Понікаровська Н. А., Садковська В. В.

Харківська гуманітарно-педагогічна академія, Україна

Становлення української сопілки як професійного

музичного інструменту

Прототипом сучасної сопілки були різноманітні духові інструменти, які називалися дудками, ріжками, піпелями, сопелями тощо. Інструменти подібні до сопілки зустрічаються у всіх народів світу, але по різному оформлюються та мають різні назви. У 1979 році, археологи з Сибірського відділення Академії наук СРСР почали розкопки в Хакасії, неподалік від села Мала Сия, де серед інших предметів (що датуються кам’яним віком), вони знайшли свірель, зроблену з геманіту. Ця свірель мала 7 отворів, і дозволяла взяти кілька різних звуків за допомогою зміни аплікатури.

Сопілка – народний музичний інструмент, відомий в Україні з княжих часів. Традиційно вона виготовляється з калинової гілки, бузини, ліщини, очерету та іншої деревини. Корінь слова сопілка походить від старослов’янського сопати, сопти. У словарі церковно-слов’янської та руської мови Академії Наук, слово сопель пояснюється як «сопейка, свірель, флейта». У словнику Георгія Ровенського (1881 рік), слова сопель, сопелка, сиповка пояснюються як «дерев’яна дудка, яка і справді видає сиплуваті звуки». І далі: «Сопель – звичайна свірель або дудка». У різних варіантах сопілка розповсюджена на всій слов’янській території, відрізняючись тільки назвою (денцівка, дводенцівка, флояра, фрілка, зозуля).

Перші зразки сопілок буди технічно недосконалими, бо мали лише 6 отворів. За словами М. Лисенка «Закриті чи відкриті, у різних варіантах, ці дірочки змінюють довжину стовка повітря в дудці, а тим міняють висоту звуку чи тону». Ці інструменти були діатонічними, і слугували виграванню музики до співів і танців. М. Лисенко наголошує, що їх використання обмежується суто етнографічним середовищем: «Сопілку, що затинає звичайні побутові пісні та танці, до троїстої музики не беруть, певно через її не гучний тон. Сопілка є інструмент спеціально пастуший». Як професійний, академічний, ансамблевий інструмент, сопілка починає використовуватися лише з початку ХХ століття.

В кінці 20-х років ХХ століття в Україні організовуються перші самодіяльні оркестри українських народних інструментів. Керівники цих колективів поряд із вирішенням різноманітних художньо-стильових завдань, створення репертуару, виховання диригентських кадрів, розпочинають клопітку роботу з удосконалення музичного інструментарію, створення оркестрових сімей, організації ансамблів народних інструментів при оркестрах. Вперше здійснюються спроби поєднати в однорідний ансамбль сім'ю оркестрових сопілок талановитими майстрами та керівниками оркестрових колективів Л. Гайдамакою та В. Зуляком. Їхніми послідовниками стали майстри та цінителі цього інструменту Г. Каськун, О. Шльончик, І. Скляр.

Вагомий внесок у реконструкцію та розвиток сопілки зробив Н. Матвєєв, якого вважають першим майстром сопілкарем в Україні. Він виготовляв діатонічні сопілки-прими та басові сопілки (6 отворів). Продовжувачами його справи з організації ансамблів сопілкарів стали його учні – В. Боруха та М. Андрусенко, а також сопілкарі-виконавці В. Зуляк та Є. Бобровников.

Першим концертним інструментом з точною настройкою, хроматичним звукорядом і тональним перестроювачем типу рухомих кілець, що розміщені на поверхні, стала сопілка майстра І. Скляра. Основою для удосконалення стала сопілка, яка мала 7 отворів, народного майстра І. Яроша. В процесі роботи над удосконаленням сопілки І. Скляру вдалося виробити принципи виготовлення стандартних інструментів, на яких за допомогою комбінованого перекривання аплікатурних отворів, при відповідному струмені повітря, можна добути увесь хроматичний звукоряд. Як пише сам І. Скляр «Метою цієї клопіткої роботи стало створення основи, на якій склалася б школа гри на сопілці, а також, що головне, виховання виконавців гри на цьому чудовому народному інструменті». Окрім теоретичних обґрунтувань, І. Скляр у своїй книзі «Подарунок сопілкарям», подає нотний додаток, де вміщені рекомендації щодо виконання нотного матеріалу. Це дуети для двох сопілок та сопілки з фортепіано, квартети та квінтети для двох сопілок, бандури та фортепіано.

