Филологические науки/8. Родной язык и литература

К.філол.н., доц. Деркачова О.С.

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, Україна

Немімезисна лірика як перехід від слова-міфу до слова-символу

Будь-яка стильова система передбачає сприйняття мови як світу, розуміє світ смислів як продовження реальності, зливає зображуване із зображеним, надає знакам референтності. Система немімезисної образності передбачає таке моделювання дійсності, в якому відбувається протиставлення мі ж тим, що є, і тим, що мало би бути, а сам художній текст вибудовується за принципом «світ як текст». «І хоча лірика немімезисної образності є дискретна, цій дискретності вона протиставляє полюс універсалій або полюс цінності та неділимості» [1, 29].

«Кожна художня індивідуальність, якщо вона справді є визначною, несе в собі питомий знак не тільки естетичної, а й життєвої свіжості й новизни, бо саме своїм художнім світом корегує суспільну самосвідомість, відкриваючи перед нею новий аспект дійсності» [1, 153]. Лірика шістдесятництва стала своєрідним протиставленням уявно референтній ліриці 50-х років, і, фіксуючи навколишню реальність, практично заново відкрила її реципієнтові, вивівши спостереження до рівня узагальнень. Новий художній світ був світом, пронизаним авторською емоційністю.

«Вибухова поява творів нової генерації українських письменників викликала значний резонанс у літературному середовищі: на них зреагували як літературні ровесники, так і старші побратими по перу» [5, 157]. Л. Тарнашинська зазначає, що дискусія розгорнулася навколо новаторських пошуків молодих авторів і була означена параметрами «батьки – діти», які можна потрактувати і по-іншому – дискусія у парадигмі «традиція і новаторство». «За цими умовними означеннями стояв цілий комплекс проблем – від ідейно-політичних позицій до жанрово-стильових прозрінь» [5, 517]. Тут і експериментаторський характер віршів, і сміливі художні шукання, і вагомість проблематики, і мотиви деструкції, і бунтарства.

М. Жулинський означив рух шістдесятників як фазу нового антиколоніального опору, що його спровокувало руйнування колективної міфології. С. Андрусів вважала, що цей рух мав на меті порятувати український світ через бінарну опозицію метафізичного та імперського. Такий культурний антиколоніалізм повертaв почуття національної гідності.

Розвиток людства завжди зазнає трансформації, яка веде до вивільнення слова. На думку Г. Почепцова, це «перехід від слова-міфу до слова-ритуалу, а далі вже стоїть слово-смисл. В оболонці того ж самого слова може бути заховано зовсім інші речі, на які слід по-різному реагувати. Заборону порушувати не можна, хіба що тільки там, де це дозволено» [3]. Такий перехід призводить до збільшення вербальної складової і зменшення складової подієвої. Наприклад, ритуал може не мати жодного слова, адже слугує для підтримання ідентичності, а слово-міф формує цю ідентичність. Слово-смисл може зруйнувати її, оскільки отримує волю для інтерпретації. Г. Почепцов наголошував на можливостях таких переходів: слово-міф – слово-ритуал – слово-смисл. У сучасному суспільстві можливий ще один варіант – слово-гра. Шістдесятники, на його думку, переводили слово-міф у розряд слова-смислу, намагаючись або спростувати його, або просто подискутувати з ним. Отже, вони руйнували слова-міфи, що були базовими для тогочасного суспільства.

Однією з таких руйнацій було виведення у творах на перший план «маленької» людини і піднесення її, чого не було у референтній ліриці, яка тяжіла до зображення героїв та титанів:

Він байдуже потис їй руку

І не чув її милих докорів,

І так довго стогнали по бруку

Перестуки її підборів.

І стояв він, тупий, плечистий

І байдужий, немов колода,

І здалося – на ціле місто

Заридала вона на сходах [4, 127]

Василь Симоненко описує звичайну буденну сварку між ним і нею. Але завдяки неназиванню (маємо займенники він та вона, що вказують на особи, але не називають їх) і гіперболізації маленька трагедія набуває вселенського значення.

Або ж перехід від слова-символу здійснювався шляхом змалювання звичайних побутових речей на противагу глобально-універсальним темам референтної лірики:

До телефону – він його не бачив.

Хоч телефон – сюди-туди: нема!

А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче,

І груша з грушами прибились до вікна.

(…)Чорняве полум’я, чорняву ту завію

Узяв у душу, як блакитний сон.

А чути плач – то плаче телефон,

Просунувши у ніч холодну шию [2, 45].

