. В той же час за наявних ознак конкурентності вона є політичним інститутом, складовою частиною загальної політичної системи і має аналогічно певні політико-організаційні спроможності.

Система лідеротворення вся виткана з політичних дій і відношень, зміст яких складає явна та прихована боротьба за владу, ресурси і статуси. Перерозподіл їх раз по раз порушує рівновагу інтересів, що склалася, і переводить систему у новий стан. Таким чином вона знаходить вияв у лідеротворчому процесі, який можна визначити як поступовий розвиток лідеротворчої системи суспільства, її функціонування в режимі провідницького стану і відповідного провідницького простору. Накопичення відмінностей і самовідтворення існуючого провідницького стану складає комбінацію нового і старого, яка задає напрям і динаміку лідеротворчому процесу. Формою його дії є лідеротворчий механізм, який може функціонувати лише у демократичній правовій державі, тобто при наявності ефективного реального впливу суспільства на лідерство.

Список використаної літератури.

1. Войтович С. Проблеми соціальних інститутів у соціології//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 2. - С. 151-165.

2. Головинський К. Політичний лідер та інституційна система влади // Нова політика. - 2000. - № 6. - С. 30-34.

3. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: Вид-во „Орій“ при УКСП „Кобза“, 1992. - 230 с.