Маркітан В.В.,Німіжан Н.Д.,Хорошенюк С.В.,

к.е.н.: Ворошан А.Д.

Буковинський державний  фінансово-економічний  університет, Україна,  м. Чернівці

 

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ КЛАСТЕРИЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

 

У статті обґрунтовано необхідність створення кластерних структур в економіці. Визначено особливості кластерної системи, механізм її дії та переваги. Розглянуто європейський досвід розвитку кластерів, а також проаналізовані мо­жливості його застосування в Україні.

 

Постановка проблеми. В умовах глобалізаційних процесів, що охоплюють не тільки економіку держав, а й економіку регіонів, важливо обирати інтеграційні моделі ведення бізнесу, що спрямовані на підвищення їхньої конкурентоспроможності. Одним із таких типів сучасних інноваційних структур є кластерні моделі організації економічної діяльності як типу мережевих структур, які довели свою високу ефективність у різних країнах світу.

Міжнародний досвід доводить доцільність використання кластерних структур у підвищенні конкурентоспроможності економіки, в тому числі, у підвищенні економічного розвитку регіонів. Кластери можуть бути ефективним інструментом у подоланні негативних факторів, які стримують соціально-економічний розвиток України.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Аналіз останніх публікацій, пов’язаних з вивченням процесів кластерізації, свідчить про стрімке підвищення рівня їх висвітлення та тлумачення. Серед сучасних вчених, які займаються дослідженням проблем кластеризації, потрібно відмітити праці Варяниченко О.В.[1], Захарченко В.І. [2], Макаренко М.В. [3], Мягких І.М. [4], Назаренко С.А. [5], Папковська О.Е. [6], Підвисоцький В.Г. [7], Прощаликіна А. М. [8], Сухоруков А.І., Крупельницька Т.П. [9], Федотова Ю.В. [10] та ін.

Аналіз публікацій, в яких розглянута проблема кластеризації, дозволяє зробити висновок, що найбільш обґрунтованими є такі питання як: світовий досвід зі створення ефективних кластерних систем та теоретичні і методичні підходи до формування та розвитку кластерів. Поряд з цим потребують  вивчення питання щодо розвитку кластерів в умовах трансформаційної економіки, низької технологізації та автоматизації господарських процесів.

Мета статті. Розкрити сутність кластерної форми організації, особ­ливості кластерної системи та механізм її дії в Україні.

Виклад основного матеріалу. Останні десятиліття XX і початок XXI ст. характеризуються активізацією процесів інтернаціоналізації, глобалізації та інтеграції. На мікрорівні інте­грація здійснюється шляхом формування в економіці країни господарських блоків – кластерів, які включають фірми й організації, пов’язані між собою випуском кінцевої продукції й географічним положенням. При цьому регіон, усередині якого вони розташовуються, варто розглядати як місце нагромад­ження «критичної маси» соціального й людського капіталу, наукового, іннова­ційного й виробничого потенціалів. Тільки за наявності такого утворення кластери виявляються стійкими, системно емерджентними й конкуренто­спроможними [3,с.198].

Відповідно до класичного визначення, в основі якого лежить підхід М. Портера, кластер являє собою групу взаємозалежних компаній, що гео­графічно є сусідами, і пов’язаних з ними організацій, що діють у певних сфе­рах, які характеризуються спільністю діяльності й взаємодоповнюють один одного [8, с.57].

Інтерес до кластерів в Україні обумовлений економічним ефектом, що дає їх функціонування в багатьох країнах світу для прискорення розвитку національної економіки, а також увагою, яка приділяється процесам кластеризації у європейських країнах. Останнє пов’язане з декларованим європейським вибором України [6, с.239].

Насамперед слід виділити дві фундаментальні характеристики кластерів.

По-перше, фірми в кластері повинні бути пов’язані вертикально (ланцюг покупок і продажів) і горизонтально (додаткові вироби й послуги, використання подібних спеціалізованих витрат, технологій або інститутів тощо) [3, с.200].

Отже, кластер – форма мережі в межах географічної локалізації, у якій близькість фірм та інститутів гарантує певні форми спільності й збільшує частоту й вплив взаємодій.

Друга фундаментальна характеристика полягає в тому, що кластери – географічно близькі групи взаємозалежних компаній. Це сприяє формуванню й збільшенню переваг, що створюють вартість, яка є результатом мережі взаємодій між підприємствами[3, с.200].

