к.і.н. Каліберда Ю.Ю.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ РУХ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ РОСІЇ (1917-1922)

Лютнева демократична революція 1917 р., що призвела до краху самодержавства в Російській імперії, не лише докорінно змінила політичну структуру суспільства, а й створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби російських колоній за державне відродження. Не винятком цьому був і 30-мільйонний український народ – найчисельніший серед поневолених народів імперії. Втративши понад двох століть тому власну державність, він також піднявся на боротьбу за визволення.

В авангарді цієї боротьби стали українці, які в умовах Першої світової війни 1914-1918 рр. були призвані на військову службу до російської армії. Український військовий рух, що розгорнувся в російській армії з падінням царату, став важливою складовою національного відродження доби Визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні.

За підрахунками істориків з 4 млн. українців у російській армії у 1917 р. військовим рухом було охоплено близько 1,5 млн. осіб [1, т. 2. с. 507]. «Українізація багнета» дала змогу українському народу закласти підвалини національної армії і протягом майже чотирьох років відстоювати власну державність від посягань зовнішніх та внутрішніх ворогів.

Національне державотворення та військове будівництво не оминуло і українців, що мешкали на російському Далекому Сході (популярна українська назва – Зелений Клин, Зелена Україна). Адже на початку ХХ ст. серед 1,5 млн. населення цієї віддаленої окраїни Російської імперії, яка охопила південь азійського узбережжя Тихого океану (на той час територія Амурської області та Усурійсько-Приморського краю), біля мільйону були вихідцями з України. Тогочасні національні та соціальні устрімлення та державні змагання українців Зеленого Клину вписали славну сторінку у національно-визвольну боротьбу всього українського народу за незалежність, оказали певний вплив на перебіг подій Громадянської війни на Далекому Сході Росії.

Одними з перших питання українського військово-політичного руху на

Далекому Сході під час Громадянської війни 1917-1922 рр. в Росії на сторінках своїх статей та спогадів підняли закордонні українські дослідники: М. Андрусяк, І. Світ, В. Кубійович [2-5] та ін. У своїй більшості історичні дослідження авторів цієї групи спирались на доволі слабку джерельну базу.

Сьогодні українське військове будівництво як складова національного державотворення українців на Далекому Сході у 1917-1922 рр. в центрі досліджень вітчизняних та закордонних науковців: В. Вериги, В. Сергійчука, В. Черномаза, С. Чорного та ін. [6, т. 2, с. 380-390; 7; 8, с. 243-248; 9-11].

Навесні 1917 р. серед українців Далекого Сходу розгортається національний рух. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. зі знищенням монархії ліквідувала в Росії багаточисельні обмеження національних прав та свобод різних народів та етнічних груп, поклала початок бурхливому розвитку українського громадського життя, яке проявилось у створенні цілої мережі українських громадських організацій (громад, кооперативів, товариств «Просвіта», військових рад, вчительських спілок, професійних об’єднань акторів, залізничників, поштово-телеграфних службовців тощо). Ці організації спочатку не мали певного об’єднувального центру та чітко окресленої мети, а їх головним завданням було відстоювання національних інтересів українського населення, з метою реалізації його прав як етнічної спільноти.

У квітні 1917 р. такі громади були створені у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську, Свободному, Імані, Микольську-Уссурійському, Харбіні та інших містах та селах Далекого Сходу, де компактно проживали українці.

Найбільш чисельною була українська громада у м. Владивосток, яка у своїх лавах об’єднувала понад 1,5 тис. осіб, серед яких чимало було вояків місцевого гарнізону. Її зусиллями з 30 квітня 1917 р. почав виходити перший на Далекому Сході український часопис "Українець на Зеленому Клині". «Часопис опублікував резолюції ІІ Військового з’їзду в Києві та обіжник про важливість формування українських військових частин, тексти Універсалів Центральної Ради» [6, т. 2, с. 385].

Активну культурно-просвітницьку  діяльність  проводило громадсько-культурне об’єднання "Просвіта",  Широкий розвиток набув кооперативний рух, який очолював крайовий український кооператив «Чумак». Виникли і активно діяли осередки українських політичних партій – есерів (200 членів) та соціал-демократів (150 членів) [9, с. 27-28].

