Російське самодержавство та офіційна політична позиція римо-католицького та греко-католицького духовенства Правобережної України наприкінці XVIII – у середині XIX ст.

Хитровська Ю.В.

НТУУ „КПІ”

Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. переважна більшість українських земель – Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь – входили до складу Російської імперії. В основу своєї внутрішньої політики російське самодержавство поклало теорію “офіційної народності”, що означало: православ’я, самодержавство і народність. Політика церковно-релігійної уніфікації, посилення монархічно-бюрократичного режиму та русифікації здійснювалась на всіх українських землях, які належали російській короні, в тому числі і на Правобережжі. Однак, незважаючи на це, у „Південно-Західному краї”, як і в усій імперії, у другій чверті XIX ст. наростали опозиційні настрої, радикалізувалася суспільно-політична думка. У революційно-демократичні рухи втягувалося не лише дворянство, а й окремі вихідці із різночинців-чиновників, купців, міщан і селян. Виникали таємні гуртки і товариства, які поширювали ідеї, спрямовані проти царизму і кріпосного ладу.

Посиленню суспільно-політичного руху сприяли також і зовнішньополітичні події : революція 1830-го рр. у Франції, повстання 1830-1831 рр. у Польщі, революційні події 1848-1849 рр. у кількох країнах Європи. Зростання революційно-демократичного руху як за межами імперії, так і всередині, сприяло тому, що російське самодержавство потребувало надійної ідеологічної опори, яка вбачалась у православній церкві - традиційно впливовій силі суспільства.

Православне духовенство загалом влаштовувала сумлінна політична служба на самодержавство, за яку воно одержувало від царського уряду матеріальну і правову підтримку. Православна церква Правобережжя, як і Російська православна церква, фактично засвоїла протестантський погляд на церковну організацію як на „безблагодатну релігійну співдружність” і була впряжена у державну російську політику асиміляції народів імперії у одну російську націю. Вона, щоб не ускладнювати стосунки із владою, підкорилася своїй новій ролі у суспільстві, сумлінно виконувала ідеологічні замовлення самодержавства, підтримувала урядову політику, а до антиурядових рухів, особливо до національних, ставилася несхвально, навіть вороже.[1]

Після включення Правобережної України до складу Російської імперії наприкінці XVIII ст. католицька церква цього краю опинилася в надзвичайно своєрідному політичному та релігійному просторі, специфіка якого полягала, по-перше, в легітимізованій віросповідній монополії Російської православної церкви в країні, її зрощенні з державними структурами, по-друге, в переході державних та офіційних церковних інституцій до політики остаточної ліквідації обрядово-культових особливостей українського православ’я, по-третє, у стримуванні царським урядом національно-політичного та національно-культурного розвитку народів імперії на фоні наростання русифікаторських тенденцій в російській державі.[2] На початку XIX ст. процеси одержавлення правобережної католицької церкви ставали дедалі помітнішими. Реальна загроза остаточної секуляризації її церковних земель, збереження щодо неї неповноцінного статусу (католицька церква була віднесена російськими урядовими колами до так званих „терпимих” релігійних об’єднань) – все це викликало невдоволення в середовищі римо-католицького духовенства. Хоча католицька церква „Південно-Західного краю” чинила супротив урядовому тиску, все ж, загалом, її політична позиція щодо самодержавного режиму радикально не відрізнялася від тієї, що її займала православна церква, адже римо-католицька церква, попри все, також вигравала від соціальної політики царського уряду, адже після входження Правобережної України до складу Російської імперії добре налагоджений поліцейсько-чиновницький механізм захищав соціальні інтереси католицького духовенства ефективніше, ніж урядові структури колишньої Речі Посполитої. Імперський уряд, зокрема, поклав край розбою шляхти, від якого ще недавно потерпала і католицька церква. Самодержавство у зародку придушувало антикріпосницькі виступи селян, що “давало маєтному духовенству можливість сміливіше використовувати селянську працю.”[3]

До того ж, папська курія сприяла толерантному ставленню римо-католицького духовенства до царизму. Папство до поразки Росії у Кримській війні 1853-56 рр. намагалося ладити із “європейським жандармом”, не заявило про офіційну підтримку польського повстання 1830-1831 рр., не протестувало проти масового закриття у краї василіанських і римо-католицьких монастирів та духовних навчальних закладів. Лише після закінчення Кримської війни, у зв’язку із послабленням міжнародного престижу самодержавства, воно почало демонструвати свою незгоду із брутальними акціями уряду у Польщі. Так, у 1861-1862 рр. на Правобережній Україні ходила по руках папська булла із закликом до католицького духовенства поститися і носити траур після розгону антиросійської політичної маніфестації, влаштованої жителями м. Варшави.[4]

Тому не дивно, що правобережні католицькі ієрархи офіційно солідаризувалися із урядовими акціями, спрямованими на послаблення католицизму та посилення православ’я у краї, про що свідчило, зокрема, схвальне ставлення римо-католицького єпископа Каспара Цецішевського до закриття урядом на початку 30-х років XIX ст. у Західних губерніях більшості місцевих католицьких монастирів.[5] У Західному краї було закрито 191 римо-католицьких монастиря з 305 раніше діючих. Майже третина з них (61) припадала на Правобережжя.[6]

Греко-католицька церква, хоч і не так відверто, як римо-католицька, більше тяжіла до католицького Заходу, ніж до православної Росії, слушно вбачаючи у церковній політиці російського уряду потенційну загрозу для свого існування. Штовхало її в обійми Заходу недавнє, наприкінці XVIII ст., протистояння між нею та православною конфесією. Однак, відтоді, як членом Петербурзької “уніатської колегії” став у 1827 році випускник Віленської семінарії (“папського алюмінату”) Йосип Семашко, офіційна позиція греко-католицької церкви змінилася. Семашко подбав про те, щоб відповідальні пости в уніатській митрополії дісталися його однодумцям – також випускникам цього духовного навчального закладу. Стараннями цього діяча в уніатських духовних училищах Правобережжя та Білорусії було запроваджено викладання російською мовою, навіть використовувалось синодальне Святе Письмо. Саме він запровадив у греко-католицьку церкву московський служебник і розправився із тими священиками-уніатами, які протестували проти цієї новації. У 1830-1831 рр., коли спалахнуло польське національно-визвольне повстання, деякі греко-католицькі священики із його оточення (скажімо, провінціал Жорський) перекинулись у православ’я. Уніатський митрополит Йосафат Булгак (1818-1838 рр.) майже не протидіяв зусиллям Йосипа Семашка у поступовій ліквідації греко-католицької церкви, навіть заповів поховати його “по-православному”, у Свято-Сергіївській лаврі – некрополі московських митрополитів.[7]

Безперечно, така позиція провідників греко-католицької церкви значною мірою посприяла тому, що просте духовенство та миряни цієї конфесії здебільшого виявляли цілковиту байдужість до насильного обернення їх урядом у православ’я у 1839 році і не стали протестувати.

Отож, незважаючи на брутальне одержавлення правобережної православної, греко-католицької й римо-католицької церкви з боку російського уряду, все ж, загалом, ці церковно-релігійні конфесії підтримували політику самодержавного режиму, виконуючи охоронну функцію, адже переважну більшість їх духовенства, найперше верхівку, задовольняв, передусім, соціальний захист, який надавало йому самодержавство. Особливо запопадливо підтримувало царат українське православне духовенство, чиє економічне і правове становище зміцнилося під патронатом російської корони, надто у 40-50-х роках XIX ст., коли воно перетворилося у дрібних поміщиків.