Филологические науки/

7. Язык, речь, речевая коммуникация.

Заплітна Т.В.

Чернівецький національний університет, Україна

Експліцитна та імпліцитна моделі інтенції політичного дискурсу

Традиційно склалося уявлення, що комунікація – це обмін інформацією, вона складає лише частину спілкування, що характерно для вітчизняної традиції (3, с.351), в той час як західна наука більше акцентувала увагу на поведінковому та ціннісному аспектах комунікації (1, с.49). Основна функція комунікації – сприяти збереженню цінності людини як організму, індивіда, особистості, суб’єкта, соціуму, духосфери. Особистість мовця різноманітна і складна у своїх проявах. Мовець повинен постійно здійснювати відбір мовних засобів у відповідності із вибраною стилістичною тональністю, орієнтуючись на комунікативну ситуацію, характер адресата, офіційність – неофіційність обстановки.

Метою нашої роботи є розгляд способів вираження експліцитної та імпліцитної інтенцій мовця в політичному дискурсі.

В лінгвістичних працях під інтенцією, як правило, розуміють комунікативний мовленнєвий намір, мету висловлювання комунікатів. «Мовленнєва інтенція чи комунікативний намір, - це намір, задум зробити щось із допомогою такого інструменту, як мова-мовлення-висловлювання». Поняття «інтенція» та «іллокуція» взаємопов’язані. Інтенція, на думку Н.І. Формановської, відноситься до іллокуції, як значення до функції. І далі: «Мовленнєва інтенція як психічний субстрат значення мовленнєво активного висловлювання відображає в його семантиці один із змістових моментів внутрішнього світу людини, один із аспектів модусної пропозиції» (5, с. 42).

Інтенційний компонент, чи мовленнєвий намір, виникає в політичному дискурсі і формується як стратегічний задум ще до реалізації висловлювання. Ця програма мовленнєвих дій, які пов’язані із впливом, маніпулюванням та інформуванням співбесідника, вмовлянням, спонуканням, отриманням інформації і т.д. Відповідно до цього мовець в політичному дискурсі, де він переважно виступає ініціатором спілкування, завчасно планує і організовує хід мовленнєвої взаємодії з адресатом. Він цілеспрямовано вибирає такі мовні засоби, які з максимальною точністю виразили б його інтенцію. В залежності від своєї стратегії мовець вибирає прямі чи опосередковані способи мовної маніфестації інтенції. Мовний досвід адресата і його комунікативна компетенція допомагають йому правильно дешифрувати той інтенцій ний компонент, що схований в мовних засобах.

Інтенція висловлювання може бути також явною (експліцитною), або завуальованою (імпліцитною). Експліцитність/імпліцитність мовленнєвого наміру і пов’язана з ними іллокутивна сила висловлювання залежать більшою мірою він постановки цілей і мотивів мовця в політичному дискурсі, від його відвертості та щирості висловлювання задумів і мовних стратегій та від запланованого перлокунивного ефекту. Зазвичай мовець намагається зробити свій мовленнєвий намір максимально відкритим для розпізнавання адресатом і для цієї мети вибирає прямі або конвенційні мовні засоби, наприклад спонукальні, побажальні, запитальні і т.д. висловлювання, які сприймаються адресатом у їх основному значенні, або ж конвенціоналізовані висловлювання, які достатньо просто «читаються» в певному соціумі. В мовній практиці зустрічаються і такі ситуації, в яких стратегія мовця не передбачає прямого експліціонування його дій та намірів, або є він залишає за адресатом можливість самому зрозуміти чи виявити інтенцію. В таких випадках тактики завалювання намірів, демагогії, мовної гри і т.д. є невід’ємним елементом мовленнєвого акту. Розпізнання навмисне замаскованої інтенції мовця не завжди є можливим і потребує певних знань та налаштування адресата.

Отже, інтенція може бути виражена експліцитно та імпліцитно. Під експліцитністю ми розуміємо формальну вираженість елементів мови і зв’язків між ними. Експліцитно виражена інтенція може мати спеціальні засоби для якогось певного мовленнєвого жанру – тоді вона буде виражена прямо, чи інтенція може бути виражена засобами інших мовленнєвих жанрів – тоді ми матимемо справу опосередкованою формою вираження інтенції. Нарешті, комунікативна мета може бути виражена імпліцитно, тобто не мати спеціальних засобів для свого вираження і проглядатися крізь зміст висловлювання, загальної мовленнєвої ситуації, загальних фонових знань учасників комунікації. В такому випадку можна говорити про імпліцитне вираження інтенції.