1 травня 1917 р. у м. Владивосток вояки місцевого гарнізону разом з цивільним населенням під жовто-блакитними прапорами взяли участь у масовій демонстрації. А згодом заходами вояків-українців у місті було проведено українське військове віче, на якому з промовою виступили сотник К. Андруженко та полковник Ф. Стешко.

«Після віча понад три тисячі учасників пройшли вулицями міста до залізничної станції, з якої вояки виїжджали на фронт, – пише у своїй монографії В. Верига. – На станції їх проводжав полковник Стешко, а вояк Савченко передав український прапор. Під звуки гімну «Ще не вмерла Україна» поїзд вирушив у далеку дорогу через Сибір на фронт в Європі» [6, т. 2, с. 385].

Планова робота українських організацій розпочинається з 11 червня 1917 р., коли в Микольську-Усурійському з ініціативи українських громадських організацій при участі 57 делегатів почав свою роботу 1-й Всеукраїнський Далекосхідний з’їзд.

Проте з першого дня своєї роботи делегати з’їзду зазнали утисків з боку російських політичних кіл. Так, командування російської армії заборонило на ньому бути присутніми 8-ми військовополоненим-галичанам, які у складі австрійської армії брали участь у Першій світовій війні [2, с. 6-7]. А Рада робітничих та солдатських депутатів м. Владивосток, більшість якої складали більшовики, прийняла рішення розігнати з’їзд, який на їх думку вносив розкол у «революційний рух». Однак солдати, більшість з яких були українцями, відмовились виконувати її резолюцію, і впродовж чотирьох днів (до 14.06) з’їзд проходи у спокійній обстановці [14].

Підсумком роботи з’їзду стало звернення до Тимчасового уряду з вимогою про визнання ним широкої національно-культурної автономії для українського населення, організацію українських військових частин з українців-вояків російської армії, створення Далекосхідної Української Крайової Ради та її Секретаріату.

Історичне значення першого Всеукраїнського з’їзду для Зеленого Клину було значним. Фактично з цього моменту починається організована боротьба українців краю за національну державність, у якій вирішальну роль повинні були відіграти національні військові формування.

Після з’їзду активізувалися процеси українізації і в російській армії. Майже у кожній військовій частині на території Далекого Сходу, де проходили службу українці, стихійно виникали Українські військові ради, які висували перед своїм командуванням вимоги про створення українізованих військових підрозділів. Так, наприклад, навесні 1917 р. виникла і короткий час проіснувала Українська військова рада амурської флотилії, «але тут праця не вийшла поза межі організаційних справ» [13, с. 433].

У той же час український військовий рух зіткнувся з певними труднощами: відсутність єдиних поглядів серед його керівництва щодо політичного майбутнього Зеленого Клину та його Збройних сил; значна віддаленість краю від України та слабкі контакти Крайової Ради з Українською Центральною Радою; брак національно свідомих генералів та офіцерів; сильна протидія з боку російського керівництва та російських політичних партій тощо.

Найбільш організованого характеру український військовий рух набув серед українців-військовиків, які проходили службу у Маньчжурії на Східно-Китайській залізниці із центром у м. Харбіні. Причина цього полягала у тому, що управляючий залізниці генерал Д.Л. Хорват (1858-1937), його помічник – генерал М. Афанасіїв, командувач військами охорони генерал Переверзєв та начальник штабу генерал А. Івашкевич були тісно пов’язані з Україною, симпатизували та допомагали українському рухові [6, т. 2, с. 384].

В липні 1917 р. у Харбіні відбувся загальний з’їзд делегатів, на якому була створена Українська Окружна Маньчжурська Рада, на чолі з лікарем штабу військ І. Модзалевським. При Раді, яка розміщувалась в будинку головного штабу, була заснована військова секція на чолі з ад’ютантом штабу 2-го відділу Кордонної сторожі поручником Петром Твердовським [6, т. 2, с. 383].

Влітку 1917 р. під час переговорів І. Модзалевського та П. Твердовського з генералом Д. Хорватом був отриманий дозвіл на формування українських військових відділів. Невдовзі в Харбіні на кошти українських громад Маньчжурії була створена перша українська сотня ім. Т. Шевченка, командиром якої став заступник голови Української Окружної Маньчжурської Ради П. Твердовський [6, т. 2, с. 384; 3, с. 116; 14].

