Ігін О.А., Панасюк П.П., к.ю.н, доцент Саєнко С.І.

Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Етичні принципи поліцейської служби – орієнтир для працівника міліції України

Вивчення досвіду організації поліцейської служби в інших країнах сприяє розумінню того, які цивілізаційні приклади ми можемо взяти для себе за зразок, а також краще зрозуміти, які власні традиції заслуговують на збереження й поновлення.

Слід звернути особливу увагу на те, що західні поліцейські правоохоронні формування мають міцну та чітко сформульовану етико-особистісну основу свого існування. Іншими словами, законність функціонування є очевидною вимогою для правоохоронців цивілізованих країн, але це не просто формальна відповідність їх діяльності «літері» законодавства, а особистісне уособлення вірності закону та громадянським чеснотам.

Такий орієнтир для правоохоронців зарубіжних країн було сформовано Парламентською Асамблеєю Ради Європи, яка 8 травня 1979 року прийняла резолюцію 690 з питань затвердження Основних принципів етики поліцейської служби - Розділ А «Декларації про поліцію». Дані принципи є засадничими ідеями функціонування поліцейської служби, вони як демократичні, правозахисні та соціально орієнтовані стандарти можуть і повинні ураховуватися українськими міліціонерами при виконанні своїх повноважень. Мета даної роботи полягає в здійсненні змістовного аналізу Основних етичних принципів поліцейської служби, орієнтуванні майбутніх правоохоронців України на їх дотримання в своїй повсякденній практичній діяльності.

Перш за все акцентуємо увагу на тому, що ст. 1 Розділу А «Етика» вказаної резолюції містить положення про соціальну місію поліцейського: «Поліцейський повинен виконувати визначені законом обов’язки, які закон покладає на нього щодо захисту своїх громадян і суспільства проти насильства, крадіжок та інших дій, які завдають шкоди». Ця стаття однозначно зв’язує поліцейського з позитивним правом, оскільки для поліцейського влада закону є основою будь-якого демократичного суспільства. Завдання поліцейського та його обов’язок – поважати закон і підтримувати його.

Отже, глибока вкоріненість верховенства та пріоритету закону – основа корпоративного етносу й менталітету західного поліцейського. Він, перш за все, служить закону, стверджує його силу та святість щоденним несінням служби. При цьому законослухняність поліцейського не зображується як позитивна абстракція. Вже наступна стаття розкриває головні вимоги, що висуваються до поліцейського. Йдеться передусім про те, що кожний поліцейський повинен виконувати свій обов’язок чесно, неупереджено та з гідністю. Особливо він повинен всіляко уникати усіх видів корупції. Уникнення хабарів і корупції є особливо важливим, адже якщо корупція існує у поліції, то вона рано чи пізно пошириться й на іншу частину суспільства.

Далі резолюція містить заборону поліцейському брати участь у масових стратах і тортурах – навіть у тому випадку, коли наказ про подібні «заходи» віддає вища інстанція. Резолюція роз’яснює, що поліцейський не повинен виконувати будь-який наказ автоматично, - особливо такий наказ, який є незаконним або злочинним. Кредо резолюції міститься у статті 5: «Поліцейський повинен протистояти порушенням закону».

Суттєво важливим є закріплення особистої відповідальності поліцейського: він відповідає як за свої власні дії, так і за ті дії, які він згідно з наказом виконує або не виконує у разі, коли вони не відповідають закону (ст. 9). Поліцейський не має права піддавати людину арешту тільки на підставі того, що вона є представником іншої раси, етносу або меншини, членом будь-якої партії. Поліцейський повинен уособлювати готовність захищати політичні та релігійні свободи, расову терпимість, - і, водночас бути готовим вести боротьбу проти тероризму всіма засобами.

Стаття 10 резолюції закріплює положення про те, що повинні існувати чіткі межі компетенції надання розпоряджень. Це необхідно для того, щоб начальник міг визначити, за яку дію або ж бездіяльність несе, у кінцевому підсумку, відповідальність поліцейський. Чітке визначення компетенції – в інтересах самого поліцейського, і це повинно бути директивним положенням для законодавця та влади. Випадки подвійного підпорядкування (зокрема, можна згадати приклад Нідерландів, де поліція підпорядкована одразу двом установам – міністерству юстиції і міністерству внутрішніх справ) містять у собі серйозну проблему, навіть небезпеку, через те, що поліція в разі отримання суперечливих розпоряджень і вказівок, буде намагатися уникати покарання за неправомірні дії. Тому в законодавствах країн, зазначається в резолюції, необхідно передбачити систему законних гарантій і правових заходів проти будь-якої шкоди, яка може бути заподіяна діями поліцейського (ст. 11).

Подібна норма є слушною й для українського контексту. Адже наше законодавство (зокрема, стаття 25 Закону «Про міліцію») містить положення, згідно з яким співробітник міліції, що виконує свій обов’язок відповідно до наданих законом повноважень і в межах закону, не несе відповідальності за заподіяну шкоду та відшкодовується вона за рахунок держави.

Резолюція містить 12-ту статтю, яка акцентує увагу на необхідності обмежувати насильство під час виконання обов’язків, вдаючись до нього тільки у виключних випадках і в розумних межах. Безперечно, заслуговує на поширення і в наших умовах такий підхід, який пропонує ця стаття, а саме: «Наріжним каменем повноти влади, яка надана поліцейському, повинно бути положення про те, що авторитет поліції у суспільстві великою мірою залежить від тих засобів, які вона застосовує для виконання своїх обов’язків».

Можна зазначити, що за змістом наступні 13-15 статті повністю співпадають зі статтями чинного правоохоронного законодавства України (регламентація використання зброї, готовність надати заарештованому медичну допомогу, зберігання конфіденційної інформації про осіб). Це дає підстави стверджувати, що з точки зору відповідності демократичному праворозумінню Україна має досить гідні законодавчі підстави для діяльності органів внутрішніх справ. Остання ж 16-та стаття залишається актуальною для більшості країн членів ООН. У ній ідеться про гідну оцінку суспільством роботи поліцейських як в моральному, так і в матеріальному плані. Підкреслюється важливість нормальних стосунків між поліцією і громадськістю.

Хоча з моменту складання цієї резолюції пройшло вже багато часу, основні її положення цілком зберігають свою силу та є актуальними для правоохоронної діяльності українського міліціонера. Перш за все, це стосується соціально-орієнтованої діяльності поліцейського, етичних засадах його поведінки та службових взаємовідносин. Текст названого документу заслуговує на те, щоб з ним були ознайомлені всі працівники органів внутрішніх справ України, і що головне, курсанти – майбутні працівники міліції, які будуть стояти на захисті прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Принаймні, він невеликий і компактний, його можна вмістити у відповідні посібники та підручники для майбутніх правоохоронців. Тому приємно відзначити, що вказана традиція вже започаткована викладачами кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка у навчальному посібнику «Забезпечення прав і свобод людини в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ України» [1, 155-161]. Вона потребує і подальшого поширення. Отже будемо сподіватися, що інші авторські колективи в своїй друкарській продукції врахують зазначене побажання.

Література

1. Забезпечення прав і свобод людини в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ України: Навчальний посібник / О.М. Беницький, С.І. Саєнко, О.М. Терських. – Луганськ, 2008. – 228 с.