Отже, однією з характерних ознак промислового кластера в за­гальній моделі виробничо-коопераційних та інших взаємодій суб’єктів госпо­дарювання є принцип територіальної локалізації. З огляду на те, що в Україні чітко виражена регіональна (обласна) локалізація окремих галузевих вироб­ництв, застосування концепції промислових кластерів може сприяти  інтенсифікації  виробничих процесів та розробці перспективних регіональних програм соці­ально-економічного зростання. На відміну від звичайних форм коопераційно-господарських взаємодій малого, середнього і великого бізнесу, кластерні сис­теми характеризуються такими особливостями [4, с.105]:

– наявністю великого підприємства-лідера, що визначає довготривалу господарську, інноваційну та іншу стратегію всієї системи;

– територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;

– стійкістю господарських зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учас­ників;

– довготривалою координацією взаємодії учасників системи в межах її виробничих програм, інноваційних процесів, основних систем управління, контролю якості тощо.

Кластер може містити в собі стратегічні альянси підприємств з університетами, дослідницькими установами, споживачами, технологічними брокера­ми й консультантами. Кластер, згідно із зарубіжним досвідом, забезпечує можливість ведення конструктивного й ефективного діалогу між державою та іншими інститутами [3,с.201].

Важливою рисою кластера в загальній моделі виробничо-коопераційних та інших взаємодій суб’єктів господарювання є чинник інноваційної орієнто­ваності. Кластери, як правило, формуються там, де здійснюється або очікується «проривне просування» в галузі техніки й технології виробництва і подаль­шого виходу на нові ринкові ніші [4,с.106].

Утворення кластерів прискорює процес в окремо взятих галузях, ви­никає сплеск інновацій і зміцнює здатність до конкуренції на світовому рин­ку. Залежно від змін зовнішнього середовища й ринкової кон’юнктури кластери формуються, розширюються, а за несприятливих умов можуть згортатися й розпадатися. Така динамічність і гнучкість кластерів є ще однією перевагою порівняно з іншими формами організації економічної системи [3,с.202].

Системне вирішення цих завдань забезпечить перехід української еконо­міки від експортно-сировинного до інноваційного типу розвитку, що характе­ризується провідною роллю «галузей знань» і високотехнологічних галузей промисловості. Це можливо за умови диверсифікованості економіки, підвищення інноваційної активності корпорацій, у тому числі на основі створення нових форм організації бізнесу, властивих постіндустріальній економіці.

Кластерна форма організації інноваційної діяльності призводить до створення особливої форми інновації – сукупного інноваційного продукту. Така інновація є продуктом діяльності декількох фірм або дослідницьких інститу­тів, що дозволяє прискорити її розповсюдження в мережі взаємозв’язків у загальному регіональному економічному просторі. Крім того, різноманітність джерел технологічних знань і зв’язків полегшує комбінацію чинників досягнення конкурентних переваг і стає передумовою будь-якої інновації.

З огляду на це, на підприємстві відбувається процес реструктуризації, з метою зменшення витрат на утримання обладнання, зниження енергомісткості виробів і загальнофабричних видатків для зниження собівартості продукції [4, с.106].

У зв’язку з цим, багато країн все активніше використовують кластерний підхід для підтримки найперспективніших напрямів і форм під­приємницької діяльності, формування і регулювання своїх національних інноваційних систем.

Кластерізацією уже охоплено більше 50% економік провідних країн, вона виступає як новий вектор розвитку світової економічної системи [1,с.198].

Кластерна політика Франції відома як централізована загальнонаціональна політика, що реалізується на регіональ­ному рівні та забезпечує ефективну співпрацю між різними рівнями реалізації політики. Уряд Франції здійснив важливі ініціативи та розпочав реалізацію масштабних програм від­новлення французької промисловості. Ці ініціативи стали ві­домими як «Нова промислова політика Франції» [7,с. 30].

У США (штат Арізона) за участю М. Портера було розроблено програму стратегічного партнерства для економічного розвитку. Яскравим прикладом створення кластерів є формування “ Силіконової долини ” у штаті Каліфорнія, що характеризується значною щільністю високотехнологічних компаній, пов’язаних із виробництвом комп’ютерів та їх складових, особливо мікропроцесорів, а також програмного забезпечення, пристроїв мобільного зв’язку, біотехнології тощо. Передумовою для виникнення та розвитку цього технологічного центру є зосередження провідних університетів, великих міст тощо.

У Данії в 90-ті роки ХХ століття було розроблено універсальний підхід до міжфірмового співробітництва, згідно з яким регіональні кластери створюються як на основі традиційних галузей промисловості (виробництво тканин, одягу, меблів тощо), так і навколо нових технологій (мобільний та супутниковий зв’язок) [10,c.42].

