Філологічні науки/8. Рідна мова і література

К. ф. н. Лапко О.А.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

„Національна туга” як ракурс осмислення історії

в поезії Якова Щоголева

В українському романтизмі, де (як і у слов’янському романтизмі в цілому) особливої ваги набирає звернення до національних традицій та історичного минулого, типово романтичні настрої дістають специфічне вираження, зокрема, „світова туга” набуває характеру національної туги за минулою славою й волею України” [1, 239]. Це твердження справедливе і для „історіософської” лірики „запізненого романтика” Я. Щоголева, творчість якого продовжує романтичну традицію в українській поезії до останніх десятиліть ХІХ ст. Літературознавці відзначають у його творах „елегійний смуток за минулою на віки бувальщиною” [2, 409], „ностальгічний погляд на минуле” [3, 159], „похоронні, панахидні настрої”, якими сповнені „козакофільські” вірші [4, 311], „мотив суму за минулим України, за козаччиною, зокрема, за Запорожжям” [5, 13], однак фіксують, як правило, лише розрізнені спостереження. Виникає потреба дослідити світоглядно-емоційну домінанту історіософії Я. Щоголева, проаналізувавши якомога повніше художні засоби, що її об’єктивують. У цьому і полягає мета нашої роботи. На наш погляд, така студія дозволить виявити авторський ракурс осмислення національно-історичної проблематики в поезії Я. Щоголева, а отже, поглибити цілісне уявлення про неї як про єдину художню систему.

„Національна туга” оприявнюється в ліриці Я. Щоголева передусім через сприйняття української історії крізь призму опозиції „минуле – сучасне”. Поет змальовує ідеалізований образ колишньої України та протиставляє йому непривабливе сьогодення. За висловом Я. Поліщука, „у Щоголева предметом зачарування виступає козацька Україна” [3, 159]. Разом із тим, ідеалізація поширюється і на більш абстрактний образ патріархальної старовини („Старовина”, „Верцадло”), що сприймається як синонім козацької доби лише в контексті інших поезій Я. Щоголева.

Опозиція „минуле – сучасне” дістає безпосереднє вираження в небагатьох творах Я. Щоголева („Хортиця”, „Остання Січа”, „Старовина”, „Верцадло”). У поезії „Старовина” патріархальна Україна постає „світом простоти і спокою, іншим світом інших людей без примх і розкошів. У баченні ліричного суб’єкта головною ознакою життя предків названа правда. Саме вона, а не замки, берегла неміцні двері хат, додавала ваги словам, визначала довіру у взаєминах людей” [6, 289]. На противагу „святій старовині”, сучасність змальована як світ, позбавлений усіх цих чеснот й підпорядкований жадобі збагачення. Перед ліричним суб’єктом поезії „Верцадло” ніби в магічному свічаді постає візія „золотого віку” Слобожанщини, коли „Із-за широкого Дніпра / Сюди ...Ішов народ шукать добра, / Ніким нерушимої долі” [7, 198]. Ця візія контрастує з образами закріпаченої України та пореформеної дійсності. У поезіях „Хортиця” й „Остання Січа” уособленням минулого „золотого віку” виступає образ Запорозької Січі, що асоціюється з вируванням життя, енергією, силою, волею: „Де та Січа, що, як море, / Силою кипіла; / Тая воля, що в роздоллі / Пеклом клекотіла?” („Хортиця”) [7, 221]. В образі сучасності героїчне поступається побутовому, урочистий тон – зневажливим інтонаціям: „Онде швандяють по хатах / Гречкосії, хлібороби, – / Володільники убогі / Запорозької худоби. / Віл і рало на задвірках; / По тинах горшки і глеки” („Остання Січа”) [7, 258].

