Політологія/3.Теорія політичних систем

К.і.н., Богатчук С.С.

Доцент кафедри історії України та філософії

Політична символіка

 

Проблемою вивчення та дослідження політичної символіки прямо або опосередковано займалися зарубіжні та вітчизняні вчені, серед як О.Лосєв, Н.Грибакина, А.Шиверських, В.Бебик, Л.Кочубей, І.Сварник та інші.

Особливе значення символи набувають під час політичних акцій, передвиборних кампаній, референдумів. Вони виступають активним елементом політичної боротьби, засобом впливу і комунікації з виборцями.

Політичні символи стають у суспільному житті певними образами найважливіших політичних ідеалів, важливими засобами їх пропаганди й реалізації, свідчать про ставлення до певної політичної позиції.

У суспільному житті символи виконують об'єднуючу й мобілізуючу роль, є засобами агітації та визначення політичної позиції.

Політичний символізм - невід'ємна частина ідеології, політики, культури. Під політичною символікою здебільшого розуміються символи, які існують і використовуються в політиці.

Сутність символічної політики розкривається через визначення основних функцій символу, які розкривають інструментальну роль символу в політиці. На основі аналізу функцій символу, що проявляються в політиці ідентифікаційної, впорядковуючої, презентативної, дискурсивної, естетичної, робиться висновок про те, що інтегруючою всі специфічні властивості символу як культурно-політичного феномену, основною функцією символу в політиці є його легітимізуюча функція. В перехідні періоди розвитку політичної системи символічна політика відіграє функції інтеграції, диференціації соціально-політичних субєктів у відповідності до політичних цілей, мобілізації задля її досягнення. Водночас символічна політика виконує стабілізаційні функції в політичній системі, інтегруючи та відтворюючи політичні відносини в площині символічної поведінки та символічного вираження ідеології та змісту політичних відносин.

Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.

Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.

Основні різновиди політичної символіки:

1.   Мовна символіка.

2.   Національно-державна символіка:

-    державні символи (герб, прапор, гімн);

-    грошові знаки ( національна валюта );

-  Знаки розрізнення (регалії вищих осіб держави, форма одягу,

державні нагороди);

3.  Образотворчо-мистецька політична символіка:

- предметно-об’єктна політична символіка;

- Політико-музична символіка;

-Скульптурно-архітектурна політична символіка;

4.  Політична емблематика:

-   умовно-графічна символіка;

-   наочно-агітаційна символіка;

5. Політичні ритуали.

6.  Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:

-   політична мода та стиль;

-   політична топоніміка (географічні назви);

-   символи місця дії;

-   символи часу дії (символічні назви історичних епох)

7.  Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.

8.   Люди, як політичні символи.

Політичні символи мають певну ієрархію і логіку, що здатна відносити ідею, дію до системи політико-культурних цінностей в контексті процесу політичної комунікації в умовах певної політичної культури. Ієрархія символів має інструментальне значення з точки зору закріплення певного політичного порядку, вираженого формулюваннями політичних цінностей.

Символ є ідейною або ідейно-образною структурою. У широкому розумінні символ — це образ, у структурі якого предметний образ і зміст постають як нерозривні частини одного цілого.

Різноманітні символи мають велике значення в житті людей. З допомогою символів вони взаємодіють одне з одним, і в цьому плані символи є певними засобами регулювання соціальної поведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інформація, що сприймається суб'єктом, є певною сукупністю візуальних і звукових символів. І кожен суб'єкт розшифровує її зміст у формулах, що мають для нього певний сенс. Кожен народ опановує власні національно-державні символи, які створюються упродовж тривалого часу та базуються на давніх традиціях. Частина їх формується спонтанно, частина — запроваджується політичною елітою. Невід'ємною складовою формування, фіксації та самовідтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної й політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали.

Центральне місце в системі політичної символіки посідають прапори, конституції, гімни, свята, грошові знаки, політичні ритуали (наприклад, процес інавгурації новообраного президента в Україні) тощо. Виразником національного духу, чинником, що сприяє формуванню національної самосвідомості, та водночас символом країни можуть бути міста. Скажімо, Київ для більшості українців — це насамперед Президент, Верховна Рада, уряд, Києво-Печерська лавра та Софійський собор.

Символічним є також вибір назви національної грошової одиниці України — гривні. Введення назви української грошової одиниці, тотожної назві грошової одиниці Київської Русі, є глибоко символічним актом. Він немовби перекидає місток психологічного зв'язку громадян українського суспільства з пращурами, чия держава була однією з наймогутніших у тодішній Європі.

Виходячи з того, що роль політичної символіки у політичному процесі зростає, виділимо її найголовніші функції: комунікативна; інтегративна; регулятивна; пізнавальна; експресивна; легітимаційна.

Аналіз сутності політичної символіки та її ролі у політичному процесі дозволяє зробити такі висновки:

·                політична символіка є поліфункціональним утворенням і в процесі розвитку вона набуває різноманітних форм та різновидів;

·                поглиблення глобалізації світу веде до зростання ролі політичної символіки у політичному житті.

Література:

1.     Полянська В. Символічна політика як політична реальність: концептуальні засади дослідження // Людина і політика. К., 2004. - №2. С.83-88.

2.     Шляхтун П.П. Політологія. – К., 2002.

3.     Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.