У серпні 1917 р. активний громадський діяч Г. Живаго виступив з відозвою про потребу створення в Маньчжурії українського військового куреня з метою відправки його в Україну на захист Центральної Ради [6, т. 2, с. 384]. Але на практиці ця ідея була реалізована тільки у листопаді 1917 р.

Після більшовистського перевороту у Петрограді розпочалися безпорядки та почастішали напади китайців на російські гарнізони в Маньчжурії. З погодження генерала Д. Хорвата для захисту Східно-Китайської залізниці були створені два окремих українських куреня (біля 1000 осіб). Наприкінці грудня 1917 р., коли влада Маньчжурії повністю перейшла до Китаю, ці підрозділи були відправлені в Україну. П. Твердовський восени 1918 р. повернувся з Києва до Харбіна, призначений С. Петлюрою генеральним консулом Української Народної Республіки (УНР) на Далекому Сході та в Маньчжурії [14].

В цей же період починають створюватись перші українські збройні загони самооборони. Щоб відрізнятись від військовослужбовців російських частин, вояки-українці нашивали на рукава своїх шинелей жовто-сині пов’язки, покидали російські частини та звертались за допомогою до українських органів самоврядування [14]. У владивостоцькому гарнізоні, де українці складали до двох третин особового складу, за допомогою місцевої громади протягом літа 1917 р. було сформовано 9 українських рот [12].

Однак процес створення українських військових формувань йшов доволі повільно. Перші військові загони були малочисельними, російське військове керівництво аж до листопада 1917 р. чинило доволі вдалий опір українізації військ на Далекому Сході.

У свою чергу лідери українського військового руху Зеленого Клину на

перших порах у своїй боротьбі помилково робили ставку на свою історичну

Батьківщину (Українську Народну Республіку, а згодом – Українську Державу гетьмана П. Скоропадського). Вони вважали, якщо Україна стане незалежною державою, то і Зелений Клин автоматично відокремиться від Москви. Отже, головним завданням новостворених українських частин на той час, як зауважив В. Кубійович, «було виїздити на Україну для її оборони; перша сотня виїхала в червні 1917 з Владивостоку, друга восени з Харбіна. Згодом виїздили ін. відділи, поки шлях не був закритий большевиками» [5, с. 776].

Все це знайшло документальне відображення в рішеннях Другого Всеукраїнського з’їзду, який 7 січня 1918 р. відбувся у Хабаровську. На ньому було прийнято звернення до Центральної Ради. У цьому зверненні делегати вимагали від українського уряду, щоб він поставив перед російськими властями питання про визнаня Зеленого Клина частиною УНР.

Щодо українських військових частин з’їзд прийняв постанову, у якому проголошувалось, що «всі українські вояки, як сухопутні, так і морські, повинні організуватися в окремі частини… Такі організовані частини підлягають безпосередньо Далекосхідному Тимчасовому Комітетові. Зорганізоване українське військо … має вислати своїх делегатів до Генерального Секретаріату військових справ, щоб одержати інструкції для організування військових частин» [3, с. 119].

З початку 1918 р. територія та населення Зеленого Клину опиняються у вирі Громадянської війни та іноземної інтервенції, яка продовжувалась до жовтня 1922 р., і закінчилась більшовицькою окупацією Далекого Сходу. Майже на чотири роки Амурська область та Приморський край стають ареною збройної боротьби з’єднань Червоної армії, Чеського легіону, армії адмірала О. Колчака, збройних формувань отамана Г. Семенова, англійських, канадських, французьких, американських, китайських та японських регулярних військ. Зрозуміло, що жодна з ворогуючих сторін не була зацікавлена у створенні українських військових формувань. Проте, не дивлячись на несприятливі умови, національне військове будівництво на Далекому Сході Росії продовжувалось.

