Дмитрєнко Ю.М., член-кор МАНЕБ, доктор філософії, ад’юнкт-професор, професор Харківського економіко-правового університету, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

За проведеними дослідженнями [1] витоки формування правосвідомості як невід'ємного феномена культури та правової культури мають першоджерелами ранні міфологічні та релігійні переконання про соціальний порядок. Вже антична філософія правосвідомості виявила суперечність між правом і відношенням до нього. Гомер, Гесіод і Платон неодноразово ставили питання про пріоритет космічного закону в соціальних відносинах, зіставляли поняття «номос» і «фюзис» у межах софізму, що дозволило старогрецькій філософії генерувати поняття «природного номоса», яке, надалі трансформуючись у поняття «природне право», за суттю справи відображало суперечність між бажаним і дійсним в правовідносинах. Дослідженням було встановлено, що функціональний зв'язок і суперечності між законами природи та позитивним правом в правосвідомості був пов'язаний з уявленнями про справедливість, інтерпретація якої в поглядах Демокріта, Платона, Арістотеля, І. Канта, Г. Гегеля виявилася вкрай важливою для розуміння предмету дослідження. Підтверджуємо той факт, що суперечність між двома моделями світопорядку як типово правовому - природною та штучною не втрачає своєї гостроти, не залежить від зміни соціальної ситуації і загальних прогресивно-регресивних коливань динаміки соціуму. Вона як і раніше є домінуючим в процесі формування як індивідуальної правосвідомості, так й її масових форм.

Аналіз філософської та філософсько-правової спадщини показав, що проблема формування, розвитку і функціонування правосвідомості була поставлена Платоном і Арістотелем, першим найважливішим кроком на шляху комплексного осмислення проблеми правосвідомості стали праці І. Канта. Аналіз вчення Г. Гегеля про відмінність права та закону увібрав у себе весь попередній досвід філософсько-правових і соціально-філософських досліджень проблем, що мають відношення до формування і функціонування правосвідомості. Але слід зазначити, що істотним чинником, що істотно утрудняв аналіз проблем правосвідомості з другій половині 19-го століття, був юридичний позитивізм і домінантна суб’єктивно-правова (позитивно-правова) форма правосвідомоті. Але соціально-правова практика, узагальнена в межах некласичної соціології права та правосвідомості показала, що відмова від «оцінних думок» і від філософських підходів до права виводив за межі правознавства не тільки всю критику позитивного права, але й прогностичний підхід до самого праву, тобто проблему його вдосконалення і розвитку. Найбільш значущим досягненням соціологічного підходу до права та правосвідомості стало визнання функціональному зв'язку об'єктивного і суб'єктивного права та об’єктивної (природної) та суб’єктивної (неприродної, штучної) правосвідомості, що є найважливішим методологічним підходом у формуванні сучасних філософських та філософсько-правових уявлень про правосвідомість.