Процес удосконалення сопілки на цьому етапі ще не був завершений, Н. Матвєєв ще в кінці 50-х наголошував: «Процес удосконалення і хроматизації сопілки ще не закінчено, їй належить велике майбутнє в сім'ї українських народних інструментів».

В 1970 році майстер Д. Демінчук створює хроматичну сопілку на 10 отворів, де хроматичний звукоряд легко добувається послідовною аплікатурою. Відкриваються класи сопілки у вищих навчальних закладах, зокрема у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка. Серед викладачів спеціального класу сопілки був доцент М. Корчинський, який став активним творцем репертуару та впровадив в навчальний процес «нову, специфічно сопілкову виконавську технологію».

Після винаходу хроматичної сопілки серед виробників цього інструменту з’являються цілі майстерні, тобто сопілка починає виготовлятися для широкого кола музикантів. Для сольних виступів виготовляють так звану концертну хроматичну сопілку, для потреб оркестру з’являється повноцінне сімейство сопілок. Сімейство української сопілки складається з:

1. Сопілка сопрано (або прима). Діапазон від ноти «до» першої октави, до ноти «до» третьої (до-мажорна).

2. Сопілка-альт. Діапазон від ноти «соль» малої октави, до ноти «соль» другої (соль-мажорна).

3. Сопілка-бас. Діапазон від ноти «до» малої октави, до ноти «до» першої, (до-мажорна).

В багатьох музичних школах хроматичну сопілку починають використовувати для вивчення музичної грамоти, а в спеціальних вищих навчальних закладах скрипалі опановували хроматичну сопілку як обов’язковий народний духовий інструмент.

У 70-80 роках ХХ століття, хроматичну сопілку як повноправний академічний інструмент прославив виконавець-віртуоз В. Пападюк. В цей час хроматичну сопілку починають виробляти фабрично, що свідчить про високий попит на цей інструмент.

Зараз розповсюдження набуває блок-флейта, але перевага хроматичної сопілки полягає у аплікатурній простоті – на сопілці практично не доводиться використовувати половинне перекриття отвору, а зміна висоти відбувається послідовним відкриттям та закриттям отворів, що значно спрощує навчання та сприяє досягненню більш високого технічного рівня.

Українська хроматична сопілка є академічним інструментом, і зараз вона посідає належне їй місце у професійних народних оркестрах України.

Література:

1. Агажанов А. Русские музыкальные инструменты / А. Агажанов, М: Государственное музыкальное издательство, 1949. – 53 с.

2. Бобровников Є. Грай, музико. Видання друге / Є. Бобровников, К: «Музична Україна», 1968. – 83с.

3. Газарян С. В мире музыкальных инструментов. Второе издание / С. Газарян, М: Просвещение, 1989. – 193 с.

4. Гуменюк А. Українські народні музичні інструменти / А. Гуменюк, К: «Наукова думка», 1967. – 241с.

5. Дверій Р. Є. Сопілка. Школа гри на хроматичній сопілці. Частина перша / Р. Є. Дверій, Львів: ЦТДЮГ, 2008. – 72 с.

6. Енциклопедія українознавства / Глав. ред. В. Кубійович, Сарсель: Молоде Життя, 1989.

7. Музыкальная энциклопедия в IV томах, Т ІІІ / Глав. ред. Ю. В. Келдыш, М: «Советская энциклопедия», 1976. – 1102 с.

8. Музыкальный энциклопедический словарь / Глав. ред. Ю. В. Келдыш, М: «Советская энциклопедия», 1990. – 672 с.

9. Словник музичних термінів / Рец. І. А. Котляревський, А. І. Муха, К: «Музична Україна», 1988. – 262 с.

10. Хоткевич Г. Музичні інструменти українського народу / Г. Хоткевич, Харків, 2002. – 288 с.