“Право”/1.История государства и права.
Сасу А.Н.
Національний
університет “Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”,Україна
Термін та джерела формування права у різних
народів світу
Термін “право” у сучасному розумінні розглядають як
соціальний і юридичний феномен,який у відносинах відіграє роль їх регулятора і
гаранта функціонування. Така точка зору у повноті соціально-політичних
складових відводить людині невеличкий сегмент простору для творчої
життєдіяльності, оскільки право за означених умов є лише інструментом впливу
соціуму та держави. Саме через соціальні і політичні інститути людина як
природний і політичний феномен позиціонує у життєвих варіаціях.
У лексиконі сучасної людини термін “право” демонструє
чимало змістовних відтінків,розмаїття яких залежить від багатьох чинників:
національної культури, ступеня розвитку демократичних засад суспільства і
паритетів у відношеннях з державно-політичними інституціями, а також ступеня
розвитку і розкриття свідомості суспільства і окремих людей як складових
суспільства. Значну роль відіграє загальний фактор розвитку людства як
еволюційного виду, а також багато інших факторів. Сучасна соціальна формула
“права” сповнена змістусукупності можливостей, які має соціальний суб’єкт;
сукупність особливих правил поведінки загального характеру; відповідність форм
явища, його сутності тощо. Для об’єктивізації визначення терміна “право”
застосовують різні прийоми методу логічного мислення з арсеналу
матеріалістичної діалектики і із залученням біологічної складової людини, який
допомагає утворювати зв’язки між знаковими елементами (символами).
Але цей рівень мислення не спроможний забезпечити синтез змістовної
частини речення.Тобто, синтезована частина, яка є за суттю новою і самостійною
по відношенню до попередніх посилок, утворюється за інших принципів, відмінних
від принципів лінійного логічного мислення як методу матеріалістичної
діалектики. Біологічна і психоемоційна частина людини
поступається місцем інтуїції – не матеріальній – духовній
частині, а методи і прийоми матеріалістичної діалектики задля її дослідження і
контролю мають некоректний характер.
Психічна чутливість є природною і переважний її сегмент
несвідомий, але в науковій діяльності постійно використовують даний аспект.
Природні інтуїтивні здібності можливо вольовим імпульсом переводити у площину
свідомості і керувати ними.
Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному
впливі один на одного і був викликаний такими причинами.
-- потребами
економічних відносин, що складалися при наявності приватної власності, поділу
праці, товарного виробництва і обороту; необхідністю закріплення економічного
статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних
зв'язків, умов для економічної самостійності.
--необхідністю
підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та
загострення соціальних протиріч і конфліктів.
--організацією
публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї,
встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя
перетворенням людини на відносно
самостійного індивіда.
Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду,
племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що
усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку
суспільства.
Таким чином, виникнення права було пов’язано з:
(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного
життя суспільства;
(2) відокремленням
особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність
існування (соціальну свободу);
(3) формуванням
держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі
виконати такі завдання:
а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного
організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому
порядок і стабільність;
б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної
особи.
Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам
первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право,
що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус. Основні юридичні джерела
формування права у різних народів світу
можна поділити на два шляхи формування права:
— через норми, що виходять від держави;
— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших
соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і
підтримувані державою.
Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у
правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У
результаті цього з'явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується на
звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або
етнічній чи соціальній групі.
У різних народів світу позначилися різні провідні елементи
соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай,
закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до
формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх
типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав,
у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне
джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент,
релігійна норма, норма-звичай.
Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони
XII таблиць. Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна
правда», «Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права,
судових прецедентів і прямих законодавчих положень.
У первісному суспільстві позначилися контури правосудної
діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс
індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так
поступово формуються судові прецеденти — рішення у конкретних справах, які у
процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали
загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права — Англії, США,
Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).
У країнах континентальної Європи з розвитком писемності
поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля,
князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у Франції,
Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).
У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль
у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми
релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові
системи).
У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася
на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне
право) — традиційно-общинні правові системи.
Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один —
романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.)
— у якому переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає переважно у
формі закону. Другий — англо-американський, або загальне право (Англія, США та
ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню,
присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих
життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та
латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових
систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні
групи - китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські,
іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).