Потребує виявлення істотного місця в сучасному правознавстві питання розвитку теорії правосвідомості у вітчизняному філософському, філософсько-правовому та соціально-філософському дискурсі. Думаємо, що, в першу чергу, потрібно проаналізувати традиційні релігійно-етичні основи вітчизняної правосвідомості, осмислені в працях М.М. Сперанського, П.Я. Чаадаєва, А.С. Хомякова, B.C. Соловьева, соціологічний підхід до проблем права та правосвідомості, здійснений Б.М. Чичеріним, С.О. Муромцевим, М.М. Ковалевським, а також етична концепцію права П.І. Новгородцева. Як один з найбільш важливих елементів теоретико-методологічної основи аналізу феномена правосвідомості представлена філософська спадщина І.О. Ільїна, в якому була відбита не тільки суперечність наукових концепцій правосвідомості, що склалися, але і соціальна практика її формування, здійснювана як в буржуазних країнах, так і в Радянській Росії. І.О. Ільїн безпосередньо зв'язував розвиток правосвідомості та стійкість всіх форм соціальної взаємодії. З методологічної точки зору уявляється важливим, що І.О. Ільїн розробив питання апріорного характеру правосвідомості, що дало істотні підстави в межах нашого дослідження розглядати проблему залежності системи позитивного права від правосвідомості, що може мати різні форми та цикли соціальної активності. Проведені дослідження також показали [1], що формування і розвиток нової правової системи в період соціалістичного державно-правового будівництва було здійснене в протиприродній формі, коли право в більшій мірі формувало відповідну йому правосвідомість, ніж правосвідомість - право. Такий стан знайшов своє віддзеркалення в більшості радянських філософсько-правових концепцій. Констатуємо те, що в кінці 20-го - початку 21-го століття філософський-правові дослідження значно збагатилися новими підходами, розробленими в межах онтологічних, екзистенційних та антропологічних концепцій. Сучасна філософія права, правосвідомості визнає факт того, що право є діалектичною єдністю суб'єктивного і об'єктивного права, форм суб’єктивної та об’єктивної правосвідомості. Було визнано, що постійно зростає роль права як сфери свободи, як акумулятора досягнень розуму, культури і освіти.

На той час вимагає аналізу низка сучасних західних концепцій філософії права, в яких йдеться про те, що сучасна онтологічна філософія права в основі позитивно встановленого соціального порядку вбачає допозитивний порядок буття, який трактується як препозитивне право, як право буття. Сучасна вітчизняна філософія права опиняється досить швидко включеною в контекст загальносвітової філософський-правової проблематики. Принциповим її досягненням уявляється сприйняття основних установок правової семіотики та структуралізму. Важливим кроком вдосконалення вітчизняної філософії права, правосвідомості є зміцнення її зв'язків з філософською антропологією. В даний час здійснюється перехід від констатації взаємозв'язку права, правосвідомості та людини до науково-теоретичного усвідомлення того факту, що людина, право, правосвідомість корелюють на рівні своєї суті. Таким чином, людина нарешті усвідомлюється та позиціонується як головна дійова особа, як системоутворюючий чинник. Значне розповсюдження в сучасних філософсько-правових дослідженнях починає займати синергетика, яка відносить право і правосвідомість до дисипативних систем. Разом з тим, вказані позитивні зміни в сучасній вітчизняній філософії права, правосвідомості не змогли усунути її кризу або кризовий цикл її слціальної активності, який зумовлений відсутністю нового системного розуміння суті права та правосвідомості за перехідного правостановлення.

При цуьому слід зазначити, що за проведеними дослідженнями чинних та можливих парадигм праворозуміння, треба виявити методологічно значущі для осмислення історичного та сучасного феномена правосвідомості позиції нормативізму, доповнені елементами природно-правової теорії, універсалізму, необхідні для формування істинного образу права, «широкого» розуміння права та правосвідомості. На той час ретельне вивчення найбільш значущих вітчизняних соціально-філософських теорій привело до висновку про те, що філософія правосвідомості як самостійний напрям досліджень робить тільки свої перші кроки. Нами встановлено, що адекватне осмислення онтологічних і праксеологічних аспектів правосвідомості потребує експлікації двох важливих гносеологічних аспектів. З одного боку, це проблема визначення ролі й місця правосвідомості як підсистеми правової культури, з іншого боку - проблема визначення системних якостях правосвідомості. Наголошуємо на домінанті у перехідному правостановленні інтегральної функції правосвідомості, сутність якої полягає у пристосуванні особового і групового правосвітогляду до об'єктивного завдання самозбереження соціуму штучно сформованими засобами права. Істотним моментом в системному усвідомленні феномена правосвідомості є питання про її межі, що в найменшій мірі розроблене в сучасній філософії права та правосвідомості. Встановлено, що часові межі правосвідомості розширюються за мірою того, як наука відкриває все більш глибокий зв'язок минулого та сучасного в правовій культурі.Окрім того, аналізу були піддані найважливіші елементи структури правосвідомості. Зокрема, нами була розглянута тенденція зміни уявлень про правову психологію, показано, що останнім часом ці уяалення зазнають істотні зміни, пов'язані з інституціоналізацієй нових феноменів в її межах. Одному з них, правовому менталітету, було приділено особливу увагу. У системі елементів юридичної свідомості правова ментальність була представлена у вигляді глибинного прошарку свідомості, який суміщується з несвідомим правовим рівнем та з юридичною підсвідомістю. При цьому аналіз ролі і місця проблеми правосвідомості в сучасній філософії права показав, що зараз переживає період свого становлення філософія правосвідомості, яка повинна визначати загально-світоглядну, концептуально-теоретичну основу філософії. Констатуємо, що проникнення в суть процесу формування і розвитку правосвідомості можливо тільки за допомогою урахування тих багатофакторних змін, які спричиняють за собою кількісно-якісні перетворення в сфері духовного правобуття.

