История/1.Отечественная история   

 К. і. н.  Лебедєва Г.О.

Дніпродзержинський державний технічний університет, Україна

УКРАЇНСЬКА СОБОРНІСТЬ – АКТУАЛЬНА ПРОБЛЕМА

ІСТОРІЇ ТА СУЧАСНОСТІ.

 

Багатостраждальна доля нашого народу особлива тим, що на протязі майже всієї своєї історії українці не мали державності та ще й були територіально роз’єднані у межах різних держав. Соборність була мрією, за яку боролися не одне століття найкращі постаті всієї української землі на заході і на сході.

Не дивлячись на декларативний характер,  Акт соборності України від 22 січня 1919 року мав для українського народу велике політичне та ідеологічне значення: зросла національна самосвідомість українців, закріпилося почуття національної гідності, а основи державності, які встигли закласти, виявилися такими сталими, що пережили війни, вторгнення, окупації і сімдесят років радянського режиму.

Проблема соборності українських земель та українського народу, нажаль, залишається актуальною і сьогодні. Річ у тім, що час від часу відцентрові, сепаратистські промови лунають з вуст політичних діячів і, навіть, пересічних громадян України. Нажаль й досі українці не відчувають себе єдиним цілим, поділяючи один одного на «західних» та «східних». Зрозуміло, що певні стереотипи мислення наклала на нас історія перебування у межах різних держав, але людина не може бути прикута тільки до свого трагічного минулого. Треба рухатися далі, зберігаючи найцінніші досягнення народу, примножуючи їх, пам’ятати своє минуле заради майбутнього – у тому й полягає висока місія історії.

Унікальну можливість власного державотворення та об’єднання етнічних українських земель у межах власної незалежної держави вперше за багато століть створила Українська революція 1917-1920 років.

Перші роботи, присвячені подіям Української революції, з’явилися ще 1920 роки. Їх авторами були  видатні діячі, активні учасники, лідери українського національно-визвольного руху [3, 12]. У роботах «з перших вуст» докладно висвітлюється участь в революції української інтелігенції, політичних партій, діяльність українських національних урядів.

Після поразки Української революції, за відсутності власної держави, український народ не мав можливості вивчати свою героїчну та багатостраждальну історію, а навчальний предмет „Історія України” довго шукав своє місце у системі освіти. За радянських часів перед викладанням історії ставилося завдання озброювати учнів глибокими й міцними знаннями розвитку радянського суспільства, виховувати молодь у дусі комуністичної ідейності й моралі [7, с. 48].

Об’єктивне вивчення історії Української революції, процесів українського державотворення, Злуки УНР та ЗУНР розпочалося з виникненням у серпні 1991 року незалежної держави України [2; 4; 5; 6; 9].

Кращим популярним викладом історії України англійською мовою є книга професора університету у Торонто, українця за походженням Ореста Субтельного. Вона тричі перевидавалася в Україні і на початку 1990 років була чи не єдиним змістовним та неупередженим викладом подій української революції 1917-1920 рр. [11].   

Окремо слід відзначити дослідження відомого сучасного українського історика В.Ф. Солдатенка, який ретельно і всебічно вивчає історію та історіографію Української революції [10]. Останнім часом з’явилися й фундаментальні багатотомні роботи з історії України, де чимало уваги приділяється добі революції [8].

         Не дивлячись на те, що періоду Української революції присвячено багато праць, окремі проблеми і сьогодні залишаються актуальними та потребують зваженого дослідження. У поданій роботі автор аналізує соборність українських земель  як актуальну проблему  вітчизняної історії. З цією метою досліджене українське державотворення у Західній та Наддніпрянській Україні у 1918-1919 рр., виявлені причини, які завадили реалізації  Акту злуки на практиці, призвели до поразки урядів  ЗУНР та УНР.

14 грудня 1918 року у Наддніпрянській Україні до влади прийшла Директорія, яка проголосила відродження Української Народної Республіки (УНР). Це був третя форма української державності часів Української революції1917-1920 років, яка заявила, що буде рішуче боротися за  „соціальні  й  демократичні права українського трудового народу” [3, Ч.3, с.168-176]. Головою Директорії був обраний В.Винниченко, а новий уряд – Раду Народних Міністрів УНР очолив  український  соціал-демократ В.Чехівський.

      26 грудня 1918 р. Директорія проголосила "Тимчасову Конституцію України", в якій вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації. Директорія оголосила себе "верховною владою революційного часу", зазначивши свою тимчасовість, оповіщала про скликання Конгресу Трудового Народу Украї­ни, який розглядався як Тимчасовий передпарламент, проголошувала ряд соціально-економічних гасел, зокрема: робі­тничий контроль, боротьба зі спекуляцією, "національна зла­года всіх націй, що заселяють українську землю" тощо. Було скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики:  відновлено 8-годинний робочий день, право коаліції і страйків, колективні договори. Відновлювалась національно-персональна автономія тощо [ 1, c. 151].