У більшості творів Я. Щоголева опозиція „минуле – сучасне” присутня на рівні підтексту й оприявнюється в контексті всього масиву „історіософських” поезій митця. Антитетичну структуру художнього часу об’єктивує у першу чергу протиставлення двох систем цінностей, одну з яких поет пов’язує з добою козаччини та патріархальною старовиною, а іншу – із своєю сучасністю. Поширеним способом репрезентації подібної опозиції стає протиставлення носіїв різних типів свідомості, орієнтованих на дві відмінні системи цінностей: козака-запорожця та „гречкосія”, кобзаря минулої епохи та лірника, що є поетовим сучасником, жінок – представниць різних поколінь.

Ракурс змалювання козака-запорожця у творах Я. Щоголева близький до фольклорного [5, 15; 9, 117; 10, 53], що є особливо відчутним у стилізаціях козацьких пісень („Поминки”, „Безрідні”, „Орел”). У поезіях „Орел”, „Січа”, „Воля”, „Барвінкова Стінка”, „Бабусина казка”, „Запорозький марш”, „Запорожець над конем” та ін. автор акцентує „типові риси запорозького козака – патріотизм, сміливість, рішучість, презирство до смерті, вірність в дружбі” [10, 53], та, можливо, найголовніші – волелюбність і „нестримний порив до бойових звитяг” [9, 116]. Опоетизованому образу козака-лицаря Я. Щоголев протиставляє духовно здрібнілого, покірного й пасивного „гречкосія”. У поезії „У полі” („Гречкосій”) „в узагальненому образі „гречкосія” представлено сумну для поета зміну епох національної історії, занепад цілої верстви народу – козацтва” [11, 509]. Персонаж цього твору, колишній козак, теперішній „гречкосій”, позбавлений усіх звичних атрибутів козацького життя („Гей, коняку турки вбили, / Ляхи шаблю пощербили, / І рушниця поламалась, / І дівчина відцуралась” [7, 62]), зображується, швидше, із сумом та співчуттям. Однак у вірші „Остання Січа” образи козацьких нащадків, не гідних слави своїх дідів, стають справжньою інвективою на адресу поетових сучасників.

Протиставлення двох типів свідомості оприявнюється у конфлікті героїнь поезії „Бабусина казка”, – у конфлікті, що, на думку М.Зерова, має не віковий, а акцентовано світоглядний характер [4, 310]. Розвінчування чоловіка-запорожця, що звучить із уст онуки, обурює стару Оксану, яка судить про вчинки свого коханого Василя за зовсім іншими нормами: „Геть ти, дитино, не тямиш нічого! / Вам гречкосії до смаку; а в його / Серденьку кров запорожця кипіла, – / Тим же без міри його я любила!” [7, 344].

В основі поезії „Кобзар” – протиставлення образів кобзаря-запорожця, співця козацької героїки, який разом із зброєю „брав бандуру на войну” і „грав, як стіни Трапезунда / Руйнували козаки” [7, 389], та „невидющого і убогого” лірника, що „чвалає полохливо / За малим поводирем” [7, 389] і вже не пам’ятає героїчних пісень старовини. Ця антитеза висвітлює ментальні трансформації у новому аспекті: покоління „гречкосіїв” позбавлене не лише волелюбності своїх предків, але й самої пам’яті про них. Відтак сліпота лірника сприймається як символічна деталь. Герой „Золотої бандури”, на противагу кобзареві з однойменного вірша, добре усвідомлює свої національно-історичні корені. Його передсмертне бажання – востаннє заграти на своїй бандурі старовинної козацької пісні „Ой сів пугач на могилі”. Однак цей персонаж не належить новій добі. Смерть старого лірника символічна: із ним назавжди відходить у минуле не тільки героїчна епоха, але й сама пам’ять про неї.