Складність і суперечність функціонування правосвідомості зумовлена її залежністю від різних соціальних систем, що також знаходяться в перехідному стані. Правосвідомість, як більш інертний елемент правової системи включається в процес соціальних змін пізніше, ніж інші елементи системи права та значно пізніше, ніж різноманітні системи соціально-економічних відносин. Співвіднесення взаємодіючих соціальних систем за умов перехідного періоду показало, що правосвідомість розвивається у меншій мірі завдяки своїм внутрішнім механізмам, більшою мірою - під впливом зовнішніх умов. Це зумовлює її майже постійну амбівалентність, маргінальність, постійну девіантність, широкий діапазон коливань від правого нігілізму до правового конформізму, що, надає можливість нам говорити про девіантність правової свідомості як її постійну якісну ознаку. Але обмовимось, девіантність слід розрізняти від її делінквентності, тобто злочинності, яка існує та функціонує у анормативно-правовому полі.

Індивідуальний і колективний вибір правового орієнтиру більшою мірою носить ірраціональний характер, оскільки буденна правосвідомість не в змозі осмислити специфіку нестійкого функціонування правової системи за умов масштабних соціальних змін. Але за умов перехідного періоду розвитку суспільства посилюються випадкові, як правило, делінквентнозорієнтовані тенденції розвитку правосвідомості. Закономірність, отже - передбаченість і керованість її розвитку пов'язуємо із стійкістю функціонування спеціалізованого інституту формування і розвитку правосвідомості – правової соціалізації. Основним психолого-правовим чинником, що пріоритетно впливає на типову зміну форм індивідуальної і групової правосвідомості, є колективно-психологічні процеси. Колективно-психологічний чинник зміни пріоритетной форми правової свідомості здійснює свій істотний вплив через правовий менталітет. Аналіз теоретичних і емпіричних даних показав, що в правовому українському менталітеті юридичні цінності не сприймалися і не сприймаються до цих пір як вкрай необхідні для його існування. Обґрунтовуємо висновок про те, що колективно-несвідомий чинник, в цілому здійснюючи негативний вплив на зміну домінантної форми правосвідомості, водночас змінює правосвідомість у бік формування нових правових ідеалів природного права. Останні, у свою чергу, домінують у сучасній демократичній концепції суспільного розвитку правосвідомості над позитивно-правовою формою права та правосвідомості. Отже, правосвідомість українців за низкою позицій ближче до ідеалів правової держави і цивільного суспільства, ніж діюча система позитивного права та чинна суб’єктивно-правова (позитивно-правова) форма державної правосвідомості. Проведені дослідження показали, що соціальні чинники процесу зміну чинної форми правосвідомості українців завжди мають ціннісний-зорієнтований характер. Але негативні зміни в системі соціальних цінностей, констатовані на основі істотного масиву емпіричних даних, не є самостійним чинником зміни правосвідомості. Панування ринку, фактичне визнання суспільної нерівності, суперечність цієї нерівності з визнанням пріоритету гуманістичних і демократичних принципів розвитку суспільства, тільки загострили раніше існуюче протиборство цінностей, яке, проектуються на правосвідомість, будучи основою її суперечностей. Розвиток внутрішніх суперечностей в правосвідомості, який зумовлений різними соціальними чинниками, за умов перехідного періоду розвитку суспільства найбільш рельєфно виявляється в розвитку феномена соціальної аномії, який є і як наслідок суперечностей в правосвідомості, і як умова збільшення цих суперечностей. За умов істотної стабілізації соціальних відносин, вважаємо, за 2-3 року, тенденції розвитку соціальної аномії скоротяться. Таке відбувається внаслідок того, що суспільство в структурному відношенні набуде більш впорядкованого характеру, досить чітко визначиться потенціали