Філософія / 2 соціальна філософія

К. політ. н., доцент Скомаровський В.О.

Європейський університет, Уманська філія

ПРОБЛЕМИ ЛЮСЬКОГО БУТТЯ

Буття людини надзвичайно складне явище, яке потребує постійної уваги дослідників різних гуманітарних напрямків. Філософська антропологія займає одне з ключових місць у цій галузі знань. Досвід філософського осмислення людського буття, особливо в ХХ сторіччі доводить, що так звана всезагальна історія не є проекцією «не історичних» народів. Кожна історія окремого народу є унікальною, по своїй суті і, не виводиться ні від потужних дій своїх сусідів, ні від механічного запозичення соціального устрою більш «успішних» народів. До складного розуміння історичного процесу велику роль відіграли наукові роботи О. Шпенглера і А. Тойнбі. Згідно їхньому вченню кожна епоха має свою ідею, що надає їй свій, не схожий на попередні епохи сенс і колорит. В змісті цього сенсу існують різні відтінки, які мають свою унікальність не зовсім схожу на визначений панівний період. Не тільки кожна людина, а й кожний народ є носієм певного минулого, особистісного досвіду. Сучасний погляд на певний історичний партикуляризм Відкидає всезагальну закономірність. Натомість, постає індивідуальна і неповторна культура, яка для кожного народу і для кожної людини є основою для власної історії. Отже, проблема полягає в тому, що сьогоднішнє суспільство не є монолітним в культурному сенсі. І ми не тільки ті, якими є сьогодні, але і ті, якими ще були вчора. Наша сьогоднішня поведінка корегується теперішніми обставинами, сьогоднішнім образом життя, певними суспільними змінами. А оцінка, переважно широкого загалу, ґрунтується на минулому досвіді. Ця неузгодженість особливо стала помітною у нашому сучасному світі. Зміни у світі набирають обертів яким немає кінця і краю починають втомлювати сучасне суспільство. Воно на всіх рівнях соціальної драбини волає про стабілізацію, яку, до речі, чітко не уявляє. Бажана стабілізація постійно вислизає, її не можна зафіксувати. А уявна стабілізація не наповнюється реальним змістом і формується, як розумова абстракція, яка не здатна покінчити з неконтрольованими змінами. На основі минулого досвіду суспільство намагається зупинити небажані релятивні тенденції, продукуючи нові, які не встигає осмислити сталими і застарілими знаннями. Спроба взяти під контроль, неконтрольовані зміни не дають бажаного результату. Спосіб подолання текучого і змінного, спроба привести його у відповідність стабілізуючої абстрактної і не чіткої уяви (над часової) є, в деякій мірі, утопічною. Глибина часу, як всеохоплююча тенденція розвитку з усіма його модифікаціями відкидає незрілу уяву про всезагальне і необхідне в історичному процесі, схему для всіх суспільств, виявляючи зовсім інші реалії, не схожі на звичні і зрозумілі пояснювальні події, які ще були свіжі в пам’яті. Але незаперечним залишається факт, що будь-яке суспільство, незважаючи на власні «досягнення», творить «досконале», тобто «вічне» у теперішньому, використовуючи власний минулий унікальний і неповторний досвід, який ми називаємо культурним. «Слід твердо засвоїти: намір науково тлумачити історію, в кінцевому рахунку завжди буде вміщати в собі моменти не зрозумілого і суперечливого» [1, 300].

В суспільствах, де абсолютизувалась однотипність і ігнорувалась індивідуальна неповторність була протиприродною для людини і суспільства, і сприяла масовому захворюванню психічних хвороб, переважно шизофренії. Шизопотік позбавлений мети і сенсу життя, дезорієнтований до загальнолюдських цінностей, лише сприяє масовій шизофренізації суспільного життя і неадекватного сприйняття світу. Концепція шизоаналізу пов’язувала ідею звільнення людини від нав’язування переваги спільноти над особистістю. Особистість повинна бути захищення від тиранії більшості. Її свободі не повинні загрожували ніякі неконтрольовані приписи.

Обезцінювання суспільних цінностей в історії цілих народів кардинально відбувались там, де суспільна тиранія вже була нестерпною. Цінності створюють люди і, якщо вони в ході суспільного розвитку починають обмежувати творчі можливості людини і свободу, вони починають заперечувати природне існування соціуму, наступає криза. Духовна криза відрізняється від всіх інших криз тим, що в ній людина втрачає сама себе. «Це, – як казав Ж.-П. Сартр, – є існуванням без сутності» [2, 323].

Парадокс історії полягає у довічній суперечності індивідуального і суспільного начала, але істина існує як умова співіснування того і іншого, постійний пошук таких форм, які б забезпечили виживання суспільства і не знищили його індивідуальну основу як таку. Індивідуальне і суспільне поєднує доля. Поняття долі фіксує момент «завершеності» чи «незавершеності» людини в її бутті. Доля повинна завершуватись творенням людського буття. А індивідуальне і суспільне буття – підноситись на рівень адекватного розуміння самоцінності людини, як неповторної основи в суспільстві. В цих умовах людина, на якій би соціальній драбині не стояла, була б спроможна розуміти, що стає на перешкоді людського буття і свідомо спрямовувала свою діяльність на те, щоб формувати буття, якого вона потребує. Світ людини постійно знаходиться у пошуку власного буття, не помічаючи творення власного самопроекту, який часто не співпадає з її уявою про досконале буття, «яким по суті воно повинно бути, і яке насправді вона чекає». [3, 135].

Отже, буття людини не визначається сталим поняттям. Воно ґрунтується на цінностях складної внутрішньої рефлексії наповнене людським духом, людськими діяннями і людським життям, де головну роль відграє суспільне середовище, спрямоване не на обмеження, а на розвиток індивідуального, неповторного і унікального людського буття.

Література

1. Шпенглер О. Закат Европы. – М.: Єксммо, 2007. – 800 с.

2. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманізм / Сумерки богв. М., 1990. – 398 с.

3. Марсель Г. Трагическая мудрость философии. Избранные работы. – М., 1995. – 216 с.