Якими є способами виражається експліцитна та імпліцитна інтенція мовця? Для цього потрібно зупинитися на розгляді існуючих експліцитних ти імпліцитних зв’язків.

Експліцитними називаються зв’язки з явно вираженим конектором (конектором назиається сукупність елементів, з допомогою яких здійснюється зв’язок між двома і більше компонентами тексту), і саме тому вони легко розпізнаються комунікантами. Існують такі види експліцитних зв’язків: рекурентні, координатні та інцидентні, що встановлюються з допомогою відповідних конекторів (2, с. 59)

А) рекурентні – найбільш прості зв’язки . Рекуренція – повна (обидва елементи конектора складаються із однакових слів; ці слова можуть відрізнятися з словоформою (політика – (в) політиці)) і неповна (обидва слова мають одну і ту ж кореневу морфему ,але є різними словами (політологія – політика - політичний));

В) координатні – такі зв’язки, де в якості конектора виступає спеціальне словосполучення чи речення, що вказує місцезнаходження (координати) в певному тексті того чи іншого об’єкта (наприклад: див.вище, див.параграф, див. статтю). Фрагмент, на який посилаються, може складатися з речення, малюнка, схеми, графіка і т.д.

Розрізняють: 1) загальні координатні зв’язки – вказують на місцезнаходження об’єкта в загальному вигляді (наприклад: див.вище, див.параграф, див. статтю і т.д.); 2) спеціальні координатні зв’язки – коли точно вказується місце в тексті. Як правило, конектор включає числівник Особливо поширені координатні зв’язки в наукових текстах;

С) інцидентні зв’язки – встановлюються із допомогою конектора, компоненти якого різноманітні по своєму лексичному складу. Інцидентні зв’язки більш різноманітні та різнопланові, ніж рекурентні. І вони реалізуються з допомогою специфічних конекторів – юнктивів і проформ (2, с.49).

1. Юнктиви дуже поширені. Вони можуть зв’язувати слова в середині речення, а також частини складного речення.

Найбільш поширеними відношеннями між об’єктами і явищами навколишньої дійсності є: 1) адитивність, 2) альтернативність, 3) протиставлення, 4) підрядність (залежність). Для вираження цих відношень сформувались канонічні засоби їх позначення – юнктиви. Розрізняють такі види юнкції: кон’юнкція, тобто відношення аддітивності подій, дисюнкція – вибір одної із подій (об’єктів), контраюнкція, що передбачає протиставлення двох подій, які співіснують, субординація, коли одне явище залежить від іншого. Це може бути причинна залежніть, часова залежність, можливість і т.д. Для вираження цих відношень можуть бути використані такі юнктиви:

2. Кон’юнкція (укр. мова: і, крім того, також, разом з тим, більше того; англ. мова: and, moreover, besides, also).

1. Диз’юнкція (or, otherwisw, either, … or, but).

2. Контраюнкція (on the contrary, nonetheless)

3. Субординація (because, as, thus, after, while).

В будь-якому випадку, юнктиви потрібні для того, щоб всі реципієнти бачили зв’язок між подіями.

2)Проформи (до них належать слова, яким бракує власного змісту і які отримують своє значення на основі змістового компоненту). При цьому один компонент конектора – змістовий – має автономний зміст, а інший представлений проформою (наприклад: В кабінет зайшов чоловік. Він був невеличкий; «чоловік» має автономний зміст, «він» може бути і чоловік і кабінет і т.д., тобто йому бракує власного змісту, воно є проформою). Проформа може співвідноситись з групою речень. Проформи можуть вживатись: анафорично і катафорично.

Компонент конектора, який представлений проформою, може слідувати за змістовим компонентом (анафора) чи передувати йому (катафора).