7 квітня 1918 р. у Хабаровську відбувається Третій Всеукраїнський з’їзд,

на якому було прийнято рішення про створення Української держави на Тихому океані та приступити до формування Української армії Зеленого Клину. Очолити цей процес повинен бул Крайовий секретариат на чолі з Юрієм Мовою-Глушко (1882-1942), призначеним на цю посаду Далекосхідною Українською Крайовою Радою ще у січні 1918 р. Верховним командиром українських загонів самооборони Далекосхідна Рада призначила полковника Слищенка.

Але, не дивлячись на всі намагання Крайової Ради, за весь цей час вдалося сформувати тільки один український полк імені Т. Шевченка (без зброї), який у жовтні 1918 р. постав у Владивостоці.

Процес створення українського війська зрушився з «мертвої» точки після роботи Четвертого Всеукраїнського з’їзду, який відбувся 24.10.1918 р. у Владивостоці. З'їзд виробив проект конституції українства Далекого Сходу й виніс рішучу ухвалу про створення українського війська.

Ідея створення українського корпусу та використання його у боротьбі з більшовиками, запропонована на з’їзді П. Твердовським, знайшла несподівану підтримку у представника Вищого міжсоюзного командування та головнокомандувача союзними військами у Сибіру та на Далекому Сході французького генерала Мориса Жанена (1862-1946) [5, с. 777]. Однак уряд Франції поставився до цієї ідеї стримано і наказав Жанену не порушувати цього питання [14, № 12].

Не дивлячись на це, Секретаріат доручив створення української армії генерал-лейтенанту Борису Хрещатицькому (1881-1940), який з листопада 1918 по серпень 1919 рр. проходив службу в армії О. Колчака і безпосередньо брав участь у війні з більшовиками. Б. Хрещатицький приступив до формування українських дивізій на залізничній станції Ехо, однак непохитний прибічник «єдиної та неподільної» Росії адмірал О. Колчак заборонив формування окремої української армії, а вже сформовану дивізію наказав відправити на фронт, де її підрозділи мали бути включені до складу білих військ для боротьби з більшовиками [14].

З тієї ж причини не була здійснена і ідея українців Галичини та Буковини,

які потрапили у російський полон під час Першої світової війни. Колчаківський уряд не дозволив їм створити окремий курінь на зразок Українських Січових стрільців та використати його для захисту національних інтересів населення Зеленого Клину [14].

Більш успішними були заходи, зроблені в цьому напрямку навесні 1919 р., коли було досягнуто відповідних домовленостей з генералом Л.В. Вериго, під керівництвом якого у квітні 1919 р. було розпочато створення добровольчих формувань «вільного козацтва». У цей час у Владивостоці було зорганізовано 1-й Український Далекосхідний Ново-Запорожський курінь вільного козацтва [10, № 12]. Проте цим новоствореним частинам бракувало зброї та амуніції.

Небажання колчаківського уряду признати за українцями Далекого Сходу їх право на створення власної держави, постійні експропріації серед селян та примусова мобілізація чоловічого населення до колчаківської армії налаштувало місцеве населення цих регіонів проти Верховного правителя та його режиму.

На таємній нараді Крайового секретаріату Зеленого Клину, яка відбулася у червні 1919 р., Ю. Мова та інші члени секретаріату прийшли до висновку, що російська влада не дасть українцям створити власної армії для захисту українського населення. Тому було прийнято рішення разом з командиром чеських легіонерів генералом Р. Гайдою оголосити війну О. Колчаку та самостійно приступити до створення партизанських загонів, які повинні були у майбутньому створити кістяк Української армії.

Про плани Крайової Ради стало відомо колчаківській контррозвідці. Незабаром проти українського руху було вжито безпосередніх репресій. 20 червня 1919 р. за наказом губернатора Примор’я генерала С. Розанова було заарештовано вояків українського куреня у Владивостоці та голову Українського Далекосхідного Секретаріату Юрія Глушка-Мову [14].

Але ці репресії не змогли зупинити антиколчаківського повстання, яке розгорнулося на Далекому Сході та в Сибіру. Серед повсталих було чимало українців – селян та вояків українських загонів самооборони, які створювали партизанські загони, і під жовто-синьо-зеленими прапорами успішно воювали

проти білих аж до остаточного повалення колчаківського режиму у січні 1920 р.