Австрійський досвід є унікальним зразком комплексної та системної регіональної кластерної політики. Цей регіон роз­винув міцну економічну базу в кількох кластерах та вважа­ється одним із найкращих у світі взірців розвитку кластерів. З цього досвіду можна взяти таке: по-перше, конкурентоспроможність регіону визначається не перевагами окремих компаній, а дедалі більшим рівнем інноваційності цілих галу­зей та секторів. По-друге, велику роль відіграють організа­ція ініціатив з розвитку  та управління ними [7, с.31].

В Італії поява кластерів розпочинала з успішного розвитку індустріальних районів, які характеризувалися значною концентрацією невеликих підприємств традиційної обробної промисловості. На основі аналізу було виявлено, що фірми, які створюють індустріальні райони мають стабільно високу доходність та більшу продуктивність, ніж аналогічні підприємства, що не відносяться до подібних районів [10,с.42]. Італія є відомим зразком формування кластерів, відомий як «промислові райони» [7,с. 31].

Кластерна політика у Швеції є однією зі складових політи­ки у сфері НДДКР та інновацій, з сильною регіональною орі­єнтацією. Формування та розвиток кластерів є інструментом політики, що використовується в різних національних про­грамах для заохочення регіонального розвитку. Швеція займає провідні позиції, розвитку кластерів у таких галузях: фармацевтика, метало­обробка, виробництво деревини, транспорт тощо. Кожен з кластерних регіонів має свою окрему спеціалізацію [7, с.30].

Фінляндія багато в чому завдяки кластерній політиці змогла за останні 15 років увійти у світові лідери з конкурентоспроможності та перетворитися на телекомунікаційну супердержаву [6,с.240].

Отже, світовий досвід розвинених країн переконливо доводить як ефективність, так і неминучу закономірність виникнення кластерів. У соціально-економічному розвитку України створення й стимулювання розвитку територіально-виробничих кластерів є найважливішим напрямком формування загальнонаціональної системи підтримки інновацій і технологічного розвитку, що забезпечить прорив України на світові ринки [1,с.204].

Кластеризація економіки дає такі основні переваги:

1. Об’єднання різноманітних за формою власності, організаційно-правовим статусом, галузевою і географічною приналежністю організацій у цілісну систему виробництва кінцевого продукту з високою доданою вартістю. У систему включаються всі стадії ланцюжка створення вартості товару – від видобутку сировини, розробки нововведень і підготовки відповідних кадрів до виробництва і реалізації кінцевої продукції, обслуговування її споживачів [6, с.241].

2. Всі учасники кластера зберігають свою юридичну і господарську самостійність, що не потребує створення ієрархічних органів управління, знижує адміністративні та організаційні витрати. Керівництво кластером може здійснювати рада представників виробничих, дослідних, торговельних, фінансових, транспортних та інших інфраструктурних організацій за участю споживачів, регіональних органів влади та громадськості.

3. Між учасниками кластера встановлюються не тільки ринкові, конкурентні, а й довірчі відносини співробітництва в досягненні єдиної мети на основі спільних стратегічних планів, договорів та альянсів, спільного використання брендів та інших нематеріальних активів, трансфертних цін, особливих схем розподілу синергетичного ефекту [6, с.241].

4. Державне управління кластером як сукупністю організацій та підприємств, на відміну від управління діяльністю окремих підприємств, розвиває планомірність розвитку, міжрегіональні зв’язки, дозволяє створити регіональну інноваційну та інфраструктурну систему, систему приватно-державного інвестиційно-інноваційного партнерства.

5. Переваги кластерів в нововведеннях і зростанні продуктивності в порівнянні з ізольованим місцем розташування можуть бути важливішими, ніж вигоди в поточній продуктивності, хоча тут існують також певні ризики. Фірми, що входять до складу кластера, часто виявляються здатними адекватніше і швидше реагувати на потреби покупців. Що стосується поточних потреб покупців, підприємства в складі кластера отримують вигоду від концентрації компаній, які знають потреби покупців і мають з ними сталі взаємовідносини, від наявності фірм в родинних галузях, концентрації спеціалізованих структур збору інформації, а також вимог замовників. Фірми, що входять в кластер, часто можуть розпізнавати тенденції купівельного попиту швидше, ніж конкуруючі з ними окремі фірми [5, с.28].