Що стосується імпліцитних зв’язків, то в них відсутні яскраво виражені конектори. Імпліцитність – це виявлення однієї з найбільш загальних тенденцій, властивих усім видам людської діяльності – тенденції до економії використовуваних засобів та часу (2, с.74). Власне в мовленнєвій діяльності економія досягається завдяки використанню найбільш «стислих» текстових конструкцій.

Імпліцитні зв’язки – потужний засіб стиснення тексту. Але формування цих зв’язків автором при створенні тексту і розпізнаванні їх реципієнтом в процесі сприйняття вимагають від них відповідного запасу знань та певних розумових зусиль.

Можливі три види імпліцитного тексту:

- Граматична імпліцитність обумовлена тим, що в тексті відсутні речення, що експліцитно містять необхідну інформацію (Він посміхнувся. Вона відвернулась. – відсутня інформація, чому);

- Поєднання першого і другого випадків.

Очевидно, що перший із вказаних випадків – граматична імпліцитність – співпадає з так званим еліпсисом і тому відповідні імпліцитні зв’язки будуть зватись еліптичними. Другий випадок призводить до імпліцитних зв’язків, які розподіляються на тезаурусні та транзитивні. І, нарешті, в третьому випадку будуть присутні імпліцитні зв’язки обох видів.

Імпліцитні види зв’язку (2, с.75):

1) Еліптичні – характеризуються наявністю граматичної імпліцитності, в крайньому разі, в одному з пов’язаних речень. Для того, щоб говорити про еліптичні зв’язки, ми повинні мати граматичний еліпсис. Еліпсис – пропуск елемента висловлювання, що легко відновлюється з контексту чи даній ситуації. Якщо в тексті відновити еліпсис, то зв’язок з еліптичного перетворюється в рекурентний;

2) Тезаурусні – передбачають те, що словник в голові людини являє собою певну систему. Ця система складається з файлів, файл складається із слова домінанта і слова-асоціата (знаходяться у взаємозалежності). Сукупність цих файлів утворює тезаурус особистості. Файли зберігаються в довготерміновій пам’яті комуні кантів. Якщо відповідний файл в пам’яті комуніканта відсутній, то він змушений звернутися в пошуках необхідної інформації до інших (тобто додатковим до сприйнятого тексту) джерел: словників, енциклопедій, книг з даної галузі і т.д.

3) Транзитивні – найбільш складний вид зв’язків. Для встановлення транзитивних зв’язків необхідне звернення до додаткових джерел інформації. Якщо ми не знаємо значення, то звертаємося до словника.

В цілому, привабливість імпліцитної інформації для цілей впливу в політичному дискурсі пов’язана з трьома обставинами (4, с.211):

1. На відміну від інформації, яка міститься в повідомленні в явному вигляді, імпліцитна інформація, як правило, не усвідомлюється адресатом, вона діє в обхід аналітичних процедур обробки інформації. Тому адресат не схильний піддавати її якійсь оцінці, ставитись до неї критично чи сумніватись в ній.

2. Адресат сам виводить цю інформацію при інтерпретації повідомлення, а не отримує її в явному вигляді, тому, як правило, сприймає її такою, як отримує, і не шукає їй підтвердження. Іншими словами, дієвість імпліцитної інформації базується на складності її отримання.

3. Адресанта – політичного діяча важче притягнути до відповідальності і критикувати з інформацію, яка не виражена в повідомленні в явному вигляді.

Таким чином, як бачимо, експліцитні та імпліцитні зв’язки відображають інтенційність мовця в політичному дискурсі. Дослідження цих зв’язків також сприяє виявленню когнітивних аспектів політичного дискурсу та кращому розумінню процесів мовної комунікації.

Література:

1. Вацлавик П, Бивин Д, Джексон Д. Прагматика человеческой коммуникации. – М.: 2000. – 311.

2. Каменская О.Л. Текст и коммуникация . – М.: Высш.шк., 1990. – 151с.

3. Парыгин П.Б. Социальная психология. – СПб.:1999. – 456с.

4. Пирогова Ю.К. Имплицитная информация как средство коммуникативного воздействия и манипулирования // Проблемы прикладной лингвистики. – М.: 2001. – С. 209-227.

5. Формановская Н.И. Соотношение интернационального и пропорціонального в высказываниях // Русский язик за рубежом: 1996. - №1-2-3. – С. 42-47.