Отже перед Ди­ректорією в галузі внутрішньої політики стояли складні завдання, але реалізувати їх в умовах війни було практично неможливо. Діяльність Директорії часто суперечила принципам, задекларованим у "Тимчасовій Конституції України". Реальна влада зосереджувалася не в руках Директорії, а у виборних ота­манів напівпартизанських загонів, з яких складалася армія Української Народної Республіки. Отамани часто самовільно придушували страйки, забороняли робітничі організації, навіть розганяли профспілки. Зрозуміло, що відразу у всього робітництва було враження й переконання, що нова влада є така сама, як гетьманська – контрреволюційна й ворожа до робітництва.

В умовах анархії та сваволі значних масштабів набрали єврейські погроми, а ворожість Директорії до всього російського, як контрреволюційного, переносилася і на російськомовний пролетаріат України. Український есер П. Христюк, з цього приводу писав: „Замість класово-революційної, міжнаціональної атмосфери, Директорія впірнула по вуха в націоналістично - дрібнобуржуазний туман” [12, с. 12-13].

Отже пері­одом найвищого тріумфу Директорії були перші тижні перебування при владі, а надалі її авторитет невпинно занепадав.

На західноукраїнських землях восени 1918 року йде жвавий процес державного будівництва. У жовтні 1918 р., зазнавши нищівної поразки у світовій війні, почала розпадатися Австро-Угорська імперія. 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представни­ки громадськості й утворили Українську Національну раду — законодавчий орган майбутньої держави на чолі з адвока­том та колишнім членом парламенту у Відні Євгеном Петрушевичем. У своєму першому маніфесті рада проголосила на українських етнічних землях імперії українську державність, яка мала утримувати певні стосунки з народами колишньої імперії Габсбургів [ 12, c. 452].

Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, в ніч на 1 листопада 1918 р. група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським заволоділи містом. Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить український прапор, усі головні заклади в руках українців і скрізь висять плакати з повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось подібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.

13 листопада 1918 р.  було проголо­шено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР була державоюз 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями [ 12, c. 454 ]. Президентом республіки автоматично став голова національної Ради Євген Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Левицький.

22—26 листопада 1918 р. на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Національної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодавчим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інтелігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть
соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Рада була майже цілком українською.

На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві органи управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з українців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території стабільність і порядок.

До важливих законодавчих актів Національної Ради належать гарантії нових виборчих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм 30 % місць у майбутньому парламенті.  

         В умовах воєнної розру­хи уряд особливу увагу приділяв подоланню глибокої кризи економіки. Після тривалих дискусій Національна рада ухвалила закон про земельну реформу: всі великі приватні землеволодіння, переважно польські, були конфісковані. Після закінчення війни передбачалося розподілити їх між без­земельними та малоземельними селянами. Активно відбудовувався залізничний транспорт. Було введено власну валюту — гривню, розпочато перебудо­ву системи народної освіти. Усе це засвідчує демократичний характер уряду ЗУНР.

На відміну від східних українців, галичани швидко погодилися в тому, що необхідно створити сильну, ефективну регулярну армію. Тому першим кроком уряду стало створення жандармерії й Української галицької армії (УГА). Загальна мобілізація дала свої результати й  восени 1918 р. в армії налічувалося понад 40 тис. боєздатних осіб [12, c.455]. Щоправда, існувала гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження.

Незначний досвід існування ЗУНР переконливо показав, що подальший процес розбудови молодої держави, органі­зації та захисту її завоювань здійснювати самотужки буде не просто, і тому спонукав уряд республіки укласти договір про злуку з Українською Народною Рес­публікою.

1 грудня 1918 р. у Фастові уряди ЗУНР та Директорії УНР уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР та УНР. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область  Української Народної Республіки (ЗОУНР) [2,  c.347]

         22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулося урочисте проголошення з'єднання УНР і ЗУНР в одну суверенну Українську Народну Республіку. В Універсалі Директорії УНР зазначалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Закарпаття) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за яки  умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка» [1,  c.152].

 На жаль акт злуки мав декларативний, символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла  - на шляху досягнення державної незалежності й ці­лісності українських земель стали сусідні держави. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною дало певні практичні наслідки. Відтак,  під час реорганізації Української галицької армії на зразок регулярних армій значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР – генерал М. Омелянович-Павленко,  який став командувачем УГА, та полковник С. Мишковський.  Реорганізована УГА у середині січня 1919 р. налічувала маже 60 тис. осіб, дедалі впевненіші  почувалася у ході польсько-українського протистояння, і незважаючи на нестачу зброї та боєприпасів, витісняла поляків з Галичини[2,  c. 347-348].

У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив в Галичину та на Волинь добре озброєну та навчену у Франції 80-тисячну армію. Підтримка Франції координально змінила ситуацію на користь поляків.  Під потужним тиском ворога дедалі більше слабіючи УГА вже  встояти не могла.