6. Участь в кластері надає також переваги в доступі до нових технологій, методів роботи або можливостей здійснення постачань. Підприємства-члени кластера швидше дізнаються про прогресивні технології, про доступність нових компонентів і обладнання, про нові концепції в обслуговуванні і маркетингу і т.п. та постійно стежать за цими речами, оскільки ці завдання полегшуються постійними взаємовідносинами з іншими членами кластера і особистими контактами. Членство в кластері робить можливим безпосереднє спостереження за діяльністю інших підприємств. В протилежність цьому ізольований виробник має гірший доступ до інформації і вимушений при цьому більше платити, для нього зростає також необхідність виділяти ресурси на досягнення нового знання в межах своєї власної структури [5,с.28].

6. Потенційні переваги кластерів в усвідомленні необхідності і створенні можливостей для інновацій дуже великі, але не менш важливою є гнучкість, що надається ними. Часто підприємство в межах кластера може значно швидше знаходити джерела для нових компонентів, послуг, устаткування, а також інших потрібних при введенні інновацій елементів, незалежно від того, що ці елементи собою представляють – нову виробничу лінію, новий процес або нову модель постачання. Місцеві постачальники і партнери здатні і дійсно виявляються залученими в процес оновлення, цим забезпечується краща відповідність потребам фірм продукції, що ними поставляється. Новий спеціалізований персонал легко набрати для заповнення виникаючих при використанні нових підходів спеціальних вакансій безпосередньо в даній місцевості. Корисна в процесі нововведень взаємна доповнюваність легше досягається, коли учасники розташовані поблизу один від одного[5,с.28].

7. Всі учасники кластера одержують додаткові конкурентні переваги під впливом сукупної взаємодії ефектів масштабу і синергії. Механізм їх дії такий: неприбуткові підприємства кластера можуть подолати нижню межу рентабельності за допомогою спеціалізації, що забезпечує підвищення продуктив­ності праці і зниження собівартості продукції. Інноваційна структура кластера сприяє зниженню сукупних витрат на дослідження й розробку за рахунок підвищення ефекту виробничої структури, що дозволяє учасникам кластера стабільно здійснювати інноваційну діяльність протягом тривалого часу [4,с.106].

Підприємства, що входять в кластер, можуть експериментувати за менших витрат.

Вивчення та аналіз досвіду економічно розвинених країн світу дозволили виділити основні цілі проведення кластерної політики:

– прискорення інноваційних процесів;

– підвищення конкурентоспроможності організацій і підприємств, що об’єднані у кластери: постачальників устаткування, спеціалізованих виробничих і сервісних послуг, науково-дослідних і освітніх організацій;

– створення робочих місць;

– забезпечення високих темпів економічного зростання й диверсифікації економіки;

– подолання великого розриву між ідеєю продукта та її впровадженням на практиці [6,с.240].

Досягнення поставлених цілей в Україні можливе на основі розв’язання комплексу таких завдань [6, с.240]:

1. Формування умов для ефективного організаційного розвитку кластерів, включаючи виявлення учасників кластера, розробку стратегії його розвитку, що забезпечує усунення «вузьких місць» і обмежень, які підривають конкурентоспроможність продукції, що випускається в рамках ланцюжка виробництва доданої вартості, а також забезпечує нарощування конкурентних переваг учасників кластера.

2. Забезпечення ефективної підтримки проектів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності учасників кластера, за рахунок фокусування і координації з урахуванням пріоритетів розвитку кластерів та заходів економічної політики за напрямками: підтримки розвитку малого та середнього підприємництва, інноваційної та технологічної політики, освітньої політики, політики залучення інвестицій, розвитку експорту, транспортної та енергетичної інфраструктури, галузей економіки.

3. Забезпечення ефективної методичної, інформаційно-консультаційної та освітньої підтримки реалізації кластерної політики на регіональному та галузевому рівні. Забезпечення координації діяльності державних органів виконавчої влади, регіональної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань підприємців з реалізації кластерної політики.

Серед основних напрямів розвитку кластерного підходу в Україні можна виділити:

– часткове фінансування аналітичних досліджень структури кластера, визначення цілей і напрямів його розвитку [2];

– створення в кластерах регіональних центрів з обміну знаннями, залучення зацікавлених організацій до спільних дій у рамках кластера;

– реалізація програм сприяння виходу підприємств кластера на зовнішні ринки, проведення спільних маркетингових досліджень;

– підвищення ефективності програм професійної підготовки кадрів, у тому числі шляхом коригування навчальних планів закладів професійної освіти, спільної організації програм перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, стажувань;

– сприяння комерціалізації результатів дослідної діяльності.

