Годованюк К.О., к.геол.н. Карабин В.В., к.ф-м.н. Карабин О.О.

Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, Україна

МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ЕКОЛОГІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ

Стрімкий розвиток виробничої діяльності людського суспільства призвів до кризового стану навколишнього середовища: руйнування озонового шару атмосфери, забруднення світового океану, зміни клімату, зниження родючості ґрунтів, деградації лісів і ландшафтів, зменшення біорізноманіття тощо. Ці проблеми широко обговорюються на світових форумах, присвячених глобальним питанням сучасності. Найбільш представницький із них – форум у Ріо-де-Жанейро, на якому у 1992 році було проголошено курс на сталий розвиток людства, що стверджує право майбутніх поколінь на достатню кількість природних ресурсів і якісне природне середовище.

Сучасний розвиток системи «суспільство – навколишнє середовище» вимагає активного міжнародного співробітництва у галузі управління екологічною безпекою. Україна є активним учасником процесу екологічної інтеграції, що підтверджується реальними діями в напрямку гармонізації національного природоохоронного законодавства із європейським. Підписавши низку міжнародних нормативно-правових документів, країна стала на шлях реформування системи управління екологічною безпекою, яка забезпечує попередження погіршення екологічної ситуації.

У 2003 році у рамках конференції «Довкілля для Європи» (м. Київ), міністри 36 країн підписали Протокол із стратегічної екологічної оцінки до Конвенції з оцінки впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті. Для України підписання вказаного документу стало логічним етапом у виконанні взятих зобов’язань у рамках ратифікованих конвенцій, підтвердженні орієнтації на європейські екологічні цінності [1].

Відповідно до положень протоколу, стратегічна екологічна оцінка передбачає оцінку вірогідних, в тому числі, пов’язаних зі здоров’ям населення, наслідків негативного впливу антропогенної діяльності на довкілля. Об’єктом стратегічної екологічної оцінки є законодавство, політика, плани і програми, тобто сукупність ініціатив планувального рівня, реалізація яких може негативно вплинути на стан екологічної безпеки [1, 2].

Ефективність діяльності із забезпечення екологічної безпеки залежить від рівня її інформаційної підтримки. Екологічна оцінка – це той інструмент, який дає змогу на стадії планування оптимізувати структуру природокористування, зіставити можливості розвитку певного виду господарської діяльності з природними, соціально-економічними й адміністративними характеристиками території, підготувати висновки й рекомендації щодо найдоцільнішого й екологічно обґрунтованого провадження діяльності. Саме завдяки можливостям отримання інформації на стадії планування діяльності, що є потенційно небезпечною для навколишнього середовища, можна забезпечити ефективність прийняття рішень у сфері екологічної безпеки [2].

З кожним роком забруднення навколишнього середовища продовжує бурхливо зростати. Все більше зростає обсяг відходів від антропогенної діяльності. Це призводить до невідворотних змін у біосфері. Вихід з ситуації, яка склалася, полягає у всеохоплюючому контролі за забрудненням як важливому кроці на шляху до більш стійкого балансу між соціально-економічним розвитком, збереженням ресурсів та здатністю природи до відновлення [3].

Щоб досягти цілісного результату кожна країна повинна розвивати систему екологічного права, слідкувати за ефективністю системи адміністративного контролю і регулювання та, звичайно ж, виховувати екологічну культуру свого народу.

Література

1. Директива 2001/42/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 27 червня 2001 р. стосовно оцінки впливу деяких планів і програм на навколишнє середовище.

2. Директива 2003/4/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 28 січня 2003 р. про доступ громадськості до екологічної інформації, яка замінює Директиву Ради 90/313/ЄЕС.

3. Директива Ради 96/61/ЄС щодо всеохоплюючого запобігання і контролю забруднень від 24 вересня 1996 року.