20 січня 1920 р. голова Читинської окружної ради В. Козак від імені українців Далекого Сходу звернувся до отамана Г. Семенова з проханням надати їм всю повноту влади на місцях та допомогти організувати Українську армію.

Після визнання у жовтні 1920 р. Далекосхідною Радою отамана Г. Семенова головою Далекосхідної держави українці отримали від нього підтримку у створенні власної армії – 14 кг золота та 10 вагонів борошна [14].

У листопаді того ж року Далекосхідна Рада доручила генералу Л. Вериго сформувати два українских полка у м. Владивосток, де знаходились ввищі органи української влади Зеленого Клину. Вже в перші дні в Українську армію записалось 300 добровольців. Впродовж двох місяців вдалося сформувати один полк, казарми якого знаходились на окраїні м. Владивосток у Гнилому Куті. Брак зброї не дозволив швидко сформувати боєздатні українські частини.

Налякані процесом створення національної армії, більшовицька Воєнна рада у січні 1920 р. підступно захопила склад зі зброєю та продовольством для Української армії. У квітні того ж року генерал Л. Вериго під загрозою насильницького розгону та масового розстрілу з боку більшовиків, розпустив українські полки Зеленого Клину [14].

22 жовтня 1922 р. японські війська остаточно залишили Примор’я, а Владивосток захопила Червона армія. Залишившись без зброї та війська, Далекосхідна Рада не наважилась чинити збройний опір більшовикам. 10 листопада 1922 р. більшовики примусили парламент Далекосхідної Республіки

схвалити резолюцію про об’єднання з Радянською Росією.

Література:

1. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина: у 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. д-р Кузеля. – Мюнхен – Нью-Йорк: Наукове Т-во ім. Шевченка, 1949-1955. – 1230 с.

2. Андрусяк М. Державні змагання українців на Далекому Сході (1917-

1920) / М. Андрусяк // Літопис Червоної Калини. – 1932. – № 4. – С. 5-9.

3. Світ І. Українське військо в Маньчжурії / І. Світ // Календар "Червоної

Калини". – Львів,1937. – С.115-122.

4. Світ І. Український Далекий Схід // Україна. – 1992. – № 4. – С.16-19.

5. Кубійович В., Світ І. Зелений Клин // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т.2. Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – С.768-780.

6. Верига В. Визвольні змагання в Україні: 1914-1923 рр.: у 2-х т. / В. Верига – Л.: Місіонер, 1998. Т.1. – 523 с.; Т. 2. – 502 с.

7. Див.: Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917 – 1920 роках / В. Сергійчук – К.: ТзОв "Українська Видавнича Спілка", 1999. – С. 294-320 та ін.

8. Черномаз В. А. Украинское национальное движение на Дальнем Востоке (1917–1917-1922 гг.): дис. …канд. ист. наук. – Владивосток, 2005. – 316 с.

9. Черномаз В.А. Украинцы Приморья: прошлое и настоящее // Многонациональное Приморье: история и современность. Материалы научно-практической конференции. – Владивосток, 1999. – С. 26-33.

10. Черномаз В. Українські акценти / В.Черномаз // Зовнішні справи. – 2008. – № 11. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=276; 2008. – № 12. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=297.

11. Див.: Траф'як М. Український рух на Далекому Сході / М. Траф'як //

Золоті ворота. – Київ, 1993. – Вип.5. – С.46-71; Неживий О. Клином не вибити Зелений Клин / О. Неживий // Україна. – 1992. – № 29. – С.1-3; Чорний С. Українці Далекого Сходу / С. Чорний // Визвольний шлях. – Лондон, 2000. – Кн.6. – С.30-36 та ін.

12. Степанов І. Українець з Далекого Сходу / І. Степанов // Дзеркало тижня. – 2002. – № 15 (390) 20-26 квітня. – Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/3760/34508/.

13. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. – 4-е вид. змін. і доп. – Л.: Світ, 1992. – 712 с.

14. Мамай А. За Сибирью, где солнце всходит, или почему не состоялась в Зеленом Клине вторая Украина / А.Мамай // Зеркало недели / Человек. – 1999. –

№ 42 (263) 23 - 29 октября. – Режим доступу: http://www.zn.ua/3000/3150/23711/.