За даними європейських експертів зараз в Україні функціонують наступні кластери: „Енергетика сталого розвитку“ (з центром у м. Київ); „Нові машини“ (з центром у м. Дніпропетровськ); „Нові матеріали“ (з центром у м. Харків); „Технології інформаційного суспільства“ (з центром у м. Київ); „Біотехнології“ (з центром у м. Львів); „Нові продукти харчування“ (Київська область); „Транзитний потенціал України“ (з центром у м. Одеса); „Нові технології природокористування“ (з центром у м. Донецьк); „Новітні силові установки та двигуни“ (з центром у м. Запоріжжя); „Інноваційна культура суспільства“ (з центром у м. Київ, на базі Київського національного університету імені Т.Шевченка) [1,с.120]; будівельні матеріали; зелений туризм (м. Хмельницький); туризм; декоративний текстиль (м. Івано-Франківськ); транспортні перевезення (м. Черкаси); добування та переробка каменю (м. Житомир); виробництво вина (м. Одеса); машинобудування (м. Харків); деревообробка (м. Рівне) [6, с.241].

Різні моделі промислових кластерів функціонують у 13 областях України, однак поки що вони мають незначну інноваційну спрямованість внаслідок недостатнього співробітництва з науковими організаціями і освітніми закладами. Основними факторами, що стримують розвиток вітчизняних інноваційних кластерів є: відсутність законодавчого забезпечення, слабкий рівень взаємодії між освітою, наукою і виробництвом, невідповідність освітніх програм потребам виробництва, нерозвиненість коопераційних відносин між підприємствами і низька ефективність взаємодії галузевих асоціацій, низький рівень інноваційної культури та довіри між учасниками кластера [8,с.58].

Висновки. Таким чином, у моделі кластерної організації якнайповніше враховані змінні форми конкуренції і головні джерела конкурентних переваг. Кластерний метод дозволяє реалізувати найважливіші взаємозв’язки в техно­логіях, інформації, маркетингу й споживацьких запитах, які характерні для ці­лого комплексу фірм і галузей. Ці взаємозв’язки суттєво впливають на спрямо­ваність і темпи інновацій, а також на конкурентоспроможність кінцевої про­дукції, тому використання кластерного підходу може стати дієвим засобом підвищення ефективності виробництва в цілому по Україні.

Україна має значний потенціал для кластеризації як в області високих технологій, так і в традиційних напрямках. Тому необхідне забезпечення організаційно-правової, фінансово-економічної та інституційної підтримки кластерних ініціатив з боку держави. Завдяки цим зусиллям, ресурсам, політичній волі Україна буде підніматися сходинками інноваційного розвитку до активного суб’єкта (“гравця”) світового економічного простору.

Список використаної літератури:

1. Варяниченко О.В. Формування інноваційних кластерів в Україні як інструмент розвитку та конкурентоздатності / О.В. Варяниченко // Науковий вісник НГУ. – 2011. – № 3. – С. 118-121.

2. Захарченко В.И. Механизм государственной поддержки кластерних инициатив / В.И. Захарченко // Прометей: зб. наук. пр. – Донецьк, 2010. – Вип.1(31) – С. 133 – 135.

3. Макаренко М.В. Формування регіональної кластерної політики / М.В. Макаренко // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №12. – С. 197-206

4. Мягких І.М. Кластерна форма організації – дієвий засіб підвищення ефективності виробництва / І.М. Мягких // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №10. – С. 104-107.

5. Назаренко С.А. Кластерний механізм підвищення конкурентоспроможності регіону / С.А. Назаренко // Сталий розвиток економіки. – 2011. – №1. – С. 26-29.

6. Папковська О.Е. Формування кластерної політики в регіонах України / О.Е. Папковська // Праці Одеського політехнічного університету. – 2011. – Вип. 1. – С. 239-241.

7. Підвисоцький В.Г. Транскордонні кластери: європейський досвід створення та розвитку / В.Г. Підвисоцький // Формування ринкових відносин в Україні. – 2011. – № 4. – С. 28-35.

8. Прощаликіна А. М. Проблеми і перспективи формування інноваційних кластерів в Україні / А.М. Прощаликіна // Вісник Східноєвропейського університету економіки і менеджменту. – 2010. – Випуск 2 (8). – С. 55-63.

9. Сухоруков А.І. Удосконалення організаційних структур в економіці України / А.І. Сухоруков, Т.П. Крупельницька // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №11. – С. 87-97.

10. Федотова Ю.В. Міжнародний досвід формування кластерних структур та можливості його використання в регіонах України / Ю.В. Федотова // Інноваційна економіка. 2010 – №5. – С. 42-45.