Д.е.н., проф. Шевченко Л. С.

Національний університет «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого»

ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ: СУТНІСТЬ, ЕТАПИ, НАСЛІДКИ

Сучасний етап розвитку міжнародної діяльності вищих навчальних закладів (ВНЗ) поєднує традиційну інтернаціоналізацію з транснаціоналізацією. З одного боку, стрімко розвивається світовий ринок освітніх послуг. Його фінансові показники вже перевищують 100 млрд дол. США, із них понад 60 млрд дол. припадає на міжнародні послуги вищої освіти [1]. З другого боку, у розвинених країнах світу відбувається формування великих університетів, діяльність яких відповідає основним критеріям транснаціональних компаній (ТНК). Деякі навчальні заклади позиціонують себе як глобальні університети.

Вихід національних ВНЗ на міжнародні освітні ринки, на наш погляд, має таку логіку: лібералізація → традиційна інтернаціоналізація → транснаціоналізація → глобалізація.

«Університет-підприємство» [2] передбачає комерціалізацію діяльності ВНЗ шляхом приватизації та лібералізації (автономізації) освіти: надання навчальним закладам широких повноважень у виборі стратегії свого розвитку – фінансової, освітньої, міжнародного співробітництва тощо. Як підприємець, ВНЗ може пропонувати ринку: освітній продукт – навчальні програми, підручники та навчальні посібники; технології навчального процесу; результати наукових досліджень і розробок; певні методики організації навчального процесу і навіть управління ВНЗ (системи освітнього менеджменту, методики стимулювання праці в освіті тощо). При цьому ВНЗ зацікавлений і в одержанні доходу (скороченні залежності від урядової підтримки), і в зміцненні свого іміджу як наукового та освітнього центру. «Університет-підприємство» – це стадія розвитку регіонального або національного ВНЗ з орієнтацією на місцеві ринки праці.

Реалізуючи стратегію інтернаціоналізації, ВНЗ виходить на міжнародний ринок освітніх послуг, стаючи «експортним підприємством». До цього його спонукає насамперед боротьба за місце на світовому освітньому ринку. На цій стадії ВНЗ активізує освітні та наукові контакти за кордоном, вдаючись до співпраці з зарубіжними посередниками і агентами для просування своїх послуг у інших державах. Причому ВНЗ із самого початку орієнтується на «експортні продажі» освітніх послуг, здійснюючи їх прямий і непрямий експорт. У разі непрямого експорту ВНЗ розробляє освітні послуги як товар для внутрішнього ринку, а міжнародні операції доручає іншим організаціям – місцевим комерційним фірмам, що спеціалізуються на наданні освітніх послуг. У такий спосіб відбувається «тестування» національних ринків освітніх послуг інших держав для подальшого відбору найбільш привабливих ринків і найбільш прибуткових освітніх послуг. За прямого експорту в складі ВНЗ створюються спеціальні підрозділи, відповідальні за збут та експансію на зарубіжних освітніх ринках. Освітній продукт дедалі більше прилаштовується до потреб зарубіжних покупців.

На стадії транснаціоналізації ВНЗ створює свої філії, підрозділи, навчальні заклади тощо за кордоном. У діяльності ВНЗ відслідковуються основні ознаки ТНК: розповсюдження освітньої діяльності на студентів інших країн – насамперед тих, де освітні послуги ВНЗ не відповідають запитам студентів і загальновизнаним стандартам якості; інвестування створення зарубіжних підрозділів (філій, кампусів); прагнення встановити контроль над освітніми програмами та поширити свій вплив на освітній процес у країні-імпортері транснаціональної освіти. Водночас ВНЗ набуває додаткових економічних можливостей свого розвитку: одержує доступ до перспективних освітніх технологій і НДДКР інших країн; нарощує навчальні потужності; «гасить» можливі коливання попиту на освітні послуги у своїй країні (наприклад, через демографічні кризи та природне зменшення кількості студентів); використовує можливості державних програм підтримки розвитку освіти у своїй країні або країні здійснення освітньої діяльності.

Транснаціональна освіта охоплює всі види освітніх послуг, при наданні яких ті, хто навчається, перебувають в іншій країні, ніж та, де розташований ВНЗ, що присвоює кваліфікацію. Її основними формами є: франчайзинг освітніх програм зарубіжними філіями ВНЗ і представництвами інститутів дистанційної освіти; валідаційна угода; зарубіжний кампус; корпоративний освітній підрозділ; ліцензійні навчальні програми, передані провайдеру в іншій країні [3].

Провідними виробниками (експортерами) транснаціональних освітніх послуг є Велика Британія, США, Австралія, Франція і Німеччина. Найменше поширення транснаціональна освіта одержала у Скандинавських країнах.