На­прикінці червня — на початку липня 1919 р. добре оснащені державами Антанти польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь, ліквідувавши всю структуру української державності, включаючи органи місцевого са­моврядування. Румунія захопила Буковину і південно-східну частину Закарпаття. Війська Чехословаччини на початку 1919 р. зайняли західну частину Закарпатської України. Західноукраїнська Народна Республіка, проіснувавши тро­хи більше восьми місяців, впала.

Влада Директорії УНР також була скороминучою. 28 січня 1919 р. Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, за владу Директорії, яка і буде верховною владою. Але цього ж дня конгрес припинив свою роботу й саморозпустився, а Директорія починала свою евакуацію з Києва у зв’язку з наступом радянських військ. 5 лютого 1919 року до Києва увійшли радянські війська, а навесні цього ж року радянська влада була встановлена майже на всій території Україні, крім Надзбруччя та західних областей.

У чому причини сумної долі українського народу? Визвольно-революційна боротьба 1917—1920 рр. зазнала поразки насамперед тому, що широким масам українства бракувало розвинутої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення власної держави. Провідником цієї ідеї в роки української національної революції стала нечисленна українська інтелігенція, яка н могла опертися на розпорошене і політично непідготовлене селянство, яке легко пасувало перед демагогічними обіцянками більшовиків. А національно свідомого робітництва май же зовсім не було.

Основні патріотичні сили були розпоре шені й не змогли об'єднатися навколо національної ідеї. Лідери УНР були, безумовно, віддай патріоти та, на жаль, не розуміли своєї історичної місії. Будучи неспроможними дійти компромісу, вони часто вдавали ся до конфронтації, провокування гострої внутрішньополітичної боротьби. Все це вело до глибокого розколу українства і, в кінцевому підсумку, підриву ще нетривкої державної будівлі.

Крім внутрішніх причин, були і зовнішні. На шляху до незалежності України стала відмова західних держав підтримати боротьбу українського народу як народу, що не мав державності. Вони не лише шкодили українцям політично, а й нищили їх фізично, завойовуючи наші території. Усе це призвело до національної катастрофи — ліквідації незалежності України, насадження тоталітарного більшовицького правління на Наддніпрянщині, окупації її західних земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Акт злуки мав декларативний характер тому, що УНР та ЗУНР не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних внутрішньополітичних та зовнішньополітичних умовах. У 1919 р.  українські землі знов були роз’єднані та опинилися у межах різних держав.  Ці держави відрізнялися за політичним ладом, культурним розвитком, етносоціальною політикою. Тому не дивно, що українці, що проживають сьогодні на заході та сході країни  мають різну ментальність, мовні та релігійні особливості тощо. Але це все не  повинно бути перешкодою на шляху до справжньої соборності, бо найголовніше -  всі ми є українським народом з єдиними етнічними коріннями, просякнуті єдиним духом та прагненням кращого життя для своєї країни.

Наш народ виборов право на створення незалежної соборної держави у багатовіковій боротьбі і тому треба відкидати всілякі сепаратистські тенденції,  зберегти те що маємо та впроваджувати в життя мрії творців Акту злуки  ЗУНР і УНР у далекому 1919 році.

 

Література:

1.   Баханов К.О. Лабораторно-практичні роботи у викладанні історії України. – К.: Генеза. – 1996. – 208 с.

2.   Бойко О.Д. Історія України: Посібник для вузів – 2-е вид., доп. – К.: Академвидав, 2004. – 656 с.

3.   Винниченко В.К.  Відродження нації. Історія української революції:  У 3 ч. Репринтне відтворення видання 1920 р. – К.: В-во політ. літератури України, 1990. –Ч. 3. – 542 с.

4.   Історія України: Навч. посіб. / В.Ф. Верстюк та ін. – К.: Вид. дім „Альтернативи”, 1997. – 416 с.

5.   Історія України: Навч. посіб. /В.І. Гусєв, Ю.О. Калінцев, С.В. Кульчицький; За ред. С.В. Кульчицького. –  К: Вища школа, 2003. – 431с.

6.   Литвин В.М. Україна: доба війн і революції (1914–1920). – К.: Вид. дім ”Альтернативи”. – 2003. – 488 с.

7.   Методика обучения истории в средней школе: Пособие для учителя. – М., 1978.

8.   Політична історія України ХХ століття: У 6 т. / Ред. кол.: І.Ф. Курас та ін.    – К.: Генеза, 2003. – Т. 2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917 -  1920) / В.Ф. Верстюк, В.Ф. Солдатенко. – 488 с.

9.   Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917 – 1920 роках. –   К.: Дніпро, 1999. – 186 с.

10.            Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіографія (1918-1920). – К.: Либідь, 1999. – 508 с.

11.            Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1993. – 717 с.

12.            Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 –1920 рр. У 4 т.  – Т. 1  – Прага, 1921 – 152 с.