Секція: Історія України

 

Кравченко В.Я., ст. викладач

 

Українська інженерно - педагогічна академія, м. Харків

 

Козацтво як державотворча сила.

 

 

Першу третину XVII ст. в історії козачого державотворення можна розглядати як боротьбу за автономію. В суспільстві існувало чітке усвідомлення того, що польські порядки не можна запроваджувати на козацьких землях. Особливо сильними були ці настрої серед нереєстрових козаків та запорожців.

У цьому зв'язку дуже важливою є постать П.Конашевича-Сагайдачного, котрий, ставши гетьманом, повів дуже активну дипломатичну роботу стосовно Речі Посполитої. З появою на українському політичному небосхилі гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагайдачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він також домігся об'єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва.

Контингент українського козацтва протягом 20 років зріс більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в політичній системі Речі Посполитої. Українське козацтво виробило власну емблематику.

Найстаріша печатка, що дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату Васильовичу (1596 р.). На ній зображений лицар — козак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак на печатці “коша Війська Запорозького” має на плечі мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на похорон П. Сагайдачного це зображення вперше названо “гербом низового Війська Запорізького”.

Зовнішньополітичний курс Сагайдачного можна визначити як пошук компромісу з однією з найсильніших тоді європейських держав - Річчю Посполитою. Заради цього він підтримував військово-політичні акції, які чинила Польща, воюючи то з Москвою, то з Оттоманською Портою. З іншого боку гетьман досяг більшого в консолідації української нації на шляху до утвердження її державності: саме він об'єднав військову силу козацтва з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1612 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.

 З цього, власне, розпочинається новий етап українського державотворення. Рушійною силою цього процесу стає козацтво.

Друга половина 20-40-х рр. XVII ст. позначена новими конфліктами у польсько-українських взаєминах, де простежується бажання козаків проводити незалежну від Польщі внутрішню і зовнішню політику. Як слушно зауважують більшість дослідників , те державне утворення, яке виникло у 20-х рр. в структурі Речі Посполитої внаслідок активної військово-дипломатичної та політичної діяльності козаків, можна визначити як “державу в державі”, що особливо дратувало польську верхівку, і та вдається до політики “твердої руки”.

З діяльністю М.Дорошенка пов'язані реформи в організації “законних”, себто реєстрових козаків, їх було поділено на шість полків. Першими полковими містами стали: Київ, Канів, Корсунь, Біла Церква, Переяслав і Черкаси. Кожний полк ділився на сотні, осередками яких ставали невеличкі міста на полковій території, де цивільна та військова влада над козаками переходила до козацьких старшин. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю службою, яка називалася канцелярією. Посада гетьмана була виборною, що слід особливо підкреслити, зважаючи на політичні традиції українців; однак вибір вважався остаточним, якщо його підтвердить король польський. Останнє швидше нагадувало формально-символічний акт, ніж політично-правовий.

У цей же час у державно-політичній структурі України складається своєрідний адміністративно-територіальний поділ. Якщо реєстрове козацтво підлягало впливам і контролю з боку корони, хоч внутрішній лад тут був досить-таки самостійним, то інша частина козаків, які засіли в Запорізькій Січі і яких польська влада вважала “незаконними”, користувалася більшою автономією, хоча також, щоправда формально, підпорядковувалася гетьманові.

Як бачимо, державно-правова конструкція Речі Посполитої була складною: вона являла собою польсько-литовську федерацію (з рисами конфедерації). Окрім цього, у складі Польщі як такої існували відносно автономні володіння князів та магнатів, які нерідко конфронтували з королівською владою. Невизначеним лишався і статус самої України. З одного боку, вона підлягала королівській юрисдикції, з іншого - значні її території безпосередньо управлялися магнатами. Магнати проводили агресивну соціальну і релігійну політику, і козаки в пошуках справедливості нерідко апелювали безпосередньо до короля. В очах козаків, старшини, гетьманів, а також міщан останній виступав у ролі своєрідного третейського судді.

