Ларін С. М., Калініна А. О.

Донецький національний університет економіки та торгівлі ім. Михайла Туган-Барановського

Постпомаранчева Україна в Російських геополітичних розвідках

Президентська кампанія-2004 в Україні викликала широкий резонанс у російській геополітичній думці. Свідченням цього є багато чисельні публікації в провідних російських журналах, «Полис», «Россия в глобальной политике», «Политический журнал» та інші – де аналізуються причини помаранчевої революції, окреслюється перспектива російсько-українських відносин з оглядом на останню, з’ясовуються завдання, що постали перед Росією після перемоги В. Ющенка.

У статті аналізуються міркування сучасних російських вчених про завдання Росії стосовно «постпомаранчевої» України. З’ясовуються теоретичні аспекти та практичні кроки, що їх Україна може використати та здійснити під час вирішення спірних з Росією питань.

Загалом міркування сучасних російських дослідників про завдання Росії стосовно «постпамаранчевої» України та перспективу російсько-українських відносин після президентських виборів-2004 в України можна звести до наступних положень.

Перше, це визнання значення України для майбутнього влаштування світу загалом та пере форматування усієї системи міжнародних відносин на просторі колишнього СРСР зокрема. З огляду на це, Україна має продовжувати рух у напрямі ствердження власної геополітичної суб’єктності, пам’ятаючи, що країна в якості суб’єкта міжнародних відносин автоматично не стає суб’єктом геополітики [2].

По-друге, - це визнання неспроможності нинішньої Росії запропонувати Україні який привабливий проект інтеграції, що був би альтернативний європейському. Змагання з Заходом у цивілізаційній привабливості Росія програла всерйоз і надовго, а тому всі мрії про повернення попередньої чи побудови нової, хай навіть і «ліберальної» імперії ні до чого доброго не ведуть. Вирішення цього завдання вбачається, зокрема, на шляху оптимізації геополітичного образу «Україна» та більш ефективному його використанні у спосіб представлення України в якості посередника між Росією та Центральною Європою, між Росією і Близьким та Середнім Сходом.

По-третє, наголошування того, що Росія не повинна підтримувати проекти територіального розчленування України, зокрема, утворення самостійної Південно-Східної республіки. Ідея геополітичної декомпозиції України, що свого часу була висунена О. Дугіним, таким чином заперечується і відкидається як непродуктивна і небезпечна для територіальної цілісності самої Росії. Однак, загальноприйнятою можна вважати позитивною оцінку з огляду на російські національні інтереси можливої федералізації України, ініціювання якої має виходити з самої України, а не з Москви. В той же час В Дубнов зазначає, що традиційна роздвоєність української свідомості ще не означає розколу України, хоча проблема її політико-географічної неоднорідності справді існує [1].

В будь-якому-якому разі подолання уявлень про себе як про «цивілізаційно-рубіжну» державу потребує від України певною мірою позиціонування себе в якості центру Східної Європи, за якого з рубіжності як перепони зміщується на рубіжність як зону культурних контактів і обміну.

По-четверте, розуміння того, що антиросійське спрямування української незалежності є об’єктивно зумовленим завданням її ствердження саме як незалежності від Росії. З огляду на це робиться висновок про недосяжність дружніх, в сенсі особливих, союзницьких відносин між Росією та Україною і пропонується розвиток цих стосунків на підставах взаємної вигоди, оскільки обидві країни в силу тих чи інших причин лишають зацікавленими одна в одній.

Самою болючою проблемою слід вважати на майбутнє проблему Криму та присутності тут російського чорноморського флоту, адже здійснити повне геополітичне і духовне роз’єднання росіян і українців можна лише за умови витиснення Росії з Криму та Севастополя, що буде й остаточною поразкою Росії і слов’янства. Неважко помітити, що цей аргумент логічно слідує з семантики образу Росія-Євразія. Образ же «Росії в Євразії» передбачає обґрунтування необхідності для Росії збереження своєї присутності у Криму інтересами її національної безпеки. Якщо ситуація в Криму зірветься за сценарієм міжетнічного протистояння, сценарієм перетворення Криму на Косове через кримських татар – неминуче почнуть детонувати Адигея, Північний Кавказ, а потім Поволжя, Середня Азія і Близький Схід. Видається, що для оптимізації дискусії навколо «кримської проблеми» України, поміж усім іншим, варто керуватися наступним [3].

По-перше, - це не лише подальша критика теорії «слов’янської єдності», а й акцентування з опорою на теоретичну спадщину С. Рудницького тези про те, що історично прерогатива в освоєнні Чорноморського побережжя належить українській геополітиці і що вона свого часу була «перебрана» на себе російською імперією після того, як Україна була включена до її складу.

По-друге, - створення умов для унеможливлення розгортання конфлікту на міжетнічному ґрунті у Криму одночасним переконанням офіційної Росії в тому, що саме присутність її військових баз на території України є одним з тих чинників, який робить таке розгортання вповні реальними.

Література:

1. Дубнов В. Оранжевый цвет буржуазии// Россия в глобальной политике. – 2005 - №1. – с. 72.

2. Марчуков А. Об Украине , России и даже немного об Ираке// Россия XXI. – 2003. - №3. – с. 21-22

3. Мацук Т. Плацдарм демократии или «холодной войны»? // Евразия сегодня. – 2005. - №1. – с52-54.