Дж. Аркілла та Д. Ронфельдт визначають два види існування інформації: інформація-передача, інформація-базис [6]. Слово-міф у цій системі належить до інформації-базису. Відтак, коли він руйнується, то руйнується і структура, що була побудована на цій інформації. Саме таких письменників М. Рябчук бачить серед шістдесятників: «Є багато різних інтерпретацій самого визначення цього літературного явища. Саме тому досі виникають непорозуміння. Скажімо, Євген Сверстюк зараховує до "шістдесятників" тільки тих, хто не колаборував із режимом. Це люди, які пішли в табори чи просто замовкли, як Ліна Костенко. Для інших – це покоління інтелігенції, що прийшло в 1960-ті роки. Тобто є вузьке значення терміна "шістдесятники", а є широке. Коли говорити про перше, то значною мірою це покоління зберегло моральний авторитет. Хоча й не зовсім: бачимо, як певна частина тих, котрі відбули й тюрми, й табори, не витримали випробування свободою, славою. [...] Щодо "шістдесятників" у ширшому розумінні, які ще у 1970-ті пішли на колаборацію, то це абсолютно сумне явище. Це – остаточний кінець творчий, інтелектуальний, моральний. Це щось таке сумне, як Тичина у 1960-ті... У кожнім разі, мені важко визнати кумирів у постатях цього покоління». Протидія в реальному і протидія в інформаційному світах – це дві різні протидії. Д. Бобишев схиляється до того, що у стандартному розумінні шістдесятники – це ті, кому було дозволено владою трохи відхилятися від норми. Він писав про цей термін: «Мені здається, його штучно причепило до нас наступне покоління, насміхаючись над старшими». Шістдесятники створили шар, що жив за власними законами. Це був власний інформаційний потік з текстами та героями. Це був автономний сегмент, що ввійшов у конфлікт з державою і жив двома життями – одне з них збігалося із життям загальним. Звідси – і немімезисність лірики.

У цій ліриці були наявними дві конфліктуючі між собою ідентифікації. Перша – ідентифікація Радянського Союзу. Друга – ідентифікація нового життя у старій державі. Звідси – достатня кількість текстів, що ми їх можемо віднести до референтної лірики, і поява текстів, що їх відносимо до немімезисної лірики.

На думку Г. Почепцова, дисиденти були «медіа людьми, трансляторами смислів, причому тих смислів, які повністю суперечили тогочасній картині світу. Тому транслювати ці смисли можна було дуже обмеженому колу спільників. Це було комунікацією за дружніми й родинними зв’язками, бо всі інші відразу обривалися» [3].

Він виводить такі причини формування дисидентства: внутрішні переконання, які досить часто з’являлися як наслідок сімейних чи дружніх переконань, західна підтримка, тиск радянської системи, роботи КДБ зі створення власних агентів у цьому середовищі. Шістдесятники мали прямий та опосередкований вплив на сучасність[1]:

	Опосередкований вплив	Прямий вплив
Простір 1(поверхневий)	література, мистецтво	акції протесту
Простір 2 (глибинний)	віртуальний простір	фізичний та інформаційний простори

Шістдесятник породжували інший, альтернативний інформаційний потік, є речником тієї інформації, що базувалася на іншій моделі світу. Таким чином, маємо радянську модель та модель, що її пропонувало шістдесятництво. Влада ж зацікавлена у безальтернативності, тому вона блокує ті інформаційні джерела, що орієнтують на альтернативну модель, і намагається утримувати у масовій свідомості свою модель. Але віртуальна модель шістдесятництва поступово переходила у світ реальний. Одним з перших таких переходів була і назва «відлига» (роман Іллі Еренбурга), що прийшла з літератури, світу віртуального, у політику, світ реальний. А далі – поява великої кількості текстів з новим змістом та новими зображально-виражальними можливостями.

Література:

1. Астаф’єв О.Г. Лірика української еміграції: Еволюція стильових систем. – Київ: Смолоскип, 1998. – 314 с.

2. Вінграновський М. Вибрані твори. – Київ: Дніпро, 2004. – 832 с.

3. Почепцов Г. Люди як медіа: шістдесятники й альтернативні інформаційні потоки // http://osvita.telekritika.ua/material/2069

4. Симоненко В. Берег чекань. – К.: Наукова думка, 2001. – 248 с.

5. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. – К.: Смолоскип, 2010. – 632 с.

6. Arquilla J., Ronfeldt D. Looking ahead: preparing for information-age conflict // In Athena's camp. Preparing for conflict in the information age. Ed. by J. Arquilla, D. Ronfeldt. – Santa Monica, 1997

---

[1] Почепцов Г. Люди як медіа: шістдесятники й альтернативні інформаційні потоки // http://osvita.telekritika.ua/material/2069