Зазначимо, що транснаціоналізація освіти активно підтримується СОТ. Метою останньої є створення на основі рівності можливостей сприятливих умов для комерційної діяльності будь-якій країні-члену СОТ в інших країнах-членах СОТ в обмін на відкриття внутрішнього ринку. У сфері освіти цим прискорюються процеси інтеграції місцевих ВНЗ до світового освітнього простору, покращується їх фінансування, з’являється можливість готувати фахівців за сучасними програмами, застосовувати до освіти апробовані в зарубіжних країнах системи менеджменту якості. Однак ГАТС вимагає пріоритету її норм і правил перед національним законодавством та надання режиму найбільшої сприятливості для іноземних провайдерів послуг, закладаючи численні ризики розвитку національної вищої школи [4, c. 34].

Здійснення вищої освіти через on-line і off-line Інтернет-навчання продукує умови для появи глобальних «електронних» ВНЗ як особливого типу дистанційної освіти за допомогою різних способів електронного передавання інформації [5]. Зараз електронні університети мають три моделі функціонування:

1) бімодальна модель – пропонує традиційну систему освіти та систему електронного університету і/або дистанційного навчання як для студентів-очників, так і дистанційних студентів. За такою моделлю свої навчальні програми просувають австралійські університети (Дікін Університет, Університет Мердока, Університет Нової Англії та ін.);

2) дистанційна модель без традиційного кампусу. При цьому кожний заклад проводить власну навчальну політику і присвоює власні навчальні ступені, зберігаючи «національні» особливості. У цій групі лідируючі позиції має Відкритий Університет Великої Британії (UKOU);

3) модель консорціуму – кілька взаємодіючих електронних університетів спільно використовують ресурси і обладнання для надання освітніх послуг. Прикладом є Національний Технологічний Університет (NTU, штат Колорадо, США) та міжнародна організація Глобальний Університет (GU).

Управління процесами глобалізації освіти здійснюють міжнародні інститути та організації (ООН, ЮНЕСКО, ОЕСР, «Велика вісімка», Світовий банк тощо).

В Україні створено «поживний ґрунт» для появи великих освітніх корпорацій інших держав та їх закріплення на внутрішньому ринку освітніх послуг. По-перше, поширюється сфера платної вищої освіти. Остання стає прибутковою і тому привабливою для провайдерів транснаціональної освіти. Нині в деяких державних ВНЗ на частку платного навчання припадає до 50-60 % надходжень. Окремі ж приватні ВНЗ узагалі мають можливість діяти як підприємницькі структури, для яких освітній процес виконує допоміжну роль.

По-друге, відсутні відчутні законодавчі бар’єри входу зарубіжних ВНЗ на український ринок освітніх послуг. До того ж за правилами СОТ держави – члени організації не повинні створювати перепони і штучні бар’єри для прийому (імпорту) на своїй території товарів і послуг, у тому числі й освітніх.

По-третє, немає чіткої державної стратегії формування і розвитку великих національних ВНЗ, які могли б скласти конкуренцію на внутрішньому та зовнішніх ринках зарубіжним провайдерам освітніх послуг. Рухатися в цьому напряму українським ВНЗ заважають: низький рівень фінансування вищої школи; неспроможна матеріальна база, відсутність у більшості ВНЗ науково-технічної інфраструктури; значна інтенсифікація праці за вкрай низької оплати праці і матеріальної незацікавленості викладачів; неефективна наукова діяльність ВНЗ; застаріла структура підготовки спеціалістів; відтворення і передавання студентам неконкурентних знань.

Це різко звужує конкурентоспроможність національних ВНЗ на ринках освітніх послуг у своїй власній країні, тим більше стосовно конкуренції із зарубіжними навчальними закладами. Зовнішньоекономічна діяльність переважної більшості українських ВНЗ перебуває на початковій стадії інтернаціоналізації.

Література:

1. Арефьев, А. Международный рынок образовательных услуг быстро развивается [Электронный ресурс] / А. Арефьев // Демоскоп Weekly. – 2010. – № 441-442. – 01-14.11.2010. – Режим доступа : www.demoscope.ru/weekly/2010/0441/tema01.php.

2. Макбурни, Г. Глобализация: новая парадигма политики высшего образования. Рычаги глобализации как политическая парадигма высшего образования [Электронный ресурс] / Г. Макбурни // Высшее образование в Европе. – 2001. – Т. XXVI. – № 1. – Режим доступа : www.technical.bmstu.ru/istoch/reforma/glob.doc.

3. Лукичев, Г. Новая реальность нового века [Электронный ресурс] / Г. Лукичев // Высшее образование сегодня. – 2004. – № 4. – Режим доступа : www.russianeric.ru/publications/6.html.

4. Высшее образование: вызовы Болонского процесса и ВТО [Текст] / под ред. В. П. Колесова, Е. Н. Жильцова, П. Н. Ломанова. – М. : Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 2007. – 409 с.

5. Йенбамрунг, П. Появление электронного университета [Электронный ресурс] / П. Йенбамрунг. – Режим доступа : www.websoft.ru/db/el/FC5AC4EB20E98DAEC3256F310024CEF1/doc.html.