Таким чином, складна “державна конструкція” Речі Посполитої постійно перебувала у хиткій рівновазі. Будь-який серйозний поштовх геополітичного характеру й сили міг зруйнувати цей стан.

Поділ українського козацтва на дві частини реєстрове та нереєстрове - стояв на заваді справи політичної консолідації українців.

Суворими заходами примусу, терору польській владі на деякий час вдалося придушити вияви соціального, релігійного та національного невдоволення народу. На певний час у суспільстві встановилася політична рівновага, яка в польській історіографії називається “золотим спокоєм”.

Але, як відомо, тиша і спокій частіше за все стають провісниками бурі. Саме таким буревієм стало наприкінці 40-х рр. Велика визвольна війна  під керівництвом Б.Хмельницького.

Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з автономією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрового та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі, уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реєстрове козацтво втрачало частину своїх прав, а низові козаки вважались кріпаками. Зрозуміло, що козацтво, сформоване в організовану силу, не збиралось без боротьби поступатися своїми правами. Тривале протистояння двох сил — польського уряду та українського козацтва — не могло не вилитись в гострий військовий конфлікт, який вибухнув у 1648 р. і став початком української національної революції 1648—1676 рр.

Звичайно, розглядаючи це питання, ніяк не обійтися без того, щоб не звернути погляд на гетьмана Б.Хмельницького - центральну постать повстанських літ.

Підсумовуючи все сказане вище необхідно підкресліти, що виникнення Української козацької держави, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з ім'ям Богдана Хмельницького  — справжнього патріота України, вірного її сина, видатного політичного діяча, талановитого дипломата і полководця.

Ще більш радикальну точку зору мав відомий український історик Д. Дорошенко, він підкреслював те, що найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як великого полководця, не блискучого дипломата, а державного діяча, фундатора, будівничого Української козацької дер­жави. Як що подивитися на тогочасне громадсько-державного життя — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату.

Аналогічну оцінку діяльності Великого гетьмана зустрі­чаємо і в працях видатного польсько-українського вченого В. Липинського, який наголошував, що Б. Хмельницький насамперед був творцем, а не руйнівником, одним із найгеніальніших державних мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим», Петро І  зробив п'ятдесятьма роками пізніше для російської держави. Тим більше що Петро І робив це не на голому місці, він успадкував державу від свого батька Олексія Михайловича.

Подібні судження й оцінки діяльності Б. Хмельницького зустрічаємо і в сучасній українській історіографії. Як зазначає Р. Іванченко у своїй книзі «Історія без міфів»: великий гетьман у надзвичайно складних умовах не тільки будував свою українську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі ін­ституції в Переяславсько-Московській угоді, що без сумніву є ве­личезною заслугою  Богдана Хмельницького перед україн­ським народом, перед історією.

Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будів­ництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоден серйозний дослід­ник. Водночас є непоодинокими  праці (особливо публіцистичні), де гетьман зображається діячем, який у 1654 році «зробив фатальну помилку», людиною, позбавленою дер­жавного таланту, у діях якої переважали особисті мотиви  та інше. На превеликій жаль, автори таких праць, як зазначає В. Смолій, свої висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретації вирваних із загального контекс­ту фактів. При цьому, як правило, ігнорується принцип  історизму. На складну епоху XVII ст., де діяли свої закони суспільного  розвитку,   переносяться  ціннісні  орієнтири сучасності,  та перш за все нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил).

Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не може бути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії: виражаючи за­гальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у фор­муванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили,, організував і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, започаткував Українську державу. Разом з там на­шому сучасникові впадають в око непослідовність дій геть­мана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Не оминули його прорахунки і навіть стратегічні помилки /залишення західноукраїнських земель/.  Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й су­перечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджу­валися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх штанів і задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від нена­висного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кравченко Володимир Якович

Вул.. Архітекторів, буд.. 24, кв. 142

Харків

61174