Ігнатенко Олександр Олександрович

студент групи ПБ-38, юридичного факультету

Національного університету ДПС України

Науковий керівник:

Ст. викладач

Кафедри кримінального права процес

у та криміналістики

Національного університету ДПС України

Мудряк Тамара Олександрівна

ЩОДО ДИСКУСІЙНОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»

Кримінальний кодекс, прийнятий за часів незалежності України, вніс багато новел в кримінальний закон України, але, на жаль, КК України оминув визначення поняття «звільнення від кримінальної відповідальності». Слід підкреслити, що впродовж усього періоду існування інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим в кримінально-правовій та кримінально-процесуальній літературі, так і немає єдиної точки зору щодо визначення поняття "звільнення від кримінальної відповідальності". Не дається визначення цього поняття і в чинному кримінальному законодавстві, що призводить до певної невизаченості та плутатані при зазтосуванні кримінально – правових норм.

Дане питання широко розглядається великою кількістю вчених, серед яким можна виділити Бауліна Ю.В., Егорова В.С., Келина С.Г., Козак О.П., Сухарева Н.Д., Маляренка В.Т., Гончаренка В.Г., Дроздова О.М. та інших.

Як зазначає вчений - криміналіст В.C. Єгоров, звільнення від кримінальної відповідальності – це незастосування по відношенню до особи, винної у вчиненні суспільно небезпечного діяння, негативних правових наслідків, передбачених законом за його вчинення, в силу відпадання чи суттєвого зниження суспільної небезпечності злочинного діяння чи особи, яка його вчинила[3, с. 50]. Тобто, в основу свого визначення вчений вкладає саме негативні наслідки, котрі безумовно настали або могли настати та протиправна поведінка, котра має ознаки злочину втратила суспільну небезпечність.

На противагу В.C.Єгорову, С.Г. Келіна підкреслює, що звільнення винної особи від кримінальної відповідальності за вчинений злочин полягає в звільненні її від винесення негативної оцінки її поведінки у формі обвинувального вироку[4, с.31]. Отже, особа, котра вчинила суспільно – небезпечне діяння, яке має всі ознаки злочину, може бути звільнена від відповідальності, тобто від винесення громадкістю негативної оцінки даного суспільно – небезпечного діяння, що виражалась в формі обвинуваченого вироку.

Згідно з думкою Ю.В. Бауліна, під звільненням від кримінальної відповідальності слід розуміти передбачену законом відмову держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, обмежень її певних прав і свобод, визначених Кримінальним кодексом України[1, с.79]. Це все говорить про те, що при відмові в застосуванні державою до суб'єкта, котрий вчинив злочин, обмежень її прав та свобод, тобто санкцій, які передбачені нормами КК України проходить саме звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності" від 23.12.2005 року № 12 зазначає, що звільнення від кримінальної відповідальності – це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України. З цього випливає, що Верховний Суд України, в цілому, підтримує точку зору Ю. Бауліна та акцентує увагу на кримінально-процесуальному аспекті даної проблеми: зазначена відмова держави від застосування щодо особи обмежень прав і свобод здійснюється шляхом закриття кримінальної справи судом. Слід погодитись з цим, тому що відповідно до вимог міжнародних договорів України в сфері регулювання основних прав і свобод людини лише суд, забезпечуючи право на доступ до правосуддя, має право поставити вирішальну крапку в припиненні кримінального переслідування особи[2, с. 153].

Пленув Верховного Суду України також встановив, що умовою ж звільнення особи від кримінальної відповідальності, відповідно до п. 2 Постанови є вчинення нею певного умисного злочину, незалежно від того, закінчено його чи ні, вчинений він одноособово чи у співучасті, а підставою такого звільнення може бути або певна поведінка особи після вчинення злочину, яку держава заохочує (дійове каяття, примирення винного з потерпілим, припинення злочинної діяльності та добровільне повідомлення про вчинене тощо), або настання певної події тобто, зміна обстановки, закінчення строків давності.

Але загальновідомо, що постанови Верховного Суду України мають рекомендаційний характер, і неврахування їх при винесенні конкретного вироку по кримінальній справі не є обов'язковими.

Отже, виходячи з цього всього, можна зробити висновок про те, законодавчого закріплення визначення поняття «звільнення від кримінальної відповідальності» кримінальний закон не знає, що призводить де певної дискусійності при вирішенні конкретних кримінальних справ, котрі стосуються звільнення особи, яка вчинила злочин від кримінальної відповідальності і Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності" від 23.12.2005 року №12 не задовольняє потреби сучасного кримінального права, тому що вона має рекомендаційний характер, і вирішення даної проблеми можливо шляхом внесення змін до норм нині діючого кримінального законодавства.

Список використаних джерел:

1. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – С. 79

2. Дроздов О.М. Особливості здійснення захисту при наданні міжнародної правової допомоги по кримінальним справам // Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення:Матеріали міжнар. наук.-практ. семінару, 1-2 груд. 2005 р.; м. Харків / Редкол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – Х.: К.: ЦНТ «Гопак». – С. 153.

3. Егоров В.С. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности. – М., 2002. – с. 50.

4. Келина С.Г. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности. М., 2004. – с. 31.