Проблеми вдосконалення економічного механізму природокористування

Н.М. Салатюк

Національний університет харчових технологій

Загострення екологічної ситуації в Україні стало особливо відчутним в умовах поглиблення кризових явищ в економіці в період світової фінансової кризи 2008 – 2010 рр., що значно гальмує процеси відновлення економічного зростання в країні. На думку багатьох спеціалістів (Р.Іванухи, В.Тригобчука, Ю.Туниці, В.Сахаєва, Л.Чередніченка та інших), ймовірність подальшого погіршення умов природокористування значно зростає у зв'язку з високим рівнем зношуваності основних фондів у виробництві, їх недостатнім оновленням та швидким старінням. Це вимагає підвищення ефективності фінансового забезпечення та регулювання природоохоронних заходів. Діючий економічний механізм у сфері природокористування далекий від досконалості. На сучасному етапі економічного розвитку неефективне вирішення проблем, пов'язаних із використанням, охороною та відтворенням природних ресурсів, значною мірою визначається недосконалістю форм і методів фінансування та кредитування природоохоронних заходів, нечіткістю розрахунків між природокористувачами та державою, неефективністю формування, розподілу і витрачання спеціалізованих фондів грошових коштів. Тому актуальною є проблема вдосконалення еколого-економічного механізму управління природокористуванням.

Запровадження ефективної природоохоронної політики ґрунтується на економічних важелях, до яких чинне законодавство відносить: визначення джерел фінансування; встановлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин; встановлення нормативів плати і розмірів платежів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин; надання податкових, кредитних та інших пільг; відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства про охорону довкілля.

Фінансування природоохоронної діяльності відбувається на всіх рівнях управління — починаючи від загальнодержавного і закінчуючи сільськими та селищними радами. До основних джерел фінансових ресурсів належать бюджетні асигнування, які спрямовуються у вигляді:

- державних капіталовкладень на створення нових, будівництво, розширення, реконструкцію і технічне переобладнання уже діючих природоохоронних об'єктів;

- кошти підприємств, установ та організацій, позабюджетні фонди,
добровільні внески громадян та організацій; власні кошти господарських суб'єктів. За їхній рахунок покриваються поточні видатки на утримання природоохоронного обладнання та заходи, пов'язані з мінімізацією шкідливого впливу виробництва на стан навколишнього природного середовища в цілому.

Фінансування із державного бюджету передбачається для здійснення пріоритетних програм та проектів, що мають першочергове, загальнонаціональне значення. Обсяг таких бюджетних коштів залежатиме від рівня та темпів розвитку економіки України. Так, за даними Держкомстату України, протягом 2009 року на охорону та раціональне використання природних ресурсів в Україні було витрачено 11,1 млрд. грн.., з яких 72% (8,0 млрд.грн.) – поточні витрати на охорону природи, 23% (2,5 млрд.грн.) – інвестиції в основний капітал, направленні на будівництво і реконструкцію природоохоронних об’єктів, 5 % (0,6 млрд.грн.)- витрати на капремонт природоохоронного обладнання. За рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів було освоєно 20,5 % капітальних інвестицій і здійснено 4,1 % поточних витрат; основним джерелом фінансування витрат на охорону довкілля були власні кошти підприємств – 76,5% .

Позабюджетне фінансування має становити домінуючу частину витрат на здійснення природоохоронної політики. Для цього необхідна концентрація платежів за забруднення навколишнього природного середовища та за спеціальне використання природних ресурсів, надходжень від штрафів та компенсації шкоди, завданої внаслідок порушення природоохоронного законодавства, в Національному екологічному фонді, який діятиме на правах юридичної особи на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Для забезпечення стабільного надходження коштів для здійснення природоохоронних заходів пріоритетне значення має надаватися розвиткові економічних важелів природокористування. За допомогою встановлення надбавок, доплат або знижок цін, через цінове регулювання стимулюються виробництво і споживання екологічно чистої продукції, а також забезпечуються пільгові умови для неї на ринку. Реформування ціноутворення з урахуванням екологічного фактору необхідно розпочинати з приведення нормативних витрат на охорону природних ресурсів у відповідність з цінами виробника, з урахування цих витрат при визначенні обґрунтованості підвищення цін на споживчі товари, тощо. Доцільно також встановити ринкові ціни на відходи виробництва, які б враховували витрати на їх утилізацію.

Економічні санкції у вигляді штрафних платежів за понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів були встановлені з метою посилення відповідальності підприємств та інших природокористувачів за порушення діючих норм і правил використання природних ресурсів. Але розмір існуючих штрафів не достатній, адже він повинен забезпечувати умови, за яких порушення стає невигідним з точки зору госпрозрахункових інтересів природокористувача. Як правило, штрафні платежі встановлюються в кратному розмірі щодо нормативних показників плати, або до величини недоодержаного прибутку, що є недостатнім стимулом.

Платежі за забруднення є традиційним елементом управління якістю навколишнього середовища та націлені здебільшого на відшкодування, збитків, уже завданих екосистемам. При такій орієнтації на першому плані є відшкодування уже заподіяної шкоди, але втрачається регулююча роль такого платежу. Необхідним є регулювання не тільки самого відшкодування, а й причин формування (виникнення) шкоди. Доцільно змінити порядок стягнення екологічного податку, а саме: а) нараховувати суму податку не з собівартості екологічно деструктивної продукції (тобто не включати її до ціни і не перекладати на споживача), а з прибутку товаровиробника, і в такий спосіб економічно стимулювати його до екологічно конструктивних змін у технології виробництва, а відтак — і до скорочення забруднення навколишнього середовища; б) закласти в основу розрахунків екологічного податку принцип залежності від середніх граничних витрат товаровиробників на зменшення забруднення; в) запровадити коефіцієнти коригування суми екологічного податку залежно від зростання або зниження концентрації токсичних речовин в оподатковуваній продукції, тобто встановити прогресивне або регресивне екологічне оподаткування.

Зважаючи на незадовільний фінансовий стан екологічного регулювання в Україні та хронічну нестачу державних інвестицій, доцільно було б змінити адресність надходження екологічного податку, тобто спрямовувати ці кошти не до бюджету, а на рахунки позабюджетних фондів охорони природи, як це прийнято в інших країнах. Ці кошти треба спрямувати товаровиробникам-забруднювачам для підтримки конкретних екологічних програм (таких, що сприятимуть, наприклад, скороченню вмісту токсичних речовин в екологічно «брудній» продукції, за яку саме товаровиробник і мусив платити екологічний податок).

В умовах сучасної кризи важливе значення має вдосконалення таких економічних інструментів: екологічних податків, екологічних платежів, кредитів на обмеження викидів, платних дозволів на викиди, квот, допусків чи граничних показників рівня викидів, ліцензій, тощо. Платні дозволи створюють для забруднювачів стимули для зменшення своїх викидів до рівня, нижчого від установлених меж, щоб продавати різницю між реальними і дозволеними викидами іншим забруднювачам, що знайшло своє відображення в так званій концепції «торгівлі правами на викиди», що ефективно використовуються в розвинених країнах.

Вдосконалення діючого економічного механізму природокористування і природоохоронної діяльності має стати органічною складовою системи управління і регулювання економіки, стимулювати охорону і відтворення природно-ресурсного потенціалу країни шляхом створення відповідних економічних умов (інвестиційних, податкових, кредитних, тощо) для забезпечення економічного зростання.