різних соціальних груп і страт в можливості задоволення своїх потреб, що постійно змінюються та збільшуються. Відповідно до таких змін приходить все більше та більше правоусвідомлення того, на задоволення яких потреб в рамках якого соціального прошарку можна розраховувати. При цьому чинне законодавство все більш впевнено закріплює ряд істотних соціальних гарантій за тією або іншою соціальною групою, а процес їх здійснення безпосередньо пов'язується з правомірними юридично-значущими відносинами між особою і суспільством. За всієї можливої недосконалості правових норм і механізмів їх реалізації, альтернатива вибору між правовими і не правовими засобами задоволення суспільно-зумовлених потреб втрачає свою колишню актуальність. Гадаємо, що особливу увага необхідно приділити такому чиннику змін форм правосвідомості, як розвиткова динаміка системи позитивного права. Дослідження показали, що право, не задовільняючи потреби людей, не здатне бути цінністю, незалежно від рівня декларування цієї цінності. Отже, в межах вибраної демократичної моделі розвитку немає альтернативи обов'язковому співвіднесенню правових норм і тих потреб, які з їх допомогою задовільняються. Відсутність цього співвіднесення, яке до цих пір має місце в позитивному праві, багато в чому визначає амбівалентність змін домінантних і супутних форм правосвідомості. Експлікуємо поняття «розвиток правосвідомості», оскільки в даний час буденне розуміння цієї категорії знайшло місце в соціальній науці, зіставлено розуміння розвитку в класичному філософському дискурсі і в синергетичній теорії. Встановлено, що синергетична методологія істотно доповнює правовий детермінізм як методологію пізнання правосвідомості. Обґрунтування тенденцій розвитку правосвідомості будуємо через основні види її детермінації –кількісну самодетермінацію, причинну детермінацію, детермінацію наслідка їх взаємної дії, статистичну детермінацію. Окрім того, слід зазначити, що та або інша тенденція розвитку правосвідомості зумовлена і зростанням невизначеності соціальної системи за мірою її ускладнення.

Пріоритетною основою усвідомлення тенденцій розвитку правосвідомості є також соціологічна методологія, заснована на парадигмі соціальної динаміки та вичлененні таких її типів, як циклічний, лінійний, спіралевидний. Окрім того, важливим методологічним підходом у визначенні тенденцій розвитку правосвідомості стала концепція соціальної трансформації Т.І. Заславської, яка заснована на визнанні пріоритету стихійного в конкретній ситуації соціального розвитку, коли ні генеральний напрям, ні кінцеві результати не є передрішеними. Вичленення конкретних тенденцій розвитку правосвідомості будуємо на принципах сучасної прогностики в межах здійснення пошукового прогнозу. Тенденції розвитку правосвідомості простежуються й через розвиток соціально-правової сфери свідомості, через динаміку правової поведінки, дані про яких містяться в матеріалах соціологічних досліджень та офіційній статистиці. Презентуємо тезу про те, що є істотні підстави говорити про пристосовну тенденцію розвитку правосвідомості, яка за умов жорсткої суперечності між неправовою реальністю соціальної практики та ідеалами правової держави, що офіційно визнаються, вимушена вдаватися до використання подвійної стандартизації. Традиційною тенденцією розвитку правосвідомості громадян України, яка проходить в своєму розвитку спіралевидний шлях, є зростання її суперечностей, де найважливіша суперечність формується між соціально-правовим ідеалом і соціально-правовою дійсністю. При цьому, виходячи з оцінки стійкого зростання управлінських можливостей держави, за умов стабільного розвитку соціальної системи, протиріччя, що знаходяться в основі цієї тенденції, повинні вирішуватися державою досить ефективно задля створення істотних передумов для адекватного управлінського впливу на становлення та розвиток української правосвідомості.