Розглянуті антитези об’єктивують поетове уявлення про перебіг історичного часу як про процес „вигасання запорозької психології і народження психології хліборобської, гречкосійської” [4, 309]. Орієнтиром, який структурує аксіологічно осмислюваний історичний час, для ліричного суб’єкта „історіософських” поезій Я. Щоголева є руйнування Запорозької Січі та закріпачення українців – події, що спричинили незворотні ментальні зрушення. Уявлення про точку відліку нової доби найбільш рельєфно втілено в поезіях „Нерозумна мати” і „Верцадло”. У сприйнятті ліричного суб’єкта вірша „Нерозумна мати” сцени руйнування Запорозької Січі військом російського генерала П. Текелі дорівнюють завершенню національної історії („Похилилась тирса, бо вже добре знає, / Що наш край веселий віку доживає” [7, 399]). Поезія „Верцадло” розкриває історіософську оцінку іншої події – закріпачення українців, яке так закарбувалось у свідомості колись волелюбного народу, що навіть після скасування кріпацтва він не спроможний звільнитися від психології раба („Ізвикши ретязі таскать, / ...Побрів од шинку до шинка” [7, 199]). Отже, в історіософських поезіях Я. Щоголева окреслюється протиставлення „козацька воля” – „неволя сучасна” [12, 14]. Поезія „Остання Січа” є твором, у якому воно виявляється найповніше, не лише в історично-побутових замальовках, деталях предметного світу, але й в узагальнено-символічних образах: „Там, де полум’ям блискучим / Пронеслось життя козаче, / Смирна ластівка літає” [7, 259].

Образи козаків-запорожців, старого лірника („Золота бандура”), Оксани („Бабусина казка”) в поезії Я. Щоголева постають частиною назавжди втраченої України. Подібне ностальгічне забарвлення мають образи персонажів „ремеслових поезій” („Ткач”, „Пасічник”, „Чабан”, „Батюшка” та ін.). На думку Є.Маланюка, вони становлять цілу галерею „любовно змальованих типів старої, по-гетьманської, але все ще козацької України” [8, 174]. Одним із найбільш промовистих символів минулої епохи у цьому ряду є образ чумака, що востаннє вирушає до Криму („Останній з могікан”). Монолог персонажа, на якому позначилась поетика фольклорних чумацьких пісень, відображає гірке усвідомлення занепаду традиційного промислу, для якого не знайдеться місця в нові часи.

Змальовуючи ідеалізований образ козацької України, Я. Щоголев, за висловом Є.Маланюка, ніби „рішив, не більше й не менше, як затримати, заховати, заклясти в своїх творах „святу старовину”, все те, що „минає” [8, 174]. Разом із тим, його поезії сповнені усвідомленням невпинності часового плину. Колишня Україна з’являється не лише в повноті побутових деталей і героїчних характерів, але й як сон або марево („Орлячий сон”, „В степу”). Ілюзорність цієї візії (в обох поезіях – сутичка козаків з татарами у степу), акцентована ліричним суб’єктом, загострює ностальгічні переживання.

Авторський ракурс осмислення національної історії об’єктивують персоніфіковані образи природи, які мають фольклорну основу, та образи, що набувають узагальнено-символічного значення. У віршах „Остання Січа”, „Орлячий сон”, „Опізнився” поет вдається до народнопісенних прийомів, антропоморфізуючи природні явища та об’єкти: занепад Запорожжя оплакують вітер, трава материнка, „верби й очерети / обіч берега Підпільни” [7, 258]. Ореол туги за минулим у поезії Я. Щоголева супроводжує типові для українського романтизму образи з історіософською семантикою – образи степової могили та козацького коня. Поряд із традиційним символічним значенням останнього – уособлення „волелюбних поривань особистості” [13, 96] (зокрема у вірші „Воля”: „Аж як глянув: під віконцем / Гра його коняка... / Батька, матір, жінку, діток – / Все забув вояка!” [7, 150]) – у поезіях „Запорожець над конем” та „Огир” постає інше, що має елегійні і навіть трагічні відтінки. Смерть козацького коня, зображена у першій поезії, у контексті „козакофільських” творів Я. Щоголева прочитується як досить прозорий символ. Центральний образ вірша „Огир” – „Неудержний, неслухняний / Кінь-арабець, кінь огняний”, що, приречений на загибель, мчить „по бескедам і ярам / в здобич беркуту й орлам” [7, 442], – подається поетом як „констатація остаточного минання обставин, що ведуть до перемоги, та як знак повного розривання зв’язку з героїчною, за його переконаннями, козацькою епохою” [11, 514]. Козацька могила для ліричного суб’єкта виступає сакральною точкою простору, яка ніби акумулює історичну пам’ять („В степу”). Отже, загострено трагічного звучання набуває образ розграбованого козацького поховання у поезії „Одповідь”, що символізує не просто байдужість до національної історії чи забуття козацької героїки, а повну зневагу нащадків до минулого свого народу. Образ степу в ліриці Я. Щоголева є не стільки образом природного ландшафту, на тлі якого розгортаються події, скільки історіософською категорією. Ліричний суб’єкт сприймає метаморфози освоєних степових просторів як зміну епох („Степ”).

