ПЕДАГОГИЧЕСКИЕ НАУКИ / 6. СОЦИАЛЬНАЯ ПЕДАГОГИКА

Курліщук І.І.

Луганський національний педагогічний університет ім. Т. Шевченка, Україна

До питання дослідження процесу соціалізації особистості у вітчизняній і зарубіжній соціолого-педагогічній літературі

У загальному розвитку дослідження проблем соціалізації особистості зазвичай виділяють два періоди: І період (друга половина ХІХ ст. – середина ХХ ст.) – теорія соціалізації ще не оформилася як самостійна галузь науки; ІІ період (починаючи з середини ХХ ст. - …) – характеризується перетворенням феномену соціалізації у самостійну міждисциплінарну область дослідження.

Термін «соціалізація» вперше було використано у значенні «усуспільнювання» землі, засобів виробництва і т. ін у політичній економії (П.Пеккер). Щодо авторства його використання у суспільних науках відносно людини, то тут думки вчених не співпадають. Так, його перше вживання у соціально-педагогічному контексті найчастіше пов’язують з роботами французького і американського соціологів Г. Тарда і Г.Гіддингса або французького соціолога Г. Лебона.

На сьогодні існує велика кількість робіт, присвячених аналізу поглядів зарубіжних вчених на проблему соціалізації особистості [1; 2; 3].

Наприклад, О. Волохов виділяє два підходи у вивченні проблеми соціалізації особистості зарубіжними дослідниками: 1) об’єктно-об’єктний – індивіду відводиться пасивна роль у процесі соціалізації; 2) об’єктно-суб’єктний – індивіду відводиться активна роль. У колі прибічників першого підходу автор називає Т. Парсонса, Дж. Огбю та ін., другого – Ч. Кулі, Л. Колберга, Е.Еріксона та ін. [4].

Досліджуючи концепції соціалізації особистості у західній педагогіці другої половини ХХ ст., А. Іванченко та А. Збруєва складають класифікацію, до якої входять наступні концепції соціалізації особистості: 1) технократичні концепції соціалізації особистості (М. Бурруса, Ф. Скінер, А. Бандура, М.Саундерс); 2) концепції авторитарного раціоналізму (Т. Мак Даніель, Т. Гуд, Дж. Брофі, Дж. Добсон та ін.); 3) психоаналітичні концепції соціалізації особистості (Е. Фромм, А. Адлер та ін.); 4) неогуманістичні концепції соціалізації особистості (А. Маслоу, А. Комбс, К. Роджерс та ін.) [3, 9-13].

В українській науці засновником теорії соціалізації (соціального виховання) вважається психолог і педагог В. Зеньковський.

Зазначимо, що найчастіше у вітчизняній соціолого-педагогічній літературі радянського, а також пострадянського періодів поняття соціалізації розглядалося через сутність понять формування, розвитку і виховання особистості. Поняття формування особистості вживається, коли мається на увазі єдність об’єктивних умов і суб’єктивних факторів, що цілеспрямовано впливають на процес становлення і розвитку особистості. Поняття розвиток особистості характеризує послідовність і поступовість змін, що відбуваються у свідомості і поведінці особистості. А виховання пов’язане з суб’єктивною діяльністю, з виробленням у людини певного уявлення про навколишній світ [5, 313-314].

Так, І. Кон вважав поняття «соціалізації» і «виховання» близькими, оскільки вони обидва мають під собою спрямовані дії. Проте дослідник підкреслював, що соціалізація включає і спонтанні впливи

На його думку, багатозначний термін «соціалізація» означає «сукупність усіх соціальних процесів, завдяки яким індивід засвоює і відтворює певну систему знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Соціалізація включає не лише усвідомлені, контрольовані, цілеспрямовані впливи (виховання в широкому змісті слова), але і стихійні, спонтанні процеси, так чи інакше впливаючи на формування особистості» [6, 22].

