Политология / 4. Политическое лидерство

Коротков Д., Крохмаль С.

Харківський національний економічний університет

Контреліта України: миф чи реальність

Суспільство, як усі системи, що складно організовані, потребує професійного управління, котре спричиняє необхідність в розподілі праці на керівників та тих, ким керують. Йому необхідні люди, які володіють спеціальними знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції. Необхідно відзначити, що управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відчиняє широкі можливості для індивідуальних потреб. Представляється, що спроможність правлячої еліти контролювати політичні і економічні ресурси, призводить до утворення конкуруючої еліти (контреліти), яка прагне зайняти місце володарюючої еліти.

Структурно до складу політичної еліти входить правляча еліта, яка підрозділяється на: вищу – приймає найбільш важливі для держави рішення; середню – уособлює владні регіональні структури; нижчу – адміністрацію, яка представлена управлінцями-службовцями. Крім того, виділимо як самостійну – контреліту, яка в перспективі може прийти до влади і повинна контролювати правлячу еліту. Між ними йде безперервна боротьба, яку можна позначити як боротьбу по горизонталі: ,,критика зліва” або ,,критика справа”. Ця боротьба ведеться з дотриманням прийнятих правил політичної гри, які обов'язкові як для еліти, так і для контреліти.

Наявність контреліти в суспільстві необхідна умова для демократичного розвитку політичної системи будь-якої країни, у тому числі і для України. Власне, демократичні країни тим і відрізняються від недемократичних, що в них за відкритою, прозорою процедурою відбувається постійна зміна влади на підставі конкуренції ідей та еліт. Згода мас з владою еліт необхідна для функціонування будь-якої політичної системи. Без неї еліти не могли б встановити свою владу. Згода може бути активною або пасивною, але вона завжди є останньою підставою для панування еліт. Тому було б помилкою вважати, що політичні системи рухаються лише волею еліт, тоді як маси грають в них другорядну роль. Їх активна або пасивна участь настільки важлива, що політична боротьба між елітою і тими, хто прагне увійти до неї, тобто контрелітою, в значній мірі спрямована на завоювання волі мас. Таким чином, дві політично активних меншини: еліта і контреліта, розробляють свою стратегію з метою завоювання волі мас. Контреліта включає осіб, які знаходяться під політичною владою еліти, тобто є шаром мас, проте вона прагне змінити еліту в здійсненні цієї влади [1, c.95].

Треба відзначити, що корінний базовий інтерес еліти полягає в утриманні політичної влади, тобто в збереженні доступу до максимального обсягу національних ресурсів. Через дію об'єктивних соціальних законів наступає момент, коли еліта починає діяти переважно в своїх інтересах, спрямовує всі свої прагнення на самовиживання, а не на інтереси суспільства. Цей закон діє і по відношенню до правлячої еліти України, яка обслуговує свої політичні і економічні інтереси. При цьому відбувається звуження і навіть закриття каналів вертикальної мобільності, зниження ступеня задоволеності базових потреб, прагнення еліти встановити тотальний контроль над ресурсами, поява або активізація діяльності вже існуючою контреліти, тобто все те, що відоме під загальною назвою олігархізація. Метою контреліти є здійснення зміни (або ротації) правлячої еліти і запровадження себе в цій якості. В цілях підтвердження власних претензій контреліти пропонують соціуму або нові схеми управління, або нові моделі (стереотипи) поведінки.

Представляється, що перш ніж говорити про вплив контреліти на оновлення правлячої еліти, необхідно розібратися у дефініції цього поняття. Мова йде про ототожнення понять ,,контреліта” і ,,опозиція” у вітчизняній політичній думці. Під час розгляду співвідношення управлінської та опозиційної діяльності у сфері політики виникають дихотомії еліта – опозиція та еліта – контреліта. Чомусь у нас стало звичним називати контреліту опозицією і в такий спосіб націлювати її лише на протистояння з правлячою елітою, на боротьбу за владу. А тим часом, як показано у дослідженнях В. Парето, Г. Моски та вітчизняних дослідників Д. Видріна, М. Михальченка оволодіння владою не може бути для представників політичної еліти (у даному разі контреліти) самоціллю. Це лише етап, з якого, власне, і розпочинає політична еліта свою місію – не просто захопити і втримати владу, а надати самій владі принципово іншого характеру, вийти на вищий рівень політичного керівництва. Таким чином, контреліта – це не тільки і не стільки опозиція до діючої влади, яку здійснює правляча еліта, скільки необхідний компонент і резерв постійного якісного оновлення влади, а отже, і політики в цілому [2, с. 227].

Контрелітою можна вважати не будь-яку опозицію, а лише таку, яка є противагою правлячій еліті в соціально-політичному сенсі, тобто так звану антисистемну опозицію, що прагне змінити напрям суспільного розвитку, презентуючи інші класи, верстви, сповідуючи іншу ідеологію, ніж правляча верства. Якщо ж опозиція формується з тих суспільних верств і дотримується тих самих цінностей та суспільно-політичних орієнтацій, що й правляча в даний час політична сила, але має свій погляд на методи керівництва суспільством тоді це буде системна, або лояльна опозиція, яка не є контрелітою. Зміна партій та людей при владі відбувається за цих умов при пануванні однієї, достатньо консолідованої і стабільної еліти. На нашу думку, відмінність опозиції від контреліти в тому, що опозиція – це група осіб саме всередині якої-небудь організації, партії тощо, яка веде політику протидії, опору більшості, а контреліта виключена з системи владних стосунків і відкидає існуючу політичну систему. Вона знаходиться поза правлячій еліти і саме з неї формується у майбутньому новий тип еліти, що прийде на зміну існуючий.

Література

1. Санистебан Л. С. Основы политической науки. / Л. С. Санистебан ; [пер. с исп. В.Л. Заболотного]. — М. : МП “Владан”, 1992. — 123 с.

2. Тупчієнко Л. Політична еліта в Україні чи українська політична еліта? / Леонід Тупчієнко // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України — 2007. — Вип. 33. — С. 224—233.