Таким чином, „національна туга”, визначаючи у поезії Я. Щоголева авторське бачення української історії, оприявнюється в антитетичній структурі художнього часу, в образах, що передають характер козацької доби, у символах, які відбивають сприйняття ліричним суб’єктом зміни епох національної історії.

Література:

1. Яценко М. Романтизм / М. Т. Яценко // Історія української літератури ХІХ століття : підручник : у 2 кн. / [М.Г.Жулинський, М.П.Бондар, О.І.Гончар та ін.] ; за ред. М.Жулинського. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 230–285.

2. Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. – К. : Феміна, 1995. – 688 с.

3. Поліщук Я. Слобожанський хуторянин (Яків Щоголів) // Поліщук Я. Пейзажі людини : монографія / Ярослав Поліщук. – Х. : Акта, 2008. – С. 143–166.

4. Зеров М. "Непривітаний співець" (Я.Щоголів) // Зеров М. Твори : у 2 т. / Микола Зеров. – Т. 2 : історико-літературні та літературознавчі праці. – К. : Дніпро, 1990. – С. 294–323.

5. Волинський П. Життя і творчість Я. І. Щоголева / П. К. Волинський // Щоголев Я. Твори / Яків Щоголев. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1961. – С. 3–30.

6. Історія української літератури ХІХ ст. (70–90-ті роки) : [у 2 кн. ; підручник] / [О.Д.Гнідан, Л.С.Дем’янівська, С.С.Кіраль та ін. ; за ред. О.Д.Гнідан]. – К. : Вища школа, 2003. – Кн. 2. – 439 с.

7. Щоголів Я. Поезії / Яків Щоголів. – К. : Радянський письменник, 1958. – 510 с.

8. Маланюк Є. Пізній лавр (Я. І. Щоголів) // Маланюк Є. Книга спостережень : статті про літературу / / Євген Маланюк. – К. : Дніпро, 1997. – С. 167–177.

9. Погрібний А. Яків Щоголев : нарис життя і творчості / А.Погрібний. – К. : Дніпро, 1986. – 166 с.

10. Каспрук А. Яків Щоголів : нарис життя і творчості / А. А. Каспрук. – К. : Видавництво АН УРСР, 1958. – 119 с.

11. Бондар М. Яків Щоголів // Історія української літератури ХІХ століття : підручник : у 2 кн. / [М.Г.Жулинський, М.П.Бондар, Т.І.Гундорова та ін.] ; за ред. М.Жулинського. – К. : Либідь, 2006. – Кн. 2. – С. 505–522.

12. Погребенник В. Видатний майстер поетичного відображення старожитностей України (До 170-річчя від дня народження Якова Щоголева) / Володимир Погребенник // Народна творчість та етнографія. – 1993. – № 5–6. – С. 13–19.

13. Камінчук О. Поетика української романтичної лірики: Проблеми просторової організації поетичного тексту / Ольга Камінчук. – К. : ТОВ "ЛДЛ", 1998. – 160 с.