Г. Андрєєва оперує поняттями «розвиток особистості» і «соціалізація», які на її думку співпадають за об’ємом, оскільки розвиток особистості не може бути поза системи соціальних зв’язків, стосунків Загалом, вона характеризує соціалізацію як складний, безперервний, багатофункціональний процес, що відбувається на біологічному, психологічному і соціальному рівнях, охоплює різні вікові стадії. Дослідниця зазначає, що соціалізація являє собою процес, за умов якого, з одного боку, потреби окремо взятої особистості орієнтуються до потреб суспільства ( при цьому така адаптація носить не пасивний характер, а активний, при якому індивід добровільно, творчо будує свою роль у суспільстві); з другого боку, суспільство формує норми моралі і поведінки, педагогічно доцільні [7, 67-68] .

Вводить як складову у поняття «соціалізації» поняття «виховання» А.Мудрик. У своїх роботах він визначає це соціальне явище як «відносно соціально-контрольовану соціалізацію». Взагалі, трактуючи соціалізацію як «розвиток і самозміну людини у процесі засвоєння і відтворення культури, який відбувається під час взаємодії людини зі стихійними, відносно спрямованими і цілеспрямовано створеними умовами життя на всіх вікових етапах», він тим самим процес соціалізації подає як сукупність чотирьох складових: 1) стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об’єктивних обставин життя суспільства, зміст характер і результати якої визначаються соціально-економічними і соціокультурними реаліями; 2) відносно спрямованої соціалізації, коли держава приймає певні економічні, законодавчі, організаційні заходи для вирішення своїх задач, що об’єктивно впливають на зміни можливостей і характер розвитку, на життєвий шлях тих чи інших соціально-професійних, етнокультурних і вікових груп; 3) відносно соціально контрольованої соціалізації (виховання) – планомірного створення державою і суспільством правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини; 4) більш чи менш свідома самозміна людини, яка має просоціальний, асоціальний чи антисоціальний вектор, залежно від індивідуальних ресурсів і відповідно чи в протиріч об’єктивним умовам життя [8, 9 -15].

У 90-х роках у педагогічній науці відбувається нове переосмислення співвідношень понять «соціалізація» і «виховання». Над цією проблемою працювали О. Газман, Л. Гордін, В. Давидов та ін. Вони трактують процес виховання як складову педагогічно керованої частини соціалізації.

Сьогодні термін «соціалізація» (від лат.sosialis – суспільний) використовується для позначення процесу, за допомогою якого люди навчаються відповідати соціальним нормам. Соціалізація робить можливим продовження існування людства і передачу його культури від покоління до покоління» [9, 430-431].

Сутність соціалізації полягає «у поєднанні пристосування (адаптації) і обособлення людини в умовах конкретного суспільства» [10, 267].

Література:

1. Рогачёва Е. Ю. Подходы к социализации в зарубежной педагогике// Социализация личности: исторический опыт советского периода и современные тенденции: Сб. науч. тр./Под ред. М. Г. Плоховой и Ф. А. Фрадкина. – М., 1993. – С. 134-139.

2. Шварцман К. А. Философия и воспитание: Критический анализ немарксистских концепций. – М., 1989.

3. Іванченко А. В., Збруєва А. А. Концепції соціалізації особистості у західній педагогіці другої половини ХХ століття// Вісн. Житомир. пед. ун-ту. – 1999. - № 3 – С. 9-13.

4. Волохов А. В. Теорія и методика социализации ребёнка в детских общественных организациях: Автореф. дис. … д-ра пед. наук. – Ярославль, 1999.

5. Тощенко Ж. Т. Социология. – М., 1999.

6. Кон И.С. НТР и проблемы социализации молодёжи. – М., 1988.

7. Андреева Г. М. Социальная психология. – М., 1997.

8. Мудрик А. В. Социальная педагогика.. - М., 2000.

9. Аберкромби Н. Социологический словарь: Пер. с англ.– М., 2004.

10. Словарь по социальной педагогике./ Авт. – сост. Л. В. Мардахаев. – М.,2002.