Важливою тенденцією розвитку правосвідомості визнаємо стабільне зменшення її етичного базису. Разом з тенденцією зменшення етичної основи правосвідомості за роки демократичних перетворень склалася тенденція невідповідності теоретичного базису правосвідомості українських громадян розширенню поля правового регулювання соціальних відносин. Якнайповніше осмислення вказаних тенденцій, як показали дослідження, можливо при використанні спіралевидної моделі розвитку соціального процесу та прогресу, застосування якої зумовлене повторюваністю значного числа соціально-правових феноменів і процесів в Україні. Окрім теоретичного, має істотне практичне значення використання спіралевидної моделі правосвідомості, що дозволяє з більшою або меншою часткою вірогідність прогнозувати розвиток правової системи суспільства, враховуючи не тільки циклічність, але й поступальність соціально-правового процесу.

Встановлені тенденції розвитку української правосвідомості найбільш тісним чином зв'язувалися з тим, яким чином вони виявляються в різноманітності правових позицій громадян. Дослідження показало, що принципова правова позиція все менше виявляється у сучасних українців, які добре інформовані про механізми позаправової соціальної взаємодії та, більш того, глибоко інтегровані в їх структуру. За умов домінування подвійного ціннісний-правового стандарту, право втрачає свою самоцінність, але набуває інструментальної цінності, за допомогою якої можна не завжди, а тільки у низці випадків, задовільняти важливі потреби особи або групи. Через це, а також у зв’язку з тим, що доцільність права подібна в даний час доцільності неправових практик, доцільна правова позиція оцінюється як найбільш поширена. Наголошуємо на тому, що істотна негативна тенденція розвитку правосвідомості реалізується в розповсюдженні конформної неправової позиції особи, яка віддає пріоритет не праву, а існуючому звичаю в різноманітних соціальних відносинах. Дана позиція залежить від зростання значущості тих типів соціального контролю, які завжди складали конкуренцію праву в укранському суспільстві та традиційно були набагато більш значущими, ніж право. Важливо при цьому, що конформна неправова позиція особи, судячи по приведених емпіричних даних, все менше ґрунтується на пануючих принципах моралі, віддаючи переваги її груповим нормативним новоутворенням. Право і соціальне життя є слабо інтегрованими сферами буття, в правосвідомості українців сформований і продовжує розвиватися алгоритм ухилення від актуальних правовідносин. Встановлено, що правосвідомості властиві такі невід'ємні якості, які можуть надавати істотну управлінську дію на правову систему в процесі її постійного вдосконалення. Дослідження, показавши, що індивідуальна і масова правосвідомість носить не просто соціально-активний, але й управлінський характер, призводить до необхідності розгляду проблем керованості самої правосвідомості, за допомогою якої сучасна правова політика в змозі оптимізувати існуючу систему соціально-правових відносин.

Оптимізація правової системи буде успішною у разі обґрунтованого цілями та цінностями сучасної демократії впливу на процес формування і розвитку правової соціалізації громадян України, тобто здійснення такої правової політики, яка буде націлена на задоволення зростаючих потреб людини і громадянина. Непослідовність і безсистемність правової політики, домінанта ідеологічної правосвідомості, загрожує самому існуванню правової системи, проте в даний час, за умов відносної стабілізації соціальної системи сучасного українського суспільства, створена значна кількість передумов для визначення найважливіших орієнтирів в правовій політиці, одним з яких повинна стати систематизований управлінський вплив на процес формування і розвитку нової деократичної української правосвідомості. В першу чергу правова політика в галузі вдосконалення правосвідомості повинна спиратися на принципи і закони управління, аналіз яких був здійснений у проведених дослідженнях. Зокрема, закон необхідної різноманітності правових рефлексій припускає створення нових державних і суспільних структур, а також оптимізацію існуючих структур, зайнятих у сфері формування і розвитку правосвідомості. Закон спеціалізації зумовлює ефективність такого кроку, як формування спеціалізованої державної структури як артефактово матеріалізованої структури певної пріоритетної правової рефлексій. Таку структуру (державну службу, що здійснює роботу зі здійснення правової освіті і виховання населення) необхідно створювати нові методи та методології правової соціалізації, враховуючи, що існуючі державні структури в даний час цей вид управлінської діяльності виконують тільки в межах своєї юрисдикції. Закон інтеграції управління також зумовлює необхідність формування нової державної служби реалізації правової освіти та виховання, яка буде в змозі інтегрувати зусилля сім'ї, трудових та навчальних колективів, правозахисних та інших громадських організацій в справі опитмального формування і розвитку правосвідомості громадян. Ми також не виключаємо іншого практичного наповнення законів управління з метою управлінського впливу на українську правосвідомість: важливим є те, що ігнорування вказаних законів, що очевидно спостерігається за нашого часу, істотно знижує можливість управління індивідуальною і масовою правосвідомістю, ставлячи під загрозу правову політику сучасної української держави, яка переживає стадію свого перехідного, маргінально-правового становлення.

З метою визначення ефективності системи, що керує формуванням і розвитком правосвідомості, набуває великого значення аналіз таких її ознак, що детермінують її структурно-системні елемени, які, в свою чергу, позначають чіткий, визначений взаємозв'язок і взаємозалежність різних циклів детермінацій правосвідомості, динамічність, яка припускає здатність формалізованих або неформалізованих інститутів формування і розвитку правосвідомості, зберігаючи її керованість; готовність соціальної системи до здійснення специфічної соціализаційної діяльності. .

Таким чином, на основі сучасної теорії управління аналізу була піддана специфіка зворотного зв'язку процесу правової соціалізації в сучасному українському суспільстві, яка і виступає змістом самого управлінського процесу. Окрім того виявлено, що специфіка управління формуванням і розвитком правосвідомості полягає у відсутності однозначного зв'язку детермінації між управлінською дією і результатом цієї дії, підкреслений унікальний характер кібернетичного ланцюжка «право - правосвідомість - правові відносини», в якій проміжна ланка, передаючи управлінський імпульс, саме майже повністю зберігає самоорганізацію. За умов розвитку правової держави і цивільного суспільства, пріоритету загальнолюдських цінностей соціальні методи управління (через дію на спільність) стають менш ефективними, чим соціально-психологічні (через дію на особу). Важливим положенням, сформованим в русі роботи над статею є те, що ефективність управлінської дії на процес формування і розвитку правосвідомості в даний час визначається не тим, який саме результат на якій саме стадії вдосконалення правосвідомості буде досягнутий, а тим, що ця дія повинна початися як систематична, науково-обгрунтована діяльність під загальним керівництвом державних структур, за участю політичних партій, різних громадських організацій. Реальні показники ефективності можна піддавати аналізу тільки тоді, коли можливим стане співвіднесення республіканських і місцевих програм вдосконалення правосвідомості, деяких проміжних результатів її реалізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Конкретно-історичні напрямки еволюціонування та диференціації філософської, позитивної, об’єктивної форми правосвідомості та правової культури співробітників підